Проєктне фінансування

Проєктне фінансування — фінансування інвестиційних проєктів, при якому джерелом обслуговування боргових зобов'язань є грошові потоки, які генеруються проєктом. Специфіка цього виду інвестування полягає в тому, що оцінка витрат і доходів здійснюється з урахуванням розподілу ризику між учасниками проєкту.

Походження

Кредитування з обмеженим правом регресу використовувалося для фінансування морських подорожей у Стародавній Греції та Римі. Його використання в інфраструктурних проєктах почалося з будівництва Панамського каналу і було широко розповсюджене в нафтогазовій промисловості США на початку 20-го століття. Однак проєктне фінансування високоризикованих інфраструктурних проєктів зародилося з розробкою нафтових родовищ Північного моря в 1970-х і 1980-х роках. Раніше такі проєкти фінансувалися за рахунок випуску комунальних або державних облігацій чи інших традиційних структур корпоративного фінансування.

Пік проєктного фінансування в країнах, що розвиваються, припав на час Азійської фінансової кризи, але подальший спад в індустріальних країнах був компенсований зростанням в країнах ОЕСР, що призвело до того, що пік проєктного фінансування у світі припав приблизно на 2000 рік. Потреба в проєктному фінансуванні залишається високою в усьому світі, оскільки все більше країн потребують збільшення поставок комунальних послуг та інфраструктури. В останні роки схеми проєктного фінансування стають все більш поширеними на Близькому Сході, деякі з них включають ісламське фінансування.

Нові структури проєктного фінансування з'явилися насамперед у відповідь на можливість, яку надали довгострокові контракти на закупівлю електроенергії від комунальних та державних підприємств. Ці довгострокові потоки надходжень вимагалися правилами, що впроваджували PURPA. Ця політика призвела до подальшої дерегуляції виробництва електроенергії і, що важливо, до міжнародної приватизації після внесення змін до Закону про холдингові компанії у 1994 році. Структура еволюціонувала і є основою для енергетичних та інших проєктів по всьому світу.

Принципи проєктного фінансування

Світова практика визначає такі принципи проєктного фінансування:

1. Принцип підвищеної ризикованості проєктного фінансування передбачає розподіл ризиків серед максимальної кількості учасників проєкту, а ризики за проєктом, у свою чергу, вимагають ретельного відстежування і попереднього аналізу з метою укладання контрактів зі споживачами продукції і страхувальниками на період до повного погашення кредиту. Урахування кредитором цього принципу означає збільшення розміру банківської маржі на весь період обслуговування боргу.

2. Принцип покриття боргу. Урахування такого принципу установою, що здійснює фінансування, ґрунтується на показнику обслуговування боргу (як співвідношенні очікуваних чистих надходжень від реалізації проєкту і загальної суми заборгованості та відсотків). Отримані результати порівнюються з базовим варіантом інвестиційного проєкту, підготовленого незалежним консультантом. Коефіцієнт покриття боргу, як правило, має бути у межах 1,3—1,8 залежно від ступеня ризику і специфіки галузі.

3. Ринковий принцип вимагає від фінансово-кредитної установи детального аналізу кон'юнктури ринку майбутньої продукції, що передбачається під час укладання кредитної угоди. Такий аналіз ринку проводиться з метою визначення динаміки цін на період експлуатації об'єкта. Як правило, порівняльний аналіз у такому аспекті проводиться: за сценарієм інвестора (замовника); песимістичним сценарієм банку; сценарієм, підготовленим незалежними експертами.

4. Принцип обмеженої відповідальності клієнта випливає з визначення проєктного фінансування, згідно з яким погашення заборгованості відбувається за рахунок доходів від реалізації проєкту, а відповідальність клієнта-ініціатора проєкту визначається розміром власних коштів, направлених у проєкт. Причому проєкт вважається таким, що здійснено, якщо згідно із взаємними зобов'язаннями виробнича потужність об'єкта досягла проєктної потужності (близько 75 %).

5. Принцип забезпечення джерелами фінансування проєкту ґрунтується на дотриманні досить високого співвідношення між власними і запозиченими коштами, яке коливається залежно від галузі (20:80; 30:70; 40:60), проте прийнятним для сторін вважається співвідношення 30:70. Якщо інвестиційний проєкт реалізується в державному секторі економіки і має стратегічне значення, то застосовується метод прямої бюджетної підтримки інвестицій, яка виражається в таких формах: бюджетні асигнування на безповоротній основі (у вигляді субсидій і грантів); бюджетні інвестиції (через участь держави в капіталі підприємства або організації, що одержують бюджетні кошти); бюджетні кредити як універсальний інструмент державного стимулювання проєктів.

6. Принцип гарантування інвестицій:

• гарантія як безумовне зобов'язання у разі настання гарантійного випадку  перерахувати установі, що здійснює фінансування, певну суму коштів;
• гарантія при завершенні фінансування, пов'язана з відповідальністю інвесторів за повну реалізацію проєкту;

Метою таких гарантій є страхування боргових зобов'язань інвестиційного проєкту на весь період його життєвого циклу.

