Осьмак Кирило Іванович

Кирило Осьмак
Кирило Осьмак
Народився	9 травня 1890; Шишаки, Полтавська губернія, Російська імперія
Помер	16 травня 1960 (70 років); Владімір, СРСР; ·помер в тюрмі
Поховання	Байкове кладовище
Національність	українець
Діяльність	агроном, політик
Галузь	політика
Відомий завдяки	діяч Української Центральної Ради, діяч ОУН
Alma mater	Московський сільськогосподарський інститут
Знання мов	українська
Посада	Президент УГВР
Партія	ОУН
У шлюбі з	1) Марія Юркевич; 2) Людмила Устимівна Богдашевська
Діти	син, Лариса, Наталя Осьмак
Нагороди
	; ; Медіафайли у Вікісховищі;

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Осьмак.

Кири́ло Іванович Осьма́к (псевдо Марко Горянський; 9 травня 1890, Шишаки, Полтавська губернія, Російська імперія, нині Полтавська область, Україна — 16 травня 1960, Владімір, СРСР) — український вчений-аграрій, громадський та політичний діяч національного відродження, діяч Української Центральної Ради, діяч ОУН, голова Підпільного уряду України у 1944, Президент Української Головної Визвольної Ради, Борець за незалежність України у ХХ сторіччі. У 1944 ув'язнений та засуджений радянськими спецслужбами. Загинув у в'язниці в 1960 році.

Життєпис

Народився 9 травня 1890 року в містечку Шишаки на Полтавщині. Навчався в Шишацькій народній та Миргородській повітовій школах, у Полтавському реальному училищі. Вищу освіту здобув у Московському сільськогосподарському інституті (1910—1916). Студентську практику проходив на Волині, Катеринославщині, Кубані, в Сибіру.

Коли почалася Перша світова війна, він був на практиці в місті Омську. З липня 1915 по грудень 1916 року служив у Відділі допомоги біженцям, які постраждали від війни, Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського союзу. Тут Кирило познайомився з волинянкою Марією Юркевич. Вони обвінчалися в січні 1916 року, в жовтні в них народився син. Наприкінці 1916 року подружжя оселилося в Києві.

Участь у Перших Визвольних Змаганнях та переслідування

Кирило Осьмак був серед тих, хто в березні 1917 року створив Центральну Раду — тимчасовий парламент України. З 1917 року працював у Генеральному секретаріаті земельних справ, завідував видавничим відділом. Коли після урядового перевороту до влади в Україні прийшов гетьман Павло Скоропадський, Кирило Осьмак брав участь у триденному антигетьманському страйку, за що був звільнений з роботи. Влаштувався в Центральний сільськогосподарський кооперативний союз, завідував відділом селянського будівництва. А з початку 1925 року працював в Інституті української наукової мови Всеукраїнської академії наук, створював сільськогосподарський термінологічний словник.

Член УПСР, член Центральної Ради (1917—1918). Агроном, організатор кооперативів. П'ятого березня 1928 року Кирила Осьмака заарештували у Харкові «за участь у контрреволюційній організації правих українських націоналістів у буряковій кооперації, що вела роботу по створенню української селянської партії, яка в майбутньому виступила б проти радянської влади». 28 вересня 1928 року його вислали за межі України на три роки — як «соціально небезпечний елемент». У Курську Осьмак і далі працював над словниками сільськогосподарської та лісової термінології.

Другого березня 1930 року його знову заарештували в Москві (1930), засуджений на п'ять років за справою СВУ, відбув 3 роки в концтаборі на Півночі, будував залізницю на Сиктивкар. Наприкінці осені 1933 року, коли в Україні лютував голод, Кирила Осьмака достроково звільнили, і він оселився з сім'єю під Москвою.

Потім родина переїхала в село Катіне Рязанської області, Кирило почав працювати агрономом у колгоспі (1933—1938). Знов ув'язнений (1938—1940). Був звільнений у лютому 1940 року, але загинула його дружина: її шантажували, вимагали, щоб свідчила проти чоловіка, вона не витримала й кинулася під потяг. У березні 1940 року Кирило Осьмак повернувся в Київ, де жив з родиною (1940—1941).

Співпраця з антинацистським підпіллям

У жовтні 1941 року в Києві створено Українську національну раду, Кирило очолив у ній відділ земельних справ і створив Бюро кооперативного товариства «Сільський господар». Допомагав продовольством українським підпільникам і членам похідних груп ОУН. Підтримував зв'язок з антифашистським українським підпіллям упродовж усієї окупації Києва.

