Пер-Ноель
| Пер-Ноель | |
|---|---|
 | |
Пер-Ноель (фр. Père Noël; Батько-Різдво, Різдвяний Дід[1])[2] — різдвяний фольклорний персонаж у Франції та інших франкомовних країнах, що роздає подарунки дітям у ніч на Різдво[1][3].
Походження зимових фольклорних персонажів губиться у глибині століть. З давніми язичницькими культами поєднувалися як давньоримський культ предків, так і християнство, що прийшло йому на зміну, підвело під стародавні свята базу зі Старого або Нового Завіту. Одним із таких культів став культ святого Миколи, день пам'яті якого відзначається 6 грудня — згодом його образ трансформувався у німецько-голландського Сінтерклааса (нід. Sinterklaas), а потім у Санта-Клауса[4].
Ймовірно, тоді ж попередник сучасного Пер-Ноеля вперше з'явився на сучасній території Франції — у прикордонній Лотарингії, де він за легендою приходив до добрих слухняних дітей і дарував їм подарунки. Іноді він був у супроводі свого антагоніста Пер-Фуетара, озброєного різками, для покарання поганих, неслухняних дітей[5].
До повсюдної популяризації Пер-Ноеля у різних регіонах Франції існували свої різдвяні персонажі. Так, на сході, зокрема, в Савойї, був відомий Пер-Шаланд (фр. Père Chalande); в Нормандії — Барбасьоне (фр. Barbassionné), в Бургундії — Пер-Жанв'є (фр. Père Janvier). У Франш-Конте дарителькою різдвяних подарунків вважалася добра фея — тітонька Арі[6][7][8].
— Так, привітайте від мене Вільгельма цим поліном[к 1].
Патріотична листівка, випущена до Різдва 1914 року
Відповідно до Історичної бази французької лексики (фр. Base historique du vocabulaire français), в збережених письмових текстах ім'я Пер-Ноеля вперше згадується в «Комічному журналі для серйозних людей» (фр. La Revue comique à l'usage des gens sérieux) від 23 грудня 1848 року[9]:
— Хто там?
— Старий Пер-Ноель 1848 року.
— Ошуканець!
— Жодного обману. Я справді Пер-Ноель, який зайшов до вас у гості. Відкривайте, я вмираю від холоду.
— Тоді заходьте. Але чесно кажучи, я на вас не чекав. Чому ви як завжди не впали через трубу?
— La Revue comique à l'usage des gens sérieux[10]
Далі йде тривалий гумористичний діалог, переважно на теми політичних реалій середини XIX століття. Закінчувалося це оповідання так:
— Щасливого шляху, Пер-Ноель, і до наступного року, якщо ми будемо ще на цьому світі.— La Revue comique à l'usage des gens sérieux[10]
Через кілька років після появи в сатиричному журналі ім'я Пер-Ноеля повертається. Наступного разу воно фігурує у письменниці Жорж Санд — у її багатотомному творі «Історія мого життя» (фр. Histoire de ma vie), що вийшов у 1855 році:
Я не забула своєї абсолютної віри в те, що пічною трубою спускається маленький Пер-Ноель — добрий білобородий дідок. Він повинен прийти опівночі і покласти в мій черевичок подарунок, який я знайду після пробудження.
— Жорж Санд. Історія мого життя[11]
Після Другої світової війни до Франції з Нового Світу разом з планом Маршалла і кока-колою прибув сучасний Пер-Ноель, скалькований з американського Санта-Клауса: бадьорий білобородий старий, одягнений у червоно-білий кожушок, таку ж шапку, чорні чоботи та підпоясаний чорним ременем. Він змінив уявлення, що існували до цього, про різдвяного діда, а також почав жваво використовуватися в торгівлі і рекламі[12].
