Перейти до вмісту

Папська держава

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Папська Держава)

Папська держава
лат. Dicio Pontificia
італ. Stato Pontificio
↓ 754 – 1870 ↓
Прапор Герб
Прапор Герб
Гімн
Noi vogliam Dio, Vergine Maria (1815–1857)
Marcia trionfale (1857–1870)
Папська держава: історичні кордони на карті
Папська держава: історичні кордони на карті
Папська держава у 1815 році після Наполеонівських війн
Столиця Рим
Мови латина, італійська, окситанська
Релігії Католицизм
Форма правління унітарна теократична абсолютна
виборна монархія
Папа
 - 754 Стефан II (перший)
 - 1846–1878 Пій IX (останній)
Історія
 - Засновано 754
 - Дар Піпіна 754
 - Незалежність 1274
 - 1-е скасування 15 лютого, 1798
 - 2-е скасування 20 вересня 1870
 - Місто Ватикан 11 лютого, 1929
Населення
 - 1853[1] 3,124,668 л.
Валюта
Попередник		 Наступник
Лангобардське королівство
Римська республіка
Королівство Італія
Римська республіка
Ув'язнений у Ватикані
Сьогодні є частиною Італія Італія
Ватикан Ватикан
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Папська держава

Па́пська держа́ва або Пáпська óбласть (італ. Stato Pontificio, Regione Pontificio) — у 754—1870 роках теократична держава в Центральній Італії, зі столицею в Римі. Очолювалася Папою Римським, земним головою Христової Католицької Церкви. Одна з головних італійських держав середньовіччя і нового часу. Постала у VIII ст. внаслідок занепаду в Італії влади Східної Римської імперії, посилення Франкської імперії, збільшення авторитету й ефективного урядування пап в Римі. У часи пізнього середньовіччя і ренесансу була найпотужнішою силою в Середній Італії. В добу свого зеніту займала регіони Лаціо, Марке, Умбрію, Романью і частину Емілії. 1861 року завойована Італійським королівством, за винятком Лаціо. 1870 року припинила існування: втратила і Лаціо, і Рим окрім Леонінського міста (Ватикану). За умовами Латеранського договору 1929 року між Італією і Святим Престолом було визнано суверенітет папства над Ватиканом.

Назва

[ред. | ред. код]
  • Па́пська держа́ва (лат. Dicio Pontificia; італ. Stato Pontificio)
  • Церковна держава (італ. Stato della Chiesa, італійська вимова: [ˈstaːto della ˈkjeːsa]; лат. Status Ecclesiasticus[2] — офіційна назва.
  • Папська область
  • Церковна область
  • Патримонія Святого Петра (лат. Patrimonium Sancti Petri, італ. Patrimonio di San Pietro)

Ще у III—IV століттях всі єпископи християнської церкви називали себе папами (від грецьк. «папас» — батько). З V ст. назва папа закріпилася за єпископом Рима, влада якого посилювалася в зв'язку з розпадом Західної Римської Імперії, і він став главою церкви на Заході.

Історія

[ред. | ред. код]

Заснування

[ред. | ред. код]

Для християн Рим набув значення у зв'язку з тим, що, за свідченнями, саме там 67 року був розп'ятий та похований апостол Петро[3][4]. Імператор Костянтин, затвердивши «церковний мир», збудував на Ватиканському пагорбі базиліку на честь св. Петра. До цього Костянтин оселив Папу Мельхіода на Латеранському пагорбі, де від того часу почали жити папи. Після бунту Лаврентія, коли Папа Симах змушений був залишити Латеранський пагорб, він вирішив облаштуватися зі своїм двором на Ватиканському пагорбі, таким чином ставши засновником комплексу, який нині називають Ватикан. Король Карл Великий, який успадкував від свого батька Піпіна Короткого титул патриція і протектора римлян, почав відвідувати місто Рим як протектор, а пізніше як імператор і разом з папами Адріаном I і Левом III розпочав будівництво і реконструкцію релігійних споруд на Ватиканському пагорбі.

Папа Римський Стефан II (752—757)
Король франків Піпін III Короткий (751—768)

У VI ст. Папа Римський почав контролювати дії світських влад і в Римі, і в його околицях, а 756 року франкський король Піпін, розбивши лангобардів, які володіли Італією, віддав папі територію в середній Італії — Римську область. Папа освячував владу франкських королів, вони ж допомагали йому зміцнити духовну і світську владу в Римській області. Таким чином, вони заснували папську державу в 781 року.

