Тусційське герцогство
| Тусційське герцогство | |
| Герб | |
 | |
| Дата створення / заснування | 574 |
|---|---|
| Континент | Європа |
| Країна | Лангобардське королівство |
| Столиця | Лукка |
| Форма правління | монархія |
| Час/дата припинення існування | 774 |
_Italy.png) | |
 | |
43°50′30.001200100004″ пн. ш. 10°30′10.000800099997″ сх. д. / 43.84167° пн. ш. 10.50278° сх. д.
Тусційське герцогство (лат. Ducatus Tusciae; італ. Ducato di Tuscia) або Тусція (італ. Tuscia) — одне з лангобардських герцогств в Італії, яке включало більшу частину сучасної Тоскани. Спочатку відоме як Лукканське герцогство (італ. Ducato di Lucca; лат. Ducatus Lucaniae). Засноване близько 574 року н. е., після завоювання лангобардами візантійських територій у Центральній Італії. Серед інших міст, включало зокрема Флоренцію. Столицею герцогства і резиденцією лангобордських герцогів була Лукка, розташована на стародавній паломницькій дорозі Віа Франчігена[1].
На момент заснування, Тусційське герцогство на заході омивалось Тірренським морем, а на суші зусебіч було оточено візантійськими територіями Равеннського екзархату. Провінція Вітербо (північний Лаціо) спочатку також була частиною герцогства і була відома в той період як «Римська Тусція», будучи прикордонною зоною між лангобардською Тусцією та візантійським Римським герцогством. Через пів століття під владу лангобардів потрапила також Пізанська область[2].
Згідно з останньою історіографією, Лукканське і Сполетське герцогства були першими лангобардськими державами, утвореними після смерті короля Альбоіна в період герцогської анархії (близько 574 р.). Герцогства були утворені лангобардськими арміями, які вийшли з під королівського контролю. Лукканське герцогство контролювало останню ділянку Аврелівєвої дороги від Риму до Пізи[3].
З самого початку герцогству довелося мати справу з розливом Аусеркула (річка Серкіо), яка протікала біля Лукки. Традиція приписує меліорацію єпископу Лукки Фредіано, який спрямував Серкіо в море через нове гирло[3].
Наприкінці VI століття лангобардське проникнення до Тусції відновилося із завоюванням візантійських каструмів, укріплень, призначених для стримування лангобардської окупації[4].
У 593 році король Агілульф, увійшов з власною армією в Італію через перевали центральних Апеннін, досяг кордону Римського герцогства та захопив Балнеус Регіс (Баньореджіо) і Урбс Ветус (Орв'єто). У 644 році король Ротарі завоював Луні, найпівнічніший каструм Тусції. Останнє завоювання Ротарі ознаменувало кінець лангобардської експансії в Лангобардській Тусції (лат. Tuscia Langobardorum), що межувала на півдні з територіями, що формально належали Візантії, але на яких зростало домінування папської влади[5].
Кордони між герцогством і візантійським Равенським екзархатом були узгоджені в мирному договорі 680 року між королем Перктарітом та імператором Костянтином IV і залишалися стабільними протягом тривалого часу. В Тусції засновувались монастирі, які відновили торгівлю і створили основу для розвитку сільського господарства. Монастирі, засновані католицьким абатством Боббіо, закладали виноградники, каштанові і оливкові гаї, будували млини і олійниці. Були відкриті нові комерційні шляхи з долиною По, якими постачались олія, сіль, ліс, м'ясо тощо[6].
В останній період лангобардської окупації Лукка перевершувала майже усі сусідні міста в Італії. Місто стало столицею Тусції і резиденцією лангобардських королів через престиж свого минулого і завдяки зручному дорожньому сполученню, яке стало ще зручнішим завдяки відкриттю Віа Франчіджена. Після навернення лангобардів з аріанства у католицтво, територія Лукканської архієпархії та її церковні володіння значно збільшилися, зокрема до неї було включено території південніше міста Луні, між Массою та Монтіньозо[7].
