Революція 1905—1907
| Перша російська революція | |||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|
 | |||||||
| |||||||
| Сторони | |||||||
 Уряд Російської імперіїПідтримка: |
 Революціонери:
| ||||||
| Лідери | |||||||
| Микола II Сергій Вітте
|
Віктор Чернов Лев Троцький
| ||||||
| Втрати | |||||||
| 3611 вбитих або поранених | 15 000 убитих 20 000 поранених 38 000 захоплених 1 панцерник здався Румунії | ||||||
Революція в Російській імперії 1905—1907 (Перша російська революція) — назва подій, що відбувалися протягом періоду з січня 1905 по червень 1907 років у Російській імперії.
Події революції стали наслідком загальнодержавної кризи, яка загострилась на початку ХХ ст., у зв'язку з економічною кризою 1900—1903 та поразкою Російсьої імперії в російсько-японській війні 1904—1905 років. Безпосереднім каталізатором революційних протестів стали події Кривавої неділі (1905).
Січень — жовтень 1905
Початок революції поклали події 9(22) січня 1905 у Петербурзі. Цього дня була розстріляна багатотисячна мирна демонстрація робітників, що направлялася до царя з петицією робітників і жителів Санкт-Петербурга, у якій містилося прохання поліпшити умови їхнього життя. Демонстрацію очолював відомий священик Георгій Гапон. Було вбито понад 200 осіб і кілька сотень поранено. Вбивство мирних демонстрантів у столиці отримало назву «Кривава неділя» і викликало хвилю великого обурення у всій імперії. Країною прокотилась хвиля страйків, які охопили й українські міста, зокрема Катеринослав, Харків, Київ, Миколаїв, Одесу. Страйкарі висунули не тільки економічні, а й політичні гасла (особливо у першій половині жовтня 1905).
Одночасно з робітничими страйками розгортався і селянський рух: селяни палили поміщицькі маєтки, господарські будівлі, забирали худобу, ділили між собою панські й державні землі. Селянські заворушення у 1905 охопили більш ніж половину всіх повітів України. Широкого розмаху набув і студентський рух — студенти вимагали автономії університетів, брали участь у робітничих мітингах і демонстраціях. Активізували свою діяльність опозиційні політичні сили — від об'єднань земських діячів до соціал-демократів і соціалістів-революціонерів.
Революційні настрої, які охопили армію і флот, посилились внаслідок невдач у війні з Японією та укладення Портсмутського мирного договору 1905, що призвело до втрати Ляодунського п-ва та Південного Сахаліну.
14 червня 1905 р. у одеському порту вибухнуло повстання на панцернику «Потьомкін». Серед керівників повстання були українці Григорій Вакуленчук та Опанас Матюшенко, а серед офіцерів, котрі приєднались до повстання, член РУП Олександр Коваленко. Армія перестала бути надійною опорою самодержавства. Намагання уряду зупинити революцію оголошенням 6 серпня 1905 маніфесту про скликання дорадчої Державної Думи не дали результатів. У середині жовтня країна була охоплена загальним політичним страйком, в якому взяло участь близько 2 млн робітників, із них 120 тис. в Україні. Під час страйку виникли організації класового типу — Ради робітничих депутатів, керівництво якими намагались здійснювати революційні партії — соціал-демократи, есери, анархісти. У ряді міст страйковий рух супроводжувався сутичками з військами. Найбільшого розмаху збройні виступи набули в грудні у Москві, Харкові, Катеринославі, Олександрівську. У Горлівці бойові дії між озброєними робітниками та урядовими військами завершились численними жертвами з обох боків (загинуло бл. 300 робітників).
Восени 1905 селянський рух охопив понад третину повітів європейської частини імперії. В Україні у жовтні-грудні 1905 селянські виступи відбулися в 64 повітах (із 94). В Україні було зареєстровано близько 300 випадків розгрому поміщицьких маєтків, з них на Лівобережжі — понад 150, на Півдні — понад 100. На придушення селянських заворушень уряд кинув регулярні військові частини і численні підрозділи поліції. Один із найбільших виступів відбувся в грудні 1905 у с. Великі Сорочинці на Полтавщині. У сутичці з каральним загоном там загинуло 63 селянина.