Лев IV оточив весь затибрський Рим муром з допомогою імператора Лотара та пожертвувань всього християнського світу. Роботи були розпочаті 848 року і завершені 852 року. Було споруджену міцну фортецю висотою 40 футів.

Незалежність

[ред. | ред. код]
Папа Римський Григорій X(1271—1276)

24 жовтня 1273 року Рудольф I Габсбург був коронований в Аахені. З самого початку свого правління як короля Німеччини, Рудольф Габсбург зайнявся укріпленням центральної влади після десятилітньої анархії. Йому вдалось завоювати визнання папи римського Григорія X ціною відмови в 1274 році від претензій німецьких королів на владу в Італії та престол Сицилії. Він також обіцяв організувати новий хрестовий похід. Рудольф I так ніколи й не коронувався імператором Священної Римської імперії, віддаючи перевагу співробітництву з папою перед італійськими авантюрами.

Згодом Папа Миколай V побудував більшу частину Ватиканського палацу і заклав підвалини Ватиканської бібліотеки. Миколая V вважають першим папою-гуманістом. За вісім років свого господарювання в Ватикані, Миколай V пристрастно займався збором античних рукописів і будівництвом. Папа оточив себе грамотіями і бібліотекарями, писцями, що копіювали античні рукописи і агентами, що купували нові. Ще за часів перебування у Флоренції, де раніше за всіх склався видатний художній центр всієї Італії, майбутній папа закохався у флорентійський живопис. Він даватиме замови двом відомим флорентійським художникам — фра Анджеліко та П'єро делла Франческа. Джорджо Вазарі, який ніколи не бачив папу Миколая V, згадував того в життєписах фра Анжеліко, П'єро делла Франческа, будівничого Бернрдо Росселіно, Леон-Батіста Альберті. Саме папі Миколаю V належить ідея побудови нового і величного собору Св. Петра, яка не помре з папою, а буде надихати декількох послідовників пап і найкращих архітекторів Італії майбутні 150—180 років.

Пізніше Сікст IV збудував Сикстинську капелу.За його ініціативою в Римі відкрився перший у світі публічний музей — капітолійський. У 1478 році Сикст IV визначив недійсним декрет Констанцького собору, який визначав перевагу рішень соборів перед папськими декретами.

Олександр VI розв'язав конфлікт між Іспанією та Португалією, який стосувався їхніх колоніальних володінь — 4 травня 1493 видав буллу, яка поділила нововідкриті землі (фактично увесь світ поза Європою) між цими країнами.

В квітні 1506 року Юлій II заклав перший камінь сучасного собору св. Петра.Під час його понтифікату у 1512 році були нарешті завершені та відкриті для огляду фрески Мікеланджело Буонарроті у Сикстинські капелі. Цей же митець створив надгробок для Юлія ІІ та і прекрасний купол Собору Святого Петра. У 1508—1512 апартаменти пап прикрашає ще один знаменитий художник Рафаель Санті. До епохи Сікста V будівництво палацу і собору було завершене, і пізніше папам довелося лише прибудовувати бібліотеки, музеї тощо. Як і у інших володарів Епохи Відродження у Юлія ІІ перепліталися власні, державні інтереси та меценатство. Його політика була направлена як на відвоювання областей втрачених Олександром VI так і на посилення Папської держави.
На початку свого понтифікат Юлій II у посадив у в'язницю Цезаре Борджія. Щоб відвоювати території втрачені Олександром VI приєднується до союзу укладеного Луї XII та Імператором Священної Римської Імперії Максиміліаном І 10 грудня 1508 року в Камбре проти Венеції. Так була утворена Камбрейська ліга до якої приєднався теж Фердинанд II Арагонський, що зменшила вплив Венеції на півночі Італії. Поразка венеційських військ у битві під Аґнаделло 15 травня 1509 році поставило під питання силу Венеційської республіки. У 1510 р. Юлій ІІ забрав регіон Романья у Венеційської республіки.
4 жовтня 1511 року Юлієм ІІ, Імператором Священної Римської Імперії Максиміліаном І, Венеційською республікою та Фердинандом II Арагонським була створена Священна ліга. Політичною метою її було витіснення французів з Італії. Перші битви закінчилися поразками для Священної Ліги однак Папській державі вдалося завоювати цілі області (див. Італійські війни). Цікавився Папа і східними кордонами християнства. Усвідомлюючи значення Кам'янець-Подільської фортеці на східних межах західноєвропейської цивілізації, Юлій II називав це місто-фортецю «antemurale hristianum» («оплот християнства»). На спорудження стін і башт фортеці він дав кошти. Тому одна з башт Кам'янецької фортеці, споруджена у 1503—1513 pp., має назву Папської.