Наприкінці вересня 1943 року з другою дружиною і дворічною донечкою Наталею Кирило приїхав до Львова (старша дочка Лариса залишилася в Житомирі, де працювала в земській управі, а нелегально — в сітці ОУН. Вона безслідно зникла в одній з поїздок з підпільною літературою). У Львові Кирило Осьмак зустрічається з діячами ОУН та командуванням УПА, бере участь у створенні підпільної організації, що має стати верховним політичним і державним органом українського народу, опрацьовує документи, які ляжуть в її основу; стає директором Стрийського окружного товариства «Сільський господар», що дає йому можливість вільно їздити краєм. Він використовує це для таємної діяльності.

На чолі УГВР

Десятого червня 1944 року відбулося засідання Ініціативного комітету УГВР, де затверджено назву організації — Українська головна визвольна рада. Основоположними документами стали «Універсал», «Платформа», «Устрій», опрацьовані Кирилом Осьмаком та іншими членами Ініціативного комітету («Універсал» іще називався «Зверненням до українського народу»).

11—15 липня 1944 року відбувся Великий збір УГВР, обрали президію та Генеральний секретаріат — підпільний парламент та підпільний уряд воюючої України. Головою президії та президентом УГВР обрали Кирила Осьмака (псевдонім — Марко Горянський).

Президент УГВР склав присягу, оселився з сім'єю в с. Недільна Стрілківського району, де стояли чотири сотні УПА і штаб УПА-Захід. 25 липня відбулося перше засідання, на якому вирішили президента Кирила Осьмака залишити в Україні, а голова уряду Роман Шухевич та інші троє членів УГВР мали їхати за кордон — представляти інтереси України перед іншими державами.

У середині серпня 1944 року Кирило Осьмак відвіз дружину з донькою в село Тур'є Горішнє й оселив біля великого лісу. Відразу ж після цього сотні УПА вирушили в напрямку Турки. 23 серпня 1944 року відбулася сутичка між відділами УПА та частинами Червоної армії. Кирило Осьмак був поранений, чимало його однодумців загинуло, але йому вдалося втекти. Переховувався в селі Дорожів Дублянського району Дрогобицької області, маючи документи на чуже ім'я. 12 вересня під час облави, влаштованої НКВС, Кирила Осьмака заарештували.

Два з половиною роки він перебував під слідством, ув'язнений у Дрогобицькій тюрмі (1944—1947), у січні 1947 року його перевезли до Лук'янівської тюрми (Київ). Вийти із-за ґрат йому вже не судилося. Перебуваючи під слідством, Кирило Осьмак тривалий час видавав себе за іншу людину. Проте з огляду на показання тих, хто зустрічався з ним до і під час війни, Осьмака ідентифікували й засудили. Протягом усього цього часу Кирило Осьмак перебував у Владімірському централі (1948—1960), де й загинув 16 травня 1960 року.

У 2004 році Кирила Осьмака перепоховали на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 49а, 50°25′1.80″ пн. ш. 30°30′4.40″ сх. д. / 50.4171667° пн. ш. 30.5012222° сх. д. / 50.4171667; 30.5012222).

Нагороди

Орден Свободи (31 жовтня 2018, посмертно) — за значний особистий внесок у національне відродження та побудову Української держави, активну участь у національно-визвольному русі, багаторічну плідну громадську діяльність та з нагоди 100-річчя проголошення Західноукраїнської Народної Республіки^[2]

Кирило Осьмак у літературі

Дмитро Павличко написав поему «Кирило Осьмак»^[3].
Віктор Жадько написав роман-сповідь «Кирило Осьмак: Заповідаю вам Україну». — К., 2012. — 342 с.

Увічнення пам'яті

24 серпня 2007 в Шишаках завдяки зусиллям та коштом місцевих патріотів, зокрема членів УНП, було відкрито пам'ятний знак Кирилові Осьмаку. У ніч проти 28 грудня 2007 цей пам'ятний знак сплюндровано. Вандали пошкодили меморіальну дошку з портретом Кирила Осьмака: очевидно, по ній кидали асфальтові брили та уламок бетонного бордюру.^[4]
Меморіальна табличка Кирилу Осьмаку в урочищі Марголичі, що між селами Орів та Ямельниця
1 грудня 2007 на Байковому кладовищі в Києві (ділянка 49-а) відбулося освячення пам'ятника Кирилу Осьмаку.^[5]

Рішенням сесії Шишацької селищної ради, яка відбулась 11 лютого 2008, частину вулиці Леніна в центрі селища Шишаки перейменовано на майдан Кирила Осьмака.^[6]

Рішенням Київської міської ради від 3 вересня 2015 року одну з вулиць Києва названо ім'ям Кирила Осьмака.