7. Принцип повернення і платності забезпечує послідовну ліквідацію заборгованості, графік якої відповідає життєвому циклу інвестиційного проєкту так, що повернення боргу починається після досягнення певного рівня виробничої потужності, а темпи погашення заборгованості прямо пропорційні темпам зростання виробництва продукції.

Джерела фінансування проєктів

Джерела фінансування проєктів включають різні ресурси, такі як власні фінансові кошти, залучені інвестиції, державні субсидії, іноземний капітал та позикові кошти: власні фінансові ресурси, залучені кошти, державні асигнування, іноземні інвестиції та позикові кошти.

Джерела фінансування проєктів  включати різні ресурси, такі як :власні фінансові кошти, залучені інвестиції, державні субсидії, іноземний капітал та позикові кошти

1.Власні фінансові ресурси. До власних ресурсів належать прибуток підприємства, амортизаційні відрахування, страхові виплати, а також інші активи, включно з основними фондами або земельними ділянками.

2.Залучені кошти. Це кошти, отримані від продажу акцій, благодійних чи інших внесків, а також фінансування, що виділяється холдинговими або акціонерними компаніями, промислово-фінансовими групами на безоплатній основі.

3.Державні асигнування. Кошти, що надаються з державних, регіональних чи місцевих фондів, а також фондів підтримки підприємництва на безоплатній основі.

4.Іноземні інвестиції. Іноземні вкладення можуть здійснюватися у формі участі у статутному капіталі спільних підприємств або як прямі фінансові інвестиції міжнародних організацій, держав, підприємств і організацій різних форм власності.

5.Позикові кошти. Серед основних джерел позикових коштів виділяють кредити, надані державою, кредити іноземних інвесторів, облігаційні позики, кредити банків, інвестиційних фондів, страхових компаній, пенсійних фондів, а також векселі та інші фінансові інструменти.

Окремі банки пропонують послуги з аналізу інвестиційних проєктів, допомагаючи довести їх до рівня, необхідного для організації успішного фінансування. Банк може проводити переговори з потенційними кредиторами та передавати замовнику готовий проєкт із конкретними висновками та рекомендаціями. Це дає кредиторам впевненість у життєздатності проєкту.

Вибір кредиторів може впливати на успіх реалізації інвестиційного проєкту.

Основні джерела кредитування включають:

• міжнародні фінансові організації
• агентства експортних кредитів
• урядові організації
• комерційні банки
• фінансові та інвестиційні компанії
• лізингові компанії
• ощадні банки
• приватні інвестори

Комерційні банки найчастіше виступають основними кредиторами. Однак у більшості випадків фінансування проєкту здійснюється за участю кількох фінансових організацій. Банки відіграють ключову роль у координації фінансування, розподілі ризиків і забезпеченні зв'язку з іншими кредиторами.

Роль державних та приватних партнерств (PPP) у проєктному фінансуванні

Державно-приватне партнерство (ДПП, англ. public-private partnership (PPP)) — це спільна структура, у якій державний сектор і приватні організації об'єднуються для фінансування, будівництва та експлуатації проєктів, які служать суспільним інтересам. Цей метод проєктного фінансування дозволяє використовувати ефективність приватного сектора та інновації в наданні державних послуг та інфраструктури, яка може варіюватися від транспортних систем до соціального житла. Поєднуючи ресурси та досвід як державного, так і приватного секторів, ДПП спрямовані на вирішення проблем, пов'язаних із спроможністю державного сектора та фіскальними обмеженнями.

Однією з головних переваг використання ДПП у фінансуванні проєктів є можливість забезпечувати позабалансове фінансування для залучених державних установ. Такий підхід не тільки зберігає кредитоспроможність уряду, але й дозволяє здійснювати масштабні інфраструктурні проєкти без негайного суттєвого впливу на державні фінанси. Крім того, угоди про ДПП часто включають положення про розподіл ризиків, передачу деяких ризиків приватним партнерам, що стимулює ретельне управління проєктом і вирівнює інтереси всіх сторін для досягнення успішних результатів.

Проєкти ДПП є фундаментальним механізмом, який використовується у всьому світі для надання життєво важливих суспільних послуг, розвитку нових активів та стимулювання економічного зростання в різних секторах. Розмір, характер і складність активу або державної послуги іноді виправдовують передачу проєкту на аутсорсинг приватним компаніям.

Як працює державно-приватне партнерство

У багатьох випадках держава є основним покупцем послуг, що надаються в рамках ДПП. Ці послуги можуть бути придбані або 1) для власного використання урядом (в'язниця), 2) як вхідний ресурс для надання іншої послуги (школа), або 3) від імені кінцевого споживача (дорога з вільним доступом). Приватні оператори також продають послуги безпосередньо населенню, як у випадку з платними дорогами або залізницею. Такі угоди часто називають концесіями, і приватний оператор концесії (концесіонер) сплачує державі концесійні платежі та/або частку прибутку. Як правило, приватний оператор володіє об'єктом ДПП, експлуатуючи його за схемою DBFO, а в кінці операційного контракту об'єкт передається державі, як правило, за меншу суму, ніж його реальна залишкова вартість (а часто за нульову або невелику, номінальну вартість). У цьому випадку ДПП часто називають схемою «будівництво-експлуатація-передача» (BOT) або «будівництво-власність-експлуатація-передача» (BOOT).

