Педагогіка

Педагогіка
Тема вивчення/дослідження	освіта
Досліджується в	навчальна комунікаціяd
Педагогіка у Вікісховищі

Педаго́гіка (грец. παιδαγωγική — майстерність виховання) — наука про спеціально організовану цілеспрямовану і систематичну діяльність з формування людини, про зміст, форми і методи виховання, освіту та навчання.

Предмет педагогіки — цілісний педагогічний процес, спрямований на розвиток і формування особистості в умовах її виховання, навчання та освіти.

Об'єкт педагогіки — виховання як свідомо і цілеспрямовано здійснюваний процес. Об'єктом педагогіки є ті явища, які обумовлюють розвиток індивіда в процесі цілеспрямованої діяльності суспільства.

Педаго́г, педагоги́ня (від грец. παιδαγογ — вихователь, вихователька) — особа, що займається викладацькою чи виховною роботою і має необхідну підготовку в цій царині; науковець, науковиця, що займається теоретичними проблемами педагогіки. Зміст педагогічної професії — у вихованні молодого покоління.

Історія

Теракотова статуетка грецького педагога з дитиною

Перші спроби осмислення практики виховання з урахуванням потреб суспільства виділяють у давній Греції. Вислови про мету, завдання, зміст і засоби виховання (звичайно, тільки для вільнонароджених) займали видне місце у творах Демокрита, Платона, Арістотеля та ін. давньогрецьких філософів. Ці вислови не були самостійними педагогічними теоріями, а були компонентами філософських систем або проектів організації суспільства. Для подальшого розвитку педагогічної думки велике значення мали ідеї старогрецьких філософів про опору виховання на принципи етики й психології, про єдність розумового, етичного й фізичного виховання, про вікову періодизацію розвитку людини й ін. У Стародавньому Римі виник особливий інтерес до проблем організації, вмісту й методів навчання в риторських школах. Книга Квінтіліана «Про виховання оратора» з'явилася по суті першою спеціальною працею, де був узагальнений досвід навчання, сформульовані вимоги до вчителя й вихователя, містилися вказівки на необхідність урахування індивідуальних особливостей дітей.

Педагогічні переконання європейських народів за доби Середньовіччя відчули сильний вплив християнства, що стало панівною релігією феодального суспільства в Європі; всі погляди на виховання розвивалися виключно в рамках християнського богослов'я. Аналогічне положення було й в інших регіонах земної кулі, де панували інші релігійні ідеології (іслам, буддизм).

Прагнення до звільнення людської думки від релігійних догматів, відродження інтересу до самої людини в його повсякденній діяльності, характерне для епохи розкладання феодального суспільства й зародження капіталістичних суспільних відносин (14-16 століття), відбилися й на педагогічних переконаннях. У різних за жанром творах гуманістів епохи Відродження (Мор Томас, Томазо Кампанелла, Еразм Роттердамський, Франсуа Рабле, Мішель Монтень й інших) висувалися ідеї всебічного й гармонійного розвитку духовних і фізичних сил людини, світської освіти на базі засвоєння культурної спадщини античного світу й досягнень наукових знань, що бурхливо розвивалися в той період.

Історія педагогіки як цілісної теорії виховання людини пов'язана з ім'ям чеського мислителя Яна Амоса Коменського, який, узагальнивши і теоретично осмисливши практику європейського виховання, створив струнку педагогічну систему. У «Великій дидактиці» Каменського розглянуто основні проблеми навчання й виховання. Коменський виявився основоположником класно-урочної системи навчання. Педагогічна теорія Коменського була органічною частиною його широкої соціально-політичної концепції, викладеної в капітальній праці «Загальна рада про виправлення справ людських», одна із частин якого («Пампедія») повністю присвячена педагогічним питанням. Зокрема, в ній вперше сформульована і розкрита ідея безперервної освіти і виховання людини впродовж всього життя, викладені вимоги до підготовки книг як головного інструменту освіти і т. д.

З 17 століття в розвитку педагогічної думки можна виділити дві основні течії: з одного боку, продовжувала зберігати пануюче положення феодальна для клерикалізму концепція виховання, з іншої — починає складатися нове трактування виховання як засобу формування діяльної людини, підготовки її до життєвої боротьби за власне благополуччя. Яскравий вираз нові ідеали виховання отримали в працях англійського філософа-просвітителя Джона Локка, що висунув на перший план проблеми етичного й фізичного виховання й утилітаристського підходу, що з'явився родоначальником, до освіти й навчання. Важливе значення мала боротьба Локка проти теорії природжених ідей.