2018 року в урочищі Марголичі, що між селами Орів та Ямельниця в Дрогобицькому районі Львівської області, на капличці на честь борців за волю України встановлена меморіальна таблиця на честь голови УГВР (Кирило Осьмака був поранений біля Орова, після чого лікувався в селі Дорожеві^[7]).
3 грудня 2020 року в Полтаві в приміщенні Полтавського політехнічного фахового коледжу, де колись розміщувалося Полтавське Олександрівське реальне училище, в якому навчався К.Осьмак, відкрили меморіальну дошку К.І.Осьмаку.
20 травня 2015 року в Полтаві вулицю Баумана було перейменовано на вулицю Кирила Осьмака^[8]

Докладніше: Вулиця Кирила Осьмака

Родина

Донька Кирила Осьмака — Наталя Осьмак — громадська діячка. Її син, онук Кирила Осьмака — Денис Шолом — медик, учасник війни на сході України.^[9]

Див. також

Примітки

↑ ^а ^б Чеська національна авторитетна база даних
d:Track:Q13550863
↑ Указ Президента України від 31 жовтня 2018 року № 351/2018 «Про відзначення державними нагородами України»
↑ Павличко Дмитро. Кирило Осьмак: поема. / передм. М. Слабошпицького. — К. : Ярославів Вал, 2009. — 56 с.
↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 28 червня 2010.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 23 жовтня 2017. Процитовано 28 червня 2010.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 14 серпня 2014. Процитовано 28 червня 2010.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 24 січня 2019. Процитовано 29 серпня 2021.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑ Про перейменування топонімічних назв, демонтаж меморіальних дощок та зображень комуністичної символіки у місті Полтаві (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 29 травня 2016. Процитовано 29 травня 2016.
↑ Урядовий кур'єр. Від смерті вберегла грудочка рідної землі

Джерела та література

Н. К. Осьмак.. Осьмак Кирило Іванович [Архівовано 22 жовтня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 696. — ISBN 978-966-00-1061-1.

Література

Ю. Шаповал. Осьмак Кирило Іванович // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.:Парламентське видавництво, 2011. — с.527 ISBN 978-966-611-818-2
Віктор Жадько. Кирило Осьмак. Заповідаю Вам Україну. Роман-сповідь. — К., 2012. — 344 с.
Віктор Жадько. Некрополь на Байковій горі. — К., 2008. — С. 250–252, 282.
Віктор Жадько. Український некрополь. — К., 2005. — С. 250.
Держава в підпіллі // Україна Молода. — 2009. — 11 лип. — С. 4.

Посилання

[<span_class="wikidata_cite_citetype_Q856638_citetype_Q1982918_citetype_Q36524"_data-entity-id="Q13550863">Чеська_національна_авторитетна_база_даних<span_class="wef_low_priority_links"></span></span><div_style="display:none">[[d:Track:Q13550863]]</div>-1] а ^б Чеська національна авторитетна база даних
d:Track:Q13550863

[2] Указ Президента України від 31 жовтня 2018 року № 351/2018 «Про відзначення державними нагородами України»

[3] Павличко Дмитро. Кирило Осьмак: поема. / передм. М. Слабошпицького. — К. : Ярославів Вал, 2009. — 56 с.

[4] Архівована копія. Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 28 червня 2010.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)

[5] Архівована копія. Архів оригіналу за 23 жовтня 2017. Процитовано 28 червня 2010.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)

[6] Архівована копія. Архів оригіналу за 14 серпня 2014. Процитовано 28 червня 2010.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)

[7] Архівована копія. Архів оригіналу за 24 січня 2019. Процитовано 29 серпня 2021.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)

[8] Про перейменування топонімічних назв, демонтаж меморіальних дощок та зображень комуністичної символіки у місті Полтаві (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 29 травня 2016. Процитовано 29 травня 2016.

[9] Урядовий кур'єр. Від смерті вберегла грудочка рідної землі

[1]

[2]

[3]

[4]

[5]

[6]

[7]

[8]

[9]

Генеалогія та некрополістика	Find a Grave · Родовід
Нормативний контроль	FAST: 510025 · GND: 129539503 · GKG: /g/122wbnfl · ISNI: 0000000048466150 · LCCN: nr2004018912 · NKC: js2016898375 · NTA: 370832000 · SUDOC: 172620155 · VIAF: 23221275