Основними ознаками ДПП є:

• довготривалість відносин (від 5 до 50 років) заснованих на договорі;
• створення та/або будівництво (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт та технічне переоснащення) об'єкта державно-приватного партнерства та/або управління (користування, експлуатація, технічне обслуговування) таким об'єктом, потенційно включаючи управління пов'язаною послугою;
• значна управлінська відповідальність приватного партнера; передача частини ризиків приватному партнеру на значну частину життєвого циклу активу, на додаток до передачі ризиків, пов'язаних з будівництвом;
• внесення приватним партнером інвестицій в об'єкт державно-приватного партнерства: приватний партнер надає значну частину фінансування, при цьому винагорода в значній мірі залежить від операційної ефективності (експлуатаційної готовності та/або використання) з метою взаємоузгодження інтересів обох сторін:
  • залучення зовнішніх коштів дозволяє державному партнеру реалізувати одразу декілька проєктів та сплачувати пізніше
  • участь у фінансуванні проєкту стимулює приватного партнера до
    • зменшення вартості початкових інвестицій,
    • забезпечення експлуатаційної готовності та належної експлуатації /обслуговування інфраструктури,
    • оптимізації витрат повного циклу життя інфраструктури (Life-cycle cost management).

Використання ДПП

ДПП, як видається, особливо добре підходить для створення економічної інфраструктури. Це пояснюється насамперед трьома причинами:

• по-перше, обґрунтовані проєкти, спрямовані на усунення вузьких місць в автомобільних дорогах, залізницях, портах, енергетиці та інших об'єктах інфраструктури, швидше за все, матимуть високу економічну рентабельність, а отже, будуть привабливими для приватного сектору;
• по-друге, у проєктах економічної інфраструктури приватний сектор може нести відповідальність не лише за будівництво об'єкта інфраструктури, але й за надання основних послуг, пов'язаних з ним, що дозволяє йому адаптувати проєкт об'єкта до цієї мети;
• по-третє, якщо ці послуги надаються безпосередньо кінцевим користувачам, стягування плати за них є можливим, а з точки зору ефективності — бажаним.

Соціальна інфраструктура є дещо іншою в цьому відношенні. Хоча багато проєктів соціальних інвестицій є безперечно вартісними, приватний сектор, як правило, не є основним постачальником соціальних послуг. Так, хоча ДПП можуть створюватися для будівництва та утримання державних шкіл і лікарень, уряд, як правило, продовжує залишатися постачальником послуг освіти та охорони здоров'я, що випливають з них. Більше того, стягнення плати за соціальні послуги, що надаються державою, не є поширеним явищем. Таким чином, ДПП у сфері соціальної інфраструктури пропонує менший потенціал підвищення ефективності, ніж ДПП в економічній інфраструктурі або схеми, що поєднують державні інвестиції та подальше укладання контрактів на експлуатацію та обслуговування шкіл, лікарень та інших об'єктів соціальної інфраструктури. Тим не менш, існує багато прикладів успішних ДПП у соціальному секторі.

Посилання

• Проектне фінансування // Банківська енциклопедія / С. Г. Арбузов, Ю. В. Колобов, В. І. Міщенко, С. В. Науменкова. — Київ : Центр наукових досліджень Національного банку України : Знання, 2011. — 504 с. — (Інституційні засади розвитку банківської системи України). — ISBN 978-966-346-923-2.

Література

• Проектне фінансування: навч. посіб. / Копилюк О. І., Костак З. Р. ; Укоопспілка, Львів. торг.-екон. ун-т. — Львів: Вид-во Львів. торг.-екон. ун-ту, 2016. — 271 с. : іл., табл. — Бібліогр.: с. 267—270 (40 назв). — ISBN 978-617-602-186-5
• Проектне фінансування: підручник / М-во освіти і науки України, ДВНЗ «Київ. нац. екон. ун-т ім. Вадима Гетьмана», Центральноєвроп. Акад. Навчань та Сертифікації (CEASC) ; Т. В. Майорова, О. О. Ляхова та ін.; за ред. Т. В. Майорової. — 2-ге вид., перероб. і допов. — Київ: КНЕУ, 2017. — 434, [6] с. — https://ir.kneu.edu.ua/handle/2010/29541
• Бардиш, Г. О. Проектне фінансування: Підручник. — 3-тє вид., перероб. і доповн. — Київ: Хай-Тек Прес, 2008. — 464 с. Шклярук, С. Г. Проектне фінансування: навчальний посібник / С. Г. Шклярук ; за наук. ред. Г. К. Ялового ; Міжрегіональна академія управління персоналом. — Київ: Персонал, 2009. — 6 с.  URL: https://maup.com.ua/assets/files/lib/book/p10_27.pdf