У жовтні-листопаді 1905 відбулись нові заворушення у військових частинах, що розміщувались у Кронштадті, Севастополі, Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Білій Церкві. В цих умовах імператорський уряд змушений був піти на поступки і Микола ІІ 17(30) жовтня 1905 видав маніфест про вдосконалення державного ладу, в якому проголошувалось надання Державній Думі законодавчих прав (проєкт скликання дорадчої Думи, т. зв. Булигінської, не був реалізований), розширення виборчих прав громадян, демократичні свободи — свободу совісті, друку, зібрань та об'єднань. Однак у своєму ставленні до маніфесту російське суспільство не було єдиним. Отримавши гарантії конституційного правління і готуючись до виборів у Думу, ліберальна опозиція проголосила створення політичних партій — конституційних демократів (кадетів) і «Союз 17 Октября» (октябристів) та намагалась перевести революційний рух на мирний конституційний шлях. Деякі політичні сили, зокрема більшовицька партія, пропагували радикальні методи боротьби з урядом, закликали до збройних виступів (такі відбулись у Москві, Нижньому Новгороді, Красноярську, ін. містах), відмовляючись брати участь у виборах. Активізувались і крайні праві, шовіністичні організації, насамперед «Союз русского народа», які організували ряд антиєврейських погромів, проводили промонархічні та антисоціалістичні демонстрації.
Маніфест Миколи II від 17 жовтня 1905 року
Маніфест 17 жовтня 1905 сприятливо позначився на розвитку українського національно-визвольного руху. Ще в березні 1905 Російська академія наук надіслала урядові доповідь, де стверджувалось, що українська мова є самостійною слов'янською мовою і рекомендувалося скасувати антиукраїнські розпорядження 1863 й 1876 років (Валуєвський циркуляр та Емський указ). З кінця 1905 почали з'являтись українські періодичні видання. В 1906 у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Лубнах та ін. містах України, а також у Петербурзі і Москві виходило 18 українських газет та журналів. Деякі з них, як, наприклад, газета «Громадська думка» (пізніше — «Рада»), незважаючи на переслідування, продовжувала виходити і в наступні роки. Проявом національного руху стало виникнення культурно-освітніх організацій «Просвіта» в Катеринославі, Києві, Одесі, Чернігові, Ніжині, Миколаєві, Полтаві. У їхній роботі активну участь брали відомі діячі культури — Леся Українка, М. Коцюбинський, П. Мирний, М. Лисенко, Б. Грінченко, Д. Яворницький. Товариства «Просвіта» організовували бібліотеки і читальні для населення, налагоджували випуск українською мовою науково-популярної літератури, ставили вистави і концерти тощо. Активізувалась діяльність українських політичних партій. У січні 1905, відколовшись від Революційної української партії, до складу Російської соціал-демократичної робітничої партії на основі окремого статусу, як національна організація, увійшла Українська соціал-демократична спілка. Після виходу з РУП «Спілки» у грудні 1905 була утворена Українська соціал-демократична робітнича партія, яка проголосила себе єдиною правочинною політичною організацією українського пролетаріату. Наприкін. 1905 виникла Українська радикально-демократична партія. Всі українські політичні організації у національному питанні домагались національно-територіальної автономії України у складі Російської держави.
Україна в період революції 1905—1907 років
«Кривава неділя» та масові повстання селян, робітників, військових
Події «Кривавої неділі» викликали зливу протесту по всій території Російської імперії, у тому числі й Україні. Почалися масові страйки робітників і селянські повстання по всій території імперії всю весну й літо 1905 р. Робітники вимагали 8-годинного робочого дня, підвищення зарплати, покращення умов життя, повалення самодержавства, селяни боролися за конфіскацію і перерозподіл поміщицької землі. Це була перша народна революція в Російській імперії.