Зображення Юлія ІІ роботи Рафаеля.

Для захисту себе та Папської держави Юлій II засновує особисту охорону Швейцарську гвардію. 22 січня 1506 року із швейцарського кантону Урі до Ватикану перебрався загін в кількості 150 чоловік.

Григорій XIII прославив своє ім'я, ввівши в усіх католицьких країнах розроблений Луїджі Ліліо[5] та Христофором Клавієм Григоріанський календар. Календар був введений папською буллою Inter gravissimas 24 лютого 1582 року[6]. Реформа календаря ліквідувала десятиденне відставання юліанського календаря по відношенню до сонячного року. Високосні роки, коли місяць лютий нараховує 29 днів, встановлювалися рідше (відтепер не були високосними роки, кратні 100, але не кратні 400, наприклад, 1700, 1800, 1900). Для розуміння змін у календар, підготовки та проведення його реформи Григорій XIII у 1578 році наказав збудувати вежу для астрономічних спостережень і заснував Ватиканську обсерваторію.
Григорій XIII активний противник Реформації. У 1551 в Римі Ігнатій Лойола за підтримки Франциска Борджа[7] засновують Scuola di grammatica, d'umanita e dottrina cristiniana ("Школа граматики, гуманітарних наук і християнського вчення "), що був відомий також як Collegium Romanum (Римська колегія), першу школу єзуїтів. У 1584 році папа Григорій XIII урочисто відкриває Collegium Romanum ще раз і на новому місці, та по-особливому підтримує його діяльність. За ці старання у 1873 році папа Пій IX дає назву колегії Pontificia Universitas Gregoriana.

У момент найвищого розквіту на початку XVI ст. Папська держава включала герцогства Падую, П'яченцу, Модену, Романью, Урбіно, Сполето і Кастро, Анконську Марку, а також провінції Болонью, Перуджу й Орвієтано. До 1860 року вона займала 15 774 квадратних милі і налічувала 3 млн жителів. 1860 року, коли останні з папських територій, Романья, Марка та Урбіно, були приєднані до нового королівства Італії, у володінні Папи залишилися тільки місто Рим і провінція Лаціум.

В складі об'єднаної Італії

[ред. | ред. код]
Папа Римський Пій IX (1846—1878)

1861 року італійський політичний діяч Кавур проголосив необхідність перетворення Рима в столицю об'єднаної Італії, і для вирішення цього питання він запропонував формулу «вільна церква у вільній державі», яку відкинула католицька церква.

Переговори провалилися, і 11 вересня 1870 року італійські війська наблизилися до меж Папської держави. Після кількох марних спроб досягти компромісу, вранці 20 вересня війська увійшли в Рим. Французькі війська, які допомагали папі утримувати владу, змушені були залишити Церковну область у зв'язку з франко-пруською війною. У Римі почалися повстання проти теократичного правління. Побоюючись зростання народних повстань, італійський король поспішив взяти Рим. Місто було проголошене столицею Італії, а територія папської держави стала частиною італійського королівства. На початку жовтня населення колишньої папської держави майже одностайно проголосувало за приєднання до Італії. Папська область перестала існувати.

Остаточно «Римське питання» — місце пап та їхнє відношення до Італії було розв'язане лише у 1929 році підписанням Конкордату — так званих Латеранських угод. За ними визначено територію держави Ватикан та її суверенітет.

Хронологія

[ред. | ред. код]

Державний устрій

[ред. | ред. код]