п о р Керівництво українських державницьких структур (1940-ві — 1950-ті)
Українське Державне Правління (з 30.06.1941)	Голова та керівник ресорту соціальних реформ — Ярослав Стецько Перший заступник голови і міністр здоров'я — Мар'ян Панчишин, заступники— Роман Осінчук, Олександр Барвінський Другий заступник голови — Лев Ре́бет Міністр оборони — Всеволод Пе́трів, заступники — Роман Шухевич та Олекса Гасин Міністр внутрішніх справ — Володимир Лисий, заступник — Кость Паньківський Міністр державної безпеки — Микола Лебедь Міністр зовнішніх справ — Володимир Стахів, заступник — Олександр Марітчак Міністр справедливості (судове міністерство) — Юліян Федусевич, заступник — Богдан Дзерович Міністр народного господарства — Юліян Павликовський, держсекретарі — Дмитро Яців та Роман Ільницький Міністр сільського господарства — Євген Храпливий Міністр фінансів — Ілярій Ольховий Міністр лісництва — Андрій Пясецький Міністр освіти і віровизнання — Володимир Радзикевич Міністр інформації та пропаганди — Олесь Гай-Головко, держсекретарі — Осип Позичанюк, Ярослав Старух Міністр політичної координації — Іван Климів Міністр пошти і телеграфу — Н. Мороз Начальник державної канцелярії — Михайло Росляк Комісар Української народної міліції м.Львова — Євген Врецьона Заступник референта СБ — Іван Равлик
Українська Головна Визвольна Рада (з 11-15 липня 1944)	Учасники 1-го Великого Збору Кирило Осьмак — Президент УГВР, Іван Вовчук — Третій віцепрезидент УГВР, Ростислав Волошин — Генеральний секретар внутрішніх справ УГВР, о. Іван Гриньох — Другий віцепрезидент УГВР, Микола Дужий — Секретар Президії УГВР (з 12 вересня 1944 — в.о. Президента), Микола Лебідь — Генеральний секретар закордонних справ УГВР, Омелян Логуш — член ЗП УГВР, Катерина Мешко, Василь Мудрий — Перший віцепрезидент УГВР, Зенон Пеленський — член Президії УГВР, Йосип Позичанюк — 1-й Голова Бюро інформації УГВР (15.07.1944 — †22.12.1944) Василь Потішко — член ЗП УГВР, Мирослав Прокоп — член Президії УГВР, Дарія Ребет — член Президії УГВР, Павло Турула — член ЗП УГВР, Петро Чуйко — співпрацівник при УГВР і ЗП УГВР, Лев Шанковський — член ЗП УГВР, Павло Шумовський — член ЗП УГВР, Роман Шухевич — Голова Генерального секретаріату УГВР. Ярослав Біленький — Генеральний суддя УГВР. Дали згоду на членство в УГВР, але не змогли взяти участь у Зборі: Іван Багряний — член УГВР, Євген Врецьона — член ЗП УГВР, о. Микола Галянт — член УГВР, о. Олександр Малиновський — член УГВР, Василь Охримович — член УГВР і ЗП УГВР (1946 — 1951), Кооптовані члени УГВР: Осип Дяків-«Горновий» — заст.голови Генерального Секретаріату (друга половина 1950 — †28.11.1950) проф.«Г.Зелений» — член УГВР (1949), Василь Кук — заст.голови, і згодом Голова Генерального Секретаріату УГВР, Петро Федун-«Полтава» — 3-й Голова Бюро інформації УГВР (1946 — †23.12.1951) і заст.голови Генерального Секретаріату УГВР, о. Микола Хмільовський — член УГВР, Ніл Хасевич — член УГВР (1949 — †4.03.1952); Роман Кравчук-«Петро» — член УГВР (1950 — †21.12.1951), президент УГВР (1951). Михайло Дяченко-«Марко Боєслав» — член УГВР (1950 — †23.02.1952);
Українська Повстанська Армія	Роман Шухевич (травень 1943 — †5.03.1950) • Василь Кук (липень 1950 — арешт 23 травня 1954)
Головний Військовий Штаб (ГВШ УПА)	Дмитро Грицай-Перебийніс (січеь 1944 — † грудень 1945) • Олекса Гасин-Лицар (січень 1946 — † 31.01.1949)
УПА-Північ	Дмитро Клячківський-«Клим Савур» (1944 — †12.02.1945) • Михайло Медвідь-«Карпович-Крем'янецький» (лютий 1945 — †4.06.1945) • Іван Литвинчук-«Дубовий» (1945 — †19.01.1951)
УПА-Захід	Олександр Луцький-«Андрієнко» (липень 1943 — серпень 1944) • Василь Сидор-«Шелест» (вересень 1944 — †14.04.1949)
УПА-Південь	Омелян Грабець-«Батько» (літо 1943 — †10.06.1944) • Василь Кук-«Леміш» (червень 1944 — )
УПА-Схід	Командир не призначений
СБ ОУН	Микола Лебедь (березень 1940 — березень 1941) • Микола Арсенич (березень 1941 — †23 січня 1947) • в.о. Ярослав Дякон (січень 1947 — †9 листопада 1948)