3 ініціативи інтелігенції, яка хотіла організувати стихійний селянський рух, улітку 1905 р. виникла масова політична організація — Всеросійська селянська спілка. В Україні діяло сім губернських, 12 повітових і 120 сільських комітетів Селянської спілки, в яких активно працювали українські діячі — представники земств, політичних партій, кооперативів. На літо-осінь 1905 р. припадає найвище піднесення селянського руху за землю. Місцями події набирали драматичного характеру. Восени відбулося повстання селян у селі Великі Сорочинці, потоплене в крові регулярною кіннотою донських козаків.
В Україні у жовтні — грудні 1905 р. відбулося понад 1800 селянських виступів у 64 повітах (з 94). Всього за 1905 р. в Україні відбулося близько 4 тис. селянських виступів, якими було охоплено 6884 села з населенням понад 5 млн чол. Виступи відбувалися в основному на Лівобережжі і на Півдні України.
Почалися заворушення в армії та на флоті. На Чорному морі повстала команда броненосця «Потьомкін». Захопивши корабель і обравши своє керівництво на чолі з матросами-українцями Матюшенко Панасом Матюшенком та Григорієм Вакуленчуком, команда, яка теж складалася переважно з українців, підійняла червоний прапор і спрямувала корабель до Одеси. Серед офіцерів, які приєдналися до виступу, був і О. Коваленко — один із організаторів і керівників РУП. «He бажаючи здаватися царським властям», екіпаж «Потьомкіна» відплив до Констанци, де попросив політичного притулку в уряду Румунії.
У листопаді 1905 p. y Києві повстав батальйон саперів, керований Борисом Жаданівським.
Політичні партії та їх роль у революції
Українські політичні партії були в гущі революційної боротьби. Особливих успіхів досягла Українська соціал-демократична спілка, котра працювала серед селян, залучивши багатьох з них у свої лави, спрямувавши до організованої боротьби. УСДРП теж вела активну боротьбу серед студентів, робітників та інтелігенції, зміцнившись за роки революції. Разом з Бундом вона утворила на Полтавщині загони самооборони від погромів, що чинили «чорні сотні». Утворився також в Україні «Союз автономістів», що являв собою політичну організацію у Російській імперії в 1905—1906, яка виступала за перебудову Росії на засадах національної автономії і федералізму. Створена за ініціативою І. Бодуена де Куртене на з'їзді представників поневолених імперією народів, у тому числі і українців.
Загальний жовтневий політичний страйк
Кульмінаційною точкою революції 1905 р. став загальний жовтневий політичний страйк, що паралізував державу. У ході виступу, в якому взяло участь 2 млн робітників (120 тисяч в Україні), страйкарі почали створювати власні органи керівництва — Ради робітничих депутатів, що координували революційні дії. Під тиском робітників і селян Микола II змушений був піти на поступки і 17 жовтня видав «Маніфест», яким оголошував політичні свободи, 8-годинний робочий день і обіцяв скликати парламент — Державну Думу, обрану від представників усіх верств населення.
Останнім спалахом революції стало грудневе збройне повстання робітників, що розпочалось у Москві. В Україні особливо запеклі збройні бої відбулись у середині грудня 1905 р. в Донбасі, головним чином, у Горлівці. Але донські козаки, жорстоко розправившись з робітниками, придушили його. Революція поступово пішла на спад, хоча країну потрясали виступи селян і страйки робітників ще до весни 1907 р.
Вплив революції на український національно-визвольний рух
Революція 1905 р. справила великий вплив на піднесення українського національно-визвольного руху, що на загальнореволюційній хвилі не тільки значно зріс і політизувався, але й вийшов з підпілля, заявивши про себе відкрито перед широкими верствами народу. Ще напередодні революції в Україні загострилася боротьба за легалізацію української мови: земства і міські думи приймали про це ухвали, петиції до уряду писали з'їзди вчених, театральних діячів. Російська Академія наук утворила комісію на чолі із славістом Олексієм Шахматовим, яка рекомендувала уряду зняти обмеження з українського слова. Церковний Синод, щоб посилити пропаганду православ'я, дозволив перекласти і видати українською мовою Біблію.