Це не сподобалося ортодоксально налаштованим священнослужителям католицької церкви: вони вважали Пер-Ноеля язичницьким персонажем і в міру сил боролися проти нього. Так, напередодні Різдва 1951 року, 24 грудня, 34-річний священик з Діжона на ім'я Жак Нурісса прикріпив до ґрат церковної огорожі міського кафедрального собору опудало, що нагадувало Пер-Ноеля, і на очах кількох сотень парафіяльних дітей спалив його[13][14]. Діжонська церква назвала Пер-Ноеля «узурпатором та єретиком» і написала з цього приводу: «Це був не атракціон, а символічний жест. […] Брехня не може пробудити релігійне почуття в дитині і не є жодною мірою засобом виховання. Для нас, християн, свято Різдва має залишатися святом народження Спасителя». Єпископат підтримав діжонську ініціативу і випустив заяву, в якій зокрема говорилося: «Пер-Ноель і ялина допускаються до публічної школи, тоді як вони є спадщиною язичницьких обрядів, пов'язаних із культом Природи, які не мають жодного відношення до християнства. У той же час, в ім'я надмірної світськості ті самі школи скрупульозно забороняють використання ясел». Однак світський муніципалітет Діжона не погодився з діями клерикалів: він розмістив фігуру Пер-Ноеля на даху будівлі мерії[14][15].
Незважаючи на протидію церкви, фігура Пер-Ноеля ставала дедалі популярнішою у Франції.
У 1962 році міністр пошти та телекомунікацій Франції Жак Маретт[fr] створив у головному офісі Пошти Франції в Парижі секретаріат Пер-Ноеля, відповідальний за те, щоб відповідати на листи, що вирушали дітьми Пер-Ноелю. Першим «секретарем Пер-Ноеля» стала педіатр та психоаналітик Франсуаза Дольто — сестра міністра Маретта[16]. У 1967 році за підтримки державного секретаря за бюджетом і одночасно мера Лібурна Робера Булена[fr] , секретаріат Пер-Ноеля був переведений до поштового відділення цього міста — єдине, уповноважене розкривати пошту, адресовану Пер-Ноелю[17]. На роботу цього підрозділу пошти Франції чекав все більший успіх. До 2007 року потік кореспонденції на ім'я Пер-Ноеля щорічно зростав — того року надійшло 1,6 мільйонів повідомлень із 130 країн, серед яких 1,43 мільйона паперових листів та 181 200 повідомлень електронною поштою через спеціально створений Поштою Франції на своєму сайті портал: www.laposte.fr/pere-noel. У секретаріаті працювали 30 осіб, яких до Різдва, що наближається, наймали за особливим 8-тижневим контрактом[18]. З того часу потік кореспонденції, що надходить, стабілізувався[19]. У 2012 році на ім'я Пер-Ноеля надійшли 1 700 000 листів та 200 000 електронних повідомлень із більш ніж 120 країн. Кожна дитина може придумати будь-яку адресу і надіслати листа — головне, щоб адресатом був вказаний Пер-Ноель — і його буде доставлено до Лібурну та опрацьовано. У 2014 році історія поштової служби Пер-Ноеля була описана в науковій книзі, написаній Валері-Інес де ля Вілль та Антуаном Жорже[20].
У канадській франкомовній провінції Квебек є своя пошта Пер-Ноеля. У неї є навіть особливий поштовий індекс: H0H 0H0, що нагадує сміх американського Санта-Клауса (англійською мовою): «Ho-ho-ho!» Ця служба була утворена в 1974 році при Монреальському відділенні Пошти Канади. Саме в цей рік поштові службовці вирішили відповідати на листи, адресовані Пер-Ноелю (що до цього вважалися такими, що не підлягали доставці), щоб не розчаровувати їхніх відправників — переважно дітей. Однак кількість таких листів з року в рік зростала, тому службовцям ставало складно відповідати на них у порядку особистої ініціативи, і в 1983 році було запущено офіційну програму обробки подібної кореспонденції. Щороку на адресу канадського Пер-Ноеля надходить близько одного мільйона листів, і кожен із відправників має отримати відповідь[21].
- ↑ Гра слів: «поліно» може означати як шматок дерева, і різдвяний торт
- ↑ а б Père Noël // Франция. Лингвострановедческий словарь / Под редакцией доктора филологических наук, профессора Л. Г. Ведениной. — Москва : Интердиалект +, АМТ, 1997. — P. 739. — 5100 прим. — ISBN 5-89520-003-6.
- ↑ Мороз // Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2 томах. — М., 1987. — Т. 2. — С. 176.
- ↑ Noël. Expressions (фр.). Dictionnaire de français Larousse. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 27 грудня 2015.
- ↑ Michel Bavaud. Dieu, ce beau mirage: Confessions d'un ancien croyant. — Éditions de l'Aire, 2015. Архівовано з джерела 28 березня 2016
- ↑ Axelle Choffat (24 грудня 2015). Père Noël : découvrez son histoire pleine de rebondissements ! (фр.). Linternaute. Архів оригіналу за 27 грудня 2015. Процитовано 27 грудня 2015.
- ↑ Lepagnol, 1979.
- ↑ Qui sont les principaux personnages de Noël ?. Mon Grand-Est (фр.).
- ↑ Gautier Demouveaux (2018). Saint Nicolas, Befana, tante Airie... ils étaient là avant le Père Noël. L'Edition du Soir (фр.).
- ↑ Noël. Base historique du vocabulaire français (фр.). Centre national de ressources textuelles et lexicales. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 27 грудня 2015.
- ↑ а б Noël : [арх. 5 січня 2016] : [фр.] // La Revue comique à l'usage des gens sérieux : журнал. — Paris : Dumineray, libraire-éditeur, novembre 1848—avril 1849. — С. 100—101.
- ↑ George Sand. Архівована копія. — Vol. Tome 4. — P. 80—82. Архівовано з джерела 20 лютого 2016
- ↑ Jean-Pierre Guéno (23 грудня 2009). Le procès du Père Noël (фр.). Le Nouvel Observateur. Архів оригіналу за 25 грудня 2015. Процитовано 27 грудня 2015.
- ↑ Azar Khalatbari (23 грудня 2014). Le Père Noël, les origines historiques d'un célèbre inconnu (фр.). Sciences et avenirt. Архів оригіналу за 5 січня 2016. Процитовано 27 грудня 2015.
- ↑ а б Chloé Woitier (23 грудня 2013). De Saint-Nicolas à Santa-Claus, la riche histoire du Père Noël (фр.). Le Figaro. Архів оригіналу за 5 січня 2016. Процитовано 27 грудня 2015.
- ↑ Jacques Berlioz. On a brûlé le Père Noël ! // L'Histoire : журнал. — 2001. — No 260 (12). — P. 28. Архівовано з джерела 5 січня 2016.
- ↑ Jean-Pierre Guéno. Cher Père Noël. — Télémaque, 2012. — P. 166.
- ↑ Olivier Chaumelle et Françoise Camar, " Les 50 ans du secrétariat du Père Noël ", documentaire sur France Culture, 4 décembre 2012.
- ↑ AP (29 листопада 2008). Le secrétariat du Père Noël a repris son service (фр.). Le Figaro. Архів оригіналу за 25 грудня 2015. Процитовано 27 грудня 2015.
- ↑ Pierre Sauvey (8 листопада 2012). Le Père Noël de Libourne n'a que 50 ans (фр.). La Dépêche. Архів оригіналу за 22 грудня 2015. Процитовано 27 грудня 2015.
- ↑ Архивированная копия. Архів оригіналу за 25 грудня 2015. Процитовано 27 грудня 2015.
{{cite web}}: Недійсний|deadurl=unfit(довідка)Архивированная копия. Архів оригіналу за 25 грудня 2015. Процитовано 27 грудня 2015.{{cite web}}: Недійсний|deadurl=unfit(довідка) - ↑ Comment puis-je envoyer une lettre au père Noël? (фр.). Postes Canada. Архів оригіналу за 14 грудня 2013. Процитовано 27 грудня 2015.
- Catherine Lepagnol. Biographies du Père Noël. — Paris : Hachette, 1979. — 212 p.