У 18 столітті теоретична розробка питань виховання здійснювалася, головним чином, у рамках Освіти. Спираючись на вчення Локка про природну рівність людей, передові французькі мислителі (Гельвецій, Дені Дідро, Жан-Жак Руссо та інші) розвивали положення про вирішальну роль виховання і середовища у формуванні особи. Дідро, зокрема, одним з основних завдань виховання вважав розвиток індивідуальності людини. Французькими матеріалістами обґрунтовувалася й популяризувалася ідея реальної освіти, яка повинна була витіснити так звану схоластичну утворену. Найбільший внесок у розвиток педагогічної думки в 18 столітті вніс Жан-Жак Руссо, що з'явився основоположником концепції природного, вільного виховання. Руссо спробував намітити завдання, зміст і методи виховання й навчання дітей, виходячи з особливостей їх фізичного й духовного розвитку на різних вікових етапах; висунув вимогу активізувати методи навчання дітей. Вплив ідей Руссо простежується в демократичних проектах реформи народної освіти у Франції в період революції 1789–1793, у діяльності німецьких філантропістів (Йоганн Бернгард Базедов, Християн Готфрильд Зальцман, Йоахім Генріх Кампе та інших), що створили оригінальні педагогічні установи інтернатного типу і що поклали по суті початок теоретичній розробці Педагогіці.

Пам'ятник Песталоцці в м. Івердон (Швейцарія)

Педагогічна думка 18-19 столітті випробувала дію ряду положень німецької класичної філософії (Іммануїл Кант, Йоганн Ґотліб Фіхте, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель). У розробці ж власне педагогічної проблематики важливим етапом була діяльність швейцарського педагога-демократа Йоганна Генріха Песталоцці, який спробував побудувати теорію виховання й навчання на базі даних психології. Досвід і думки Песталоцці, що стосувалися розвитку дитини в процесі навчання й виховання, питань трудового навчання, методів первинного навчання читанню, листу, рахунку, географії і ін., з'явилися стимулом для розвитку науки про виховання в 1-й половині 19 століття Песталоцці був першим теоретиком народної школи.

У першій половині 19 століття німецький педагог, психолог і філософ Йоганн Фрідріх Гербарт зробив спробу представити педагогіку у вигляді наукової обґрунтованої теорії, що спирається на філософію й психологію (перша обґрунтовує цілі виховання, друга дозволяє відшукати правильні шляхи досягнення цієї мети). Низка положень Гербарта (роль інтересу в навчанні, що виховує характер навчання, структура навчального процесу й ін.) були використані в подальшому розвитку педагогіки. Проте разом із цим педагогами були засвоєні й консервативні сторони вчення Гербарта, що знайшли вираз у його теорії управління дітьми, яка по суті приводила до придушення особи дитини за допомогою детальної розробленої системи обмежень і покарань.

Значний внесок у розробку педагогіки взагалі й дидактики особливо вніс німецький педагог-демократ 19 століття Адольф Дістервег, який як один із найважливіших принципів виховання висунув принцип культуровідповідності — обліку в процесі виховання всієї сукупності даних культури, історії, економіки, характерних для країни й народу. Цей принцип разом з ідеєю природовідповідності виховання (яку обґрунтовували, трактуючи її, щоправда, різним чином, Каменський, Руссо, Песталоцці) значно збагатив педагогіку.

Наприкінці 19 століття виник рух так званої реформаторської педагогіки. Її прихильники критикували схоластичний вміст і догматичні методи навчання в школі, що пригнічувала особу учнів. Представники різного перебігу реформаторської педагогіки («нового виховання», «трудової школи», «руху за художнє виховання», «педагогіки особи» і інших) виступали за вільний розвиток індивідуальності кожної дитини, розробку нових організаційних форм і методів навчання, зміну змісту шкільної освіти, посилення виховного аспекту діяльності школи. Ідеї й концепції таких діячів реформаторської педагогіки, як Джон Дьюї, Георг Кершенштейнер, Людвіг Ґурліт, Генріх Шарельман, Жан Овідій Декролі, Марія Монтессорі, Адольф Фер'єр та інші панували у педагогіці до середини 20 століття, та зберегли в тій чи іншій мірі свій вплив і досі.

Категорії

Основними категоріями педагогіки є: формування особистості, виховання, освіта, навчання.

Під формуванням особистості мають на увазі становлення індивідума в результаті як цілеспрямованих впливів (виховання), так і різноманітних впливів навколишнього середовища. У сучасній зарубіжній педагогіці перша група впливів на людину часто позначається терміном «інтенціональне виховання», друга — «функціональне виховання».

Освіта — це процес і результат засвоєння системи знань, вироблення вмінь и навичок, який зрештою забезпечує певний рівень розвитку пізнавальних потреб і здібностей людини та його підготовку до того чи іншого виду практичної діяльності.

Важливим засобом освіти і виховання є навчання, тобто процес передачі і активного засвоєння знань, умінь і навичок, а також способів пізнавальної діяльності, необхідних для здійснення безперервної освіти людини. Процес навчання є двостороннім і включає як взаємозв'язані частини цілого: навчання — діяльність педагога з передачі знань і керування самостійною роботою учнів і діяльність учнів з активного оволодіння системою знань, умінь і навичок — учіння.

Освіта

Освітою називається процес і результат засвоєння системи знань, вироблення вмінь і навичок, що забезпечує певний рівень розвитку пізнавальних потреб і здібностей людини і його підготовку до того, або іншого виду практичної діяльності. Розрізняють загальну й спеціальну освіту. Загальна освіта забезпечує кожній людині такі знання, уміння і навички, які необхідні їй для всебічного розвитку і є базовими для отримання надалі спеціальної освіти, що має своєю метою підготовку до професійної діяльності. За рівнем і обсягом змісту як загальна, так і спеціальна освіта може бути початковою, середньою або вищою. Невід'ємною частиною загальної освіти є політехнічна освіта.

Навчання

Найважливішим засобом освіти й виховання є навчання — процес передачі й активного засвоєння знань, умінь і навичок, а також способів пізнавальної діяльності, необхідних для здійснення безперервної освіти людини. Процес навчання є двостороннім, таким, що включає пов'язані частини цілого: викладання — діяльність педагога з передачі знань і керівництва самостійною роботою учнів і діяльність учнів з активного оволодіння системою знань, умінь і навичок — навчання. Педагогіка входить у систему наук, які вивчають людину, людське суспільство, умови його існування (філософія, етика, естетика, психологія, політекономія, соціологія, історія, анатомія, фізіологія, медицина та ін.), і використовує їх теоретичні положення, дослідницькі методи (зокрема математичної статистики і кібернетики), а також результати конкретних досліджень.

Структура й система дисциплін

У педагогіці існує низка відносно самостійних розділів, пов'язаних із дослідженням окремих сторін навчально-виховного процесу. Розробкою цілей, завдань, змісту, принципів, методів і організації освіти та навчання займається дидактика (теорія освіти й навчання); питання формування етичних якостей особи, політичних переконань, естетичних смаків, організації різноманітної діяльності учнів складають предмет теорії й методики виховання. Дослідженням сукупності всіх організаційно-педагогічних проблем, пов'язаних з управлінням народною освітою, мережею й структурою навчально-виховних установ і керівництвом їх діяльністю, займається школознавство.

У цілях конкретизації науково-дослідної роботи в області педагогіки і поглибленого професійного вивчення педагогіки як навчального предмету виникає потреба у виділенні специфічних особливостей виховання і навчання окремих вікових або професійно орієнтованих груп населення (діти дошкільного віку, учні загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних, середніх спеціальних або вищих навчальних закладів, військовослужбовці і т. д.). У цьому разі умовно говорять про П. дошкільну, шкільну, вузівську тощо й розглядають питання організації й методів виховання й навчання даного контингенту учнів з урахуванням специфіки прояву в цих умовах педагогічних закономірностей.

До власне педагогіки примикають методики викладання окремих навчальних дисциплін, що вивчаються в навчальних закладах різного типу; дефектологія, що досліджує психофізіологічні особливості розвитку аномальних дітей, закономірності їхнього виховання, освіти і навчання (з виділенням вузькоспеціалізованих галузей: теорія і методика виховання, освіти і навчання глухих і глухуватих дітей — сурдопедагогіка; сліпих і сліпців — тифлопедагогіка, з вадами розумового розвитку — олігофренопедагогіка, з порушеннями мовлення — логопедія); історія педагогіки вивчає розвиток теорії і практики виховання, освіти і навчання в різні історичні епохи.

Національне виховання

Національне виховання — виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості, духовності. Воно є конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання. Таке виховання забезпечує етнізацію дітей як необхідний і невід'ємний складник їх соціалізації. Національне виховання духовно відтворює в дітях народ, увічнює в підростаючих поколіннях як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй.