У 713 році лангобарди на чолі з єпископом Балсарі побудували церкву Сан-Мініато. Економічні умови герцогства значно покращилися як у сільському господарстві, так і в торгівлі, особливо в морській та річковій торгівлі. Негоціанти та морські підприємці здійснювали транспортування зерна та солі від імені герцога Вальперто[8].
В останній період лангобардського панування король Айстульф, зважаючи на неминучу сутичку з франками, послав Дезидерія до Тусції Лангобардорум із завданням провести великий військовий набір[6].
У 774 році, після завоювання Лангобардського королівства, Карл Великий прийняв титул «Gratia Dei rex Francorum et Langobardorum atque patricius Romanorum» («З ласки Божої, король франків і лангобардів і римський патрицій»), таким чином об'єднавши обидва королівства в персональній унії. Карл Великий зберіг лангобардські закони «Leges Langobardorum» і навіть після повстання 776 року, яке очолював герцог Фріульський Гродгауд, лише замінив лангобардських герцогів на власних чиновників-графів та перерозподілив лангобардські володіння серед франкських аристократів[8].
Таким чином територія Тусційського герцогства була реорганізована у графства і в 781 році воно разом з іншими колишніми лангобардськими територіями увійшло в каролінзьке Італійське королівство (лат. Regnum Italicorum ), довірене Карлом своєму третьому сину Піпіну. Згодом намісники краю отримали титул маркграфів, а франкське феодальне володіння на території колишньої лангобардської Тусції — назву Тосканська марка[8].
- ↑ Mancini, Augusto. Storia di Lucca (італ.). Pacini Fazzi. с. 23. ISBN 8872463432.
- ↑ Conti, Pier Maria. La Tuscia e i suoi ordinamenti territoriali (італ.). с. 102—103.
- ↑ а б Diacono, Paolo (1992). Storia dei Longobardi. A cura di Lidia Capo (італ.). Fondazione Lorenzo Valla / Arnoldo Mondadori. с. 32-33-34.
- ↑ Lenzi, Eugenio (2022). Lucca nel medioevo: Mille anni di storia della città (італ.). maria pacini fazzi. с. 157.
- ↑ Lenzi, Eugenio. Lucca capitale del regno longobardo della Tuscia (італ.). Pacini Fazzi. с. 11.
- ↑ а б Lenzi, Eugenio (2022). Lucca nel medioevo: Mille anni di storia della città (італ.). maria pacini fazzi editore. с. 192—195.
- ↑ Storia di Lucca, il dominio dei barbari - E-Toscana.com. www.e-toscana.com. Процитовано 12 липня 2023.
- ↑ а б в Lenzi, Eugenio (1999). Dal Ducato longobardo della Tuscia al margraviato carolingio di Toscana. Da Desiderio duca di Lucca (756) a Bonifacio di Canossa marchese di Firenze (італ.). Pacini Fazzi. с. 15-16-17. ISBN 8872463610.
- Paul the Deacon. Historia Langobardorum. Translated by William Dudley Foulke. University of Pennsylvania: 1907.
- Liber pontificalis, in Duchesne, Louis (1886–1892). Le Liber pontificalis. Texte, introduction et commentaire.Le Liber pontificalis. Texte, introduction et commentaire.
- Ottorino Bertolini, Roma di fronte a Bisanzio ed ai Longobardi, Bologna, Cappelli, 1941.
- Pier Maria Conti, La Tuscia e i suoi ordinamenti territoriali, Atti del V congresso internazionale di studi sull'Alto Medioevo, Spoleto, 1973, pp. 61-116.
- Augusto Mancini, Storia di Lucca, Lucca, Pacini Fazzi, 1949.
- Federico Valacchi, Siena, collana Piccola biblioteca di base. Le città d'Italia, Milano, Fenice, 2000, ISBN 8880170082.
- Luciano Cini e Emiliano Baggiani, La Toscana: un lembo di Germania nella penisola italica, Livorno, Quadrifoglio, 2012.