Папи

[ред. | ред. код]
92. Стефан II (752—757)
93. Павло I (757—767)
94. Стефан III (767—772)
95. Адріан I (772—795)
96. Лев III (795—816)
97. Стефан IV (816—817)
98. Пасхалій I (817—824)
99. Євгеній II (824—827)
100. Валентин (827)
101. Григорій IV (827—844)
102. Сергій II (844—847)
103. Лев IV (847—855)
104. Бенедикт III (855—858)
105. Миколай I (858—867)
106. Адріан II (867—872)
107. Іван VIII (872—882)
108. Марин I (882—884)
109. Адріан III (884—885)
110. Стефан V (885—891)
111. Формоз (891—896)
112. Боніфацій VI (896)
113. Стефан VI (896—897)
114. Роман (897)
115. Теодор II (897)
116. Іван IX (898—900)
117. Бенедикт IV (900—903)
118. Лев V (903)
119. Сергій III (904—911)
120. Анастасій III (911—913)
121. Ландон (913—914)
122. Іван X (914—928)
123. Лев VI (928)
124. Стефан VII (928—931)
125. Іван XI (931—935)
126. Лев VII (936—939)
127. Стефан VIII (939—942)
128. Марин II (942—946)
129. Агапіт II (946—955)
130. Іван XII (955—964)
131. Бенедикт V (964)
132. Лев VIII (964—965)
133. Іван XIII (965—972)
134. Бенедикт VI (973—974)
135. Бенедикт VII (974—983)
136. Іван XIV (983—984)
137. Іван XV (985—996)
138. Григорій V (996—999)
139. Сильвестр II (999—1003)
140. Іван XVII (1003)
141. Іван XVIII (1003—1009)
142. Сергій IV (1009—1012)
143. Бенедикт VIII (1012—1024)
144. Іван XIX (1024—1032)
145. Бенедикт IX (1034—1044)
146. Сильвестр III (1045)
147. Бенедикт IX (1045—1046)
148. Григорій VI (1046)
149. Климент II (1046—1047)
150. Бенедикт IX (1047—1048)
151. Дамасій II (1048)
152. Лев IX (1049—1054)
153. Віктор II (1055—1057)
154. Стефан IX (1057—1058)
155. Миколай II (1058—1061)
156. Олександр II (1061—1073)
157. Григорій VII (1073—1085)
158. Віктор III (1086—1087)
159. Урбан II (1088—1099)
160. Пасхалій II (1099—1118)
161. Геласій II (1118—1119)
162. Калікст II (1119—1124)
163. Гонорій II (1124—1130)
164. Інокентій II (1130—1143)
165. Целестин II (1143—1144)
166. Луцій II (1144—1145)
167. Євгеній III (1145—1153)
168. Анастасій IV (1153—1154)
169. Адріан IV (1154—1159)
170. Олександр III (1159—1181)
171. Луцій III (1181—1185)
172. Урбан III (1185—1187)
173. Григорій VIII (1187)
174. Климент III (1187—1191)
175. Целестин III (1191—1198)
176. Іннокентій III (1198—1216)
177. Гонорій III (1216—1227)
178. Григорій IX (1227—1241)
179. Целестин IV (1241—1243)
180. Іннокентій IV (1243—1254)
181. Олександр IV (1254—1261)
182. Урбан IV (1261—1264)
183. Климент IV (1265—1268)
184. Григорій X (1271—1276)
185. Інокентій V (1276)
186. Адріан V (1276)
187. Іван XXI (1276—1277)
188. Миколай III (1277—1280)
189. Мартин IV (1281—1285)
190. Гонорій IV (1285—1287)
191. Миколай IV (1288—1292)
192. Целестин V (1294)
193. Боніфацій VIII (1294—1303)
194. Бенедикт XI (1303—1304)
195. Климент V (1305—1314)
196. Іван XXII (1316—1334)
197. Бенедикт XII (1334—1342)
198. Климент VI (1342—1352)
199. Інокентій VI (1352—1362)
200. Урбан V (1362—1370)
201. Григорій XI (1370—1378)
202. Урбан VI (1378—1389)
203. Боніфацій IX (1389—1404)
204. Інокентій VII (1404—1406)
205. Григорій XII (1406—1415)
206. Мартин V (1417—1431)
207. Євгеній IV (1431—1447)
208. Миколай V (1447—1455)
209. Калікст III (1455—1458)
210. Пій II (1458—1464)
211. Павло II (1464—1471)
212. Сікст IV (1471—1484)
213. Інокентій VIII (1484—1492)
214. Олександр VI (1492—1503)
215. Пій III (1503)
216. Юлій II (1503—1513)
217. Лев X (1513—1521)
218. Адріан VI (1522—1523)
219. Климент VII (1523—1534)
220. Павло III (1534—1549)
221. Юлій III (1549—1555)
222. Марцелл II (1555)
223. Павло IV (1555—1559)
224. Пій IV (1559—1565)
225. Пій V (1566—1572)
226. Григорій XIII (1572—1585)
227. Сікст V (1585—1590)
228. Урбан VII (1590)
229. Григорій XIV (1590—1591)
230. Інокентій IX (1591)
231. Климент VIII (1592—1605)
232. Лев XI (1605)
233. Павло V (1605—1621)
234. Григорій XV (1621—1623)
235. Урбан VIII (1623—1644)
236. Інокентій X (1644—1655)
237. Олександр VII (1655—1667)
238. Климент IX (1667—1669)
239. Климент X (1670—1676)
240. Інокентій XI (1676—1689)
241. Олександр VIII (1689—1691)
242. Інокентій XII (1691—1700)
243. Климент XI (1700—1721)
244. Інокентій XIII (1721—1724)
245. Бенедикт XIII (1724—1730)
246. Климент XII (1730—1740)
247. Бенедикт XIV (1740—1758)
248. Климент XIII (1758—1769)
249. Климент XIV (1769—1774)
250. Пій VI (1775—1799)
251. Пій VII (1800—1823)
252. Лев XII (1823—1829)
253. Пій VIII (1829—1830)
1831—1846: Григорій XVI
1846—1878: Пій IX

Уряд

[ред. | ред. код]

Військо

[ред. | ред. код]

Збройні сили Папської держави складалися з добровольців і найманців, включаючи католицькі чернечо-лицарські ордени.

1506 року була сформована Швейцарська гвардія (розпущена як військовий підрозділ 1970 року, але продовжує служити як церемоніальний підрозділ у Ватикані, і як охоронна сила Папи).

  • Швейцарський гвардієць (1578)
    Швейцарський гвардієць (1578)
  • Швейарський гвардієць (1762)
    Швейарський гвардієць (1762)
  • Швейарський гвардієць (1812)
    Швейарський гвардієць (1812)
  • Швейарський гвардієць (1838)
    Швейарський гвардієць (1838)

У 1801 році була сформована Шляхетна гвардія (розпущена 1970)

У 1860—1870 роках папська армія (італ. Esercito Pontificio) складалася з 2 полків італійської піхоти, набраної на місцевому рівні, 2 швейцарських полків і батальйону ірландських добровольців, а також артилерії та драгунів.

1861 року в Папській державі існував міжнародний католицький добровольчий корпус. Його члени називалися папськими зуавами. Вони були сформовані за зразком французької алжирської піхоти (зуавів). Корпус складався з голландських, французьких і бельгійських добровольців. Частина брала участь в боях проти червоносорочечників Гарібальді, італійських націоналістів та нарешті, військ щойно об'єднаної Італії.

Папська армія була розпущена в 1870 році. Від неї залишили лише Палатинську гвардія, розпущену 1970 року

Також зберігався невеликий папський флот (Військово-морські сили Папської держави), який базувався в Чівітавекк'я на західному узбережжі та в Анконі на східному. Після падіння Папської області в 1870 році останні кораблі флотилії були відправлені до Франції, де вони були продані після смерті Пія IX.

Адміністративний поділ

[ред. | ред. код]
Провінції Папської держави (1850)
  • Аконська провінція (Provincia di Ancona)
  • Асколі-Піченська провінція (Provincia di Ascoli Piceno)
  • Болонська провінція (Provincia di Bologna)
  • Мачератська провінція (Provincia di Macerata)
  • Пезаро-Урбінська провінція (Provincia di Pesaro e Urbino)
  • Перуджівська провінція (Provincia di Perugia)
  • Равеннська провінція (Provincia di Ravenna)
  • Римська провінція (Provincia di Roma)
  • Ферраська провінція (Provincia di Ferrara)
  • Форлівська провінція (Provincia di Forlì)

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Statistica della popolazione dello Stato pontificio dell'anno 1853 (PDF). Ministero del commercio e lavori pubblici. 1857. с. XXII. Архів оригіналу (PDF) за 2 березня 2018. Процитовано 1 березня 2018.
  2. ↑ Frederik de Wit, "Status Ecclesiasticus et Magnus Ducatus Thoscanae" (1700)
  3. ↑ Christfried Böttrich: Petrus. Fischer, Fels und Funktionär. Evangelische Verlagsanstalt, Leipzig 2001, ст. 2281, ISBN 3-374-01849-1(нім.)
  4. ↑ Євсевій Кесарійський, Церковна історія, Книга 2, Розділ 25, ряд.5-8. (рос.)
  5. ↑ Алоізій Лілій у Catholic encyclopedia
  6. ↑ Inter Gravissimas.
  7. ↑ John O'Malley, (1993). The First Jesuits Cambridge: Harvard University Press. p. 366. ISBN 978-0-674-30313-3. (англ.)
  8. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф ах ац Papal State // Italian states to 1861.
  9. ↑ Ferrara // Italian states to 1861.
  10. ↑ Kertzer, David. Prisoner of the Vatican: The Popes, the Kings, and Garibaldi's Rebels in the Struggle to Rule Modern Italy, 2006.

Бібліографія

[ред. | ред. код]

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Palmieri, Adone. Topografia statistica dello Stato Pontificio. Roma, 1857.

Монографії

[ред. | ред. код]
  • Demarco, Domenico. Il tramonto dello Stato Pontificio Torino. Giulio Einaudi editore, 1949.

Довідники

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Папська держава

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Папська_держава&oldid=43752806