Зрештою, восени 1905 р. урядом було ліквідовано заборону української мови. I хоча ввозити українські книги з-за кордону і далі не дозволялося, у підросійській Україні розгорнувся широкий видавничий рух, число видавництв сягнуло 17. Серед них найактивнішими стали «Вік», «Час», «Криниця», «Ранок» та ін. Протягом 1905—1907 pp. на Наддніпрянщині виходила 21 українська газета і ще 4 по російських губерніях. Першою ластівкою стала газета «Хлібороб», видана наприкінці 1905 p. y Лубнах. Згодом з'явилися «Рідний край» (Полтава), «Вісті» (Одеса), «Запоріжжя» (Катеринослав), «Слобожанщина» (Харків) тощо. Найбільше українських газет виходило в Києві, де діяли осередки всіх національних партій. Зокрема УРДП, на гроші Василя Симиренка та Євгена Чикаленка, видавала найвпливовіший в Україні часопис «Громадська думка».
Лише тільки впали кайдани нагінок, як український рух став проникати в усі сфери життя і діяльності — у село, школи, культуру, економіку. Яскраве свідчення цьому — поширення кооперативних організацій. У 1907 р. на Харківщині діяло 50 українських кооперативів, на Київщині — 193, на Поділлі — 200. У кожному місті відтепер легально існували громади, українські клуби, читальні. Заохочені загальним піднесенням, професори Микола Сумцов у Харкові та Олександр Грушевський в Одесі розпочали викладати україністику рідною мовою. Наприкінці 1905 — на початку 1906 p. по великих і малих містах України виникають «Просвіти», на зразок галицьких «Просвіт». Але на відміну від останніх, наддніпрянські організації не мали єдиного центру, і кожна діяла окремо. До того ж, вони були надзвичайно політизовані — у них збирались і працювали всі антиімперські сили. На Великій Україні найбільшими стали «Просвіта» у Києві, Чернігові, Полтаві, Одесі, Кам'янці-Подільському. Виникли вони на Волині, Холмщині, Кубані, у Казахстані, Баку, Владивостоці. У роботі «Просвіт» брали активну участь передові національні демократичні діячі того часу — Панас Мирний (Полтава), Леся Українка, Микола Лисенко (Київ), Михайло Коцюбинський (Чернігів).
Перша «Просвіта» на Наддніпрянщині утворилась наприкінці 1905 р. в Катеринославі — місті, що вже мало певні національні традиції. Саме тут Олександр Кониський з однодумцями вирішив заснувати у Львові Товариство імені Т. Шевченка, саме тут створив музей запорозького козацтва і поселився на постійне проживання видатний історик Січі Дмитро Яворницький. Він, разом з учнем В. Антоновича А. Синявським, місцевим істориком Василем Бідновим та з іншими діячами української культури, створили «Просвіту» й розпочали видавати її орган — газету «Добра порада», яку, щоправда, невдовзі влада закрила. З часом Катеринославська «Просвіта» утворила близько десятка філій по селах губернії. В умовах колоніальної політики російської монархії діяльність «Просвіт» стала значним визвольним протестом, проявом прагнення народу до національної і культурної свободи. Більшість «Просвіт» перебувала під свідомим українофільським впливом, а тому вони відіграли велику прогресивну роль у розвитку культури. Просвітяни друкували українські книги, влаштовували концерти, вечори, організовували театральні трупи та вистави, відкривали бібліотеки, недільні школи, ширили кооперативний рух.
Вибори до І, ІІ Державної дум та їх розпуск
На початку 1906 р. в Російській імперії пройшли перші вибори до парламенту — Державної думи першого скликання. Проходили вони в умовах спаду революції, гострої політичної боротьби та урядових проскрипцій. Українські соціалістичні та радикальні національні партії не взяли участі у виборах, намагаючись розпалювати революцію далі. Тільки Радикально-демократична партія взяла участь у виборах, завоювавши кілька думських місць. У цілому ж з України було обрано 95 делегатів, в основному від російських партій, з яких 63 українці, 22 росіянина, 5 поляків, 4 євреї та 1 німець. Серед них були дворяни, священики, селяни й різночинці. 44 українські депутати, для обстоювання спільних вимог, об'єдналися в українську парламентську громаду, яку хотіли поступово перетворити на партію. До парламентської громади приєдналася також місцева петербурзька українська громада. Зі Львова до російської столиці прибув Михайло Грушевський і очолив діяльність громади. Він прагнув об'єднати представників різних груп і партій в єдиному русі, вирвати їх із полону міжфракційної боротьби і вивести на шлях поступу до єдиної мети. Щоб інформувати маси про діяльність української думської громади, М. Грушевський узявся редагувати і видавати журнал «Украинский вестник».
