Право на батьківщину

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Право на батьківщину
Документ започаткування Загальна декларація прав людини
Головний предмет твору батьківщина
Меморіал біля колишнього Зноймо судетським вигнанцям із Південної Моравії (Kreis Znaim). Текст перекладається як «Права Батьківщини — права людини».

  Право на батьківщину, на думку деяких вчених-правознавців, є універсальним правом людини, яке випливає із Загальної декларації прав людини, включаючи її статтю 9.[1][2] Концепція еволюціонувала в німецькій юриспруденції і певною мірою визнана в німецькому конституційному праві. Відомими прихильниками цієї концепції є вчені-юристи Курл Рабл, Рудольф Лаун, Отто Кіммініх, Дітер Блюменвіц, Фелікс Ермакора та Альфред-Моріс де Заяс. Концепція має стосунок до дебатів щодо етнічних чисток у Європі після Другої світової війни (зокрема німців та угорців), етнічних чисток у Палестині, на Кіпрі та в інших регіонах.

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ de Zayas, Alfred-Maurice (1975). International Law and Mass Population Transfers. Harvard International Law Journal: 207—258.
  2. ↑ de Zayas, Alfred-Maurice (1996). The Right to One's Homeland, Ethnic Cleansing and the International Criminal Tribunal for the Former Yugoslavia. Criminal Law Journal.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Право_на_батьківщину