Див. також

• Технопедагогіка
• Виховання
• Етнопедагогіка
• Козацька педагогіка
• Учитель
• Педагогічна любов
• Соціальна педагогіка
• Музейна педагогіка
• Теорія вільного виховання
• Альтернативна освіта
• Педагогіка Монтессорі
• Вальдорфська педагогіка

Література

• Жарський Е. Історичні основи виховання. Лекції 1—3. Нью-Йорк: Шкільна Рада УККА, Університет Українознавства НТШ, Педагогічний Інститут Українознавства, 1960. 80 с.
• Історія педагогіки: У 2-х кн.; Навч. посіб. для студ. ВНЗ. Кн. 1. Історія зарубіжної педагогіки / І. В. Зайченко. — К. : Вид. Дім «Слово», 2010. — 624 c.
• Історія педагогіки: У 2-х кн.; Навч. посіб. для студ. ВНЗ. Кн. 2. Школа, освіта і педагогічна думка в Україні / І. В. Зайченко. — К. : Вид. Дім «Слово», 2010. — 1032 c.
• Історія вітчизняної педагогіки: навч. посіб. / А. М. Москаленко ; М-во освіти і науки України, Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — Київ: Київ. ун-т, 2015. — 303 с.
• Основи психології і педагогіки: підручник / М. Й. Варій, В. Л. Ортинський. — Львів: Львівська політехніка, 2017. — 548 с. — ISBN 617-607-983-5.
• Педагоги-новатори України: навч. посіб. / Марта Проц. — Львів: Бадікова Н. О., 2015. — 148 с. — ISBN 978-617-7193-22-6
• Педагогіка українського дошкілля: Навч. посіб. У 3-х ч. для студ. ВНЗ. Ч.2 / Н. В. Лисенко ; Н. Р. Кирста. — К. : Слово, 2010. — 360 c.
• Технологія і техніка шкільного уроку: Навч. посіб. / А. І. Кузьмінський, С. В. Омельяненко. — К. : Знання, 2010. — 335 c.
• Синиця Іван Омелянович. Про педагогічний такт учителя. — Київ : Державне учбово—педагогічне видавництво «Радянська школа», 1963. — 188 с. — 20 000 прим.
• Літопис педагогічної думки в Україні / Д. Луцик, Т. Логвиненко. — Дрогобич: Вид. фірма «Відродження», 1999. — 160 с.
• Пискунов А. И. Хрестоматия по истории зарубежной педагогики: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов. — М.: Просвещение, 1981.
• История дошкольной педагогики / Под ред. Л. Н. Литвина. — Москва : «Просвещение», 1989. — 352 с. — 118 000 прим. — ISBN 5-09-000966-X. (рос.)
• Подласый И. П. Как подготовить эффективный урок. К., 1989.
• Макаренко А. С. Методика виховної роботи. К., 1990.
• Ващенко Г. Виховний ідеал: Підручник для педагогів, виховників, молоді та батьків. Полтава, 1994.
• Стельмахович М. Г. Народна педагогіка. К., 1995.
• Кравець В. Зарубіжна школа і педагогіка XX ст. Тернопіль, 1996.
• Кравець В. Історія класичної та зарубіжної педагогіки та шкільництва. Тернопіль, 1996.
• Ступарик Б. Національна школа: витоки, становлення. К, 1996.
• Підласий І. Ідеали українського виховання // Рідна школа. 1999. № 12. 2000. № 2, 4.
• Любар О., Стельмахович М., Федоренко Д. Історія української педагогіки. К. 1998.
• Гупан Нестор Миколайович. Історіографія розвитку історико—педагогічної науки в Україні. — Київ : Друкарня Національного педагогічного університету імені М. П. Драгомаанова, 2000. — 222 с. — 300 прим. — ISBN 966-7584-45-3.
• Педагогіка (опорний конспект). Навчально—методичний посібник / Яковенко Валерій Семенович, Рацул Анатолій Борисович, Турчак Анатолій Леонідович. — Кіровоград, 2001. — 72 с.
• Педагогіка вищої школи: Навч. посіб. / З. Н. Курлянд, Р. І. Хмелюк, А. В. Семенова та ін.; За ред. З. Н. Курлянд. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: Знання, 2005 — 399 c.
• Хуторской А. В. Педагогическая инноватика: методология, теория, практика. Научное издание. — М.: Изд-во УНЦ ДО, 2005. — 222 c.
• Левківський М. Історія педагогіки. Житомир, 2007.
• Українська педагогіка в персоналіях: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів: У 2-х кн. Кн. 2. ХХ століття / За ред. О. В. Сухомлинської. — К. : Либідь, 2005. — 552 с. — ISBN 966-06-0367-3