Українська парламентська громада підготувала маніфест з вимогою автономії України з наміром зачитати його в Думі й добиватися здійснення. Але, у розпал розгортання роботи, імператор розпустив парламент і Оголосив вибори до II Думи. На знак протесту проти дій уряду Миколи ІІ депутати виїхали до Виборгу і прийняли там ухвалу, спрямовану проти імперського уряду. Під документом стояли підписи й українських послів. За це їх судили й позбавили права участі у виборах до II Думи. Вибори до неї пройшли теж у великому напруженні. Депутати від України й у ній утворили парламентську громаду з 47 осіб, яка розпочала випуск газети «Рідна справа». У ній парламентарі пояснювали, що боротьба за кращу долю України є «рідною справою» всіх, хто в ній живе.
Парламентська громада II Думи створила комісію, котра підготувала низку законопроєктів про введення української мови у школах, вузах, адміністративних установах, про відкриття українських кафедр, про автономію та місцеве самоуправління. Переляканий радикальністю депутатів II Думи, імператор через 103 дні розігнав і її, кардинально змінивши виборчий закон на користь поміщиків. У III і IV Думах уже не можна було творити української громади і боротись за якісь права України та українців, хоча й у них були депутати-українці.
Спад та завершення революції січень 1906 — 3 червня 1907
У грудні 1905 був опублікований виборчий закон, на основі якого наприкінці лютого — на початку березня 1906 відбулися вибори до І Державної Думи, що проходили в умовах урядових репресій. Ліві партії бойкотували вибори. Найбільше місць (34 % від загального числа членів Думи) здобула партія кадетів. Впливовою була група селянських депутатів, які об'єднались у фракцію трудовиків. Діяльність Думи тривала лише 72 дні-з 27.4(10.5) до 9(22). 7. 1906. У І Думу від України було обрано 102 депутати. Частина з них об'єдналась в Українську парламентську фракцію, яка налічувала 44 члени, її головою обрано адвоката з Чернігова І. Шрага; серед членів були В. Шемет та П. Чижевський — від Полтавщини, М.Біляшівський та Ф. Штейнгель — від Києва, А. В'язлов — від Волині. Друкованим органом фракції став «Украинский вестник» (редактор -М. Славинський, секретар -Д. Дорошенко). Українська фракція І Державної Думи звернула особливу увагу на аграрне й національне питання. Зокрема, вона виробила проєкт засад автономії, який через розпуск Думи не було винесено на обговорення.
II Державна Дума, вибори до складу якої відбувались у січні-лютому 1907, виявилась ще більше лівою та опозиційною, ніж перша. 20.2.(5.3).1907 нова Дума розпочала свою роботу. Як і раніше, в центрі уваги стояло аграрне питання, навколо якого і розгорілась гостра боротьба. Уряд не бажав робити жодної поступки в аграрному питанні і припинив його обговорення. У II Думі 47 депутатів від України об'єднались в Українську громаду, яка видавала часопис «Рідна справа — Думські вісті» (офіц. ред. — о М.Хотовицький і С.Нечитайло, фактичний — В.Доманицький). У відозві українських делегатів підкреслювалось, що метою їхньої діяльності є «реорганізація правління в дусі національної територіальної автономії всіх частин Російської імперії…». Українська фракція готувала ряд законопроєктів у земельній, робітничій та освітніх справах. 3.(26).6.1907 імператорським маніфестом II Дума була розпущена. Одночасно змінено положення про вибори, що порушувало жовтневий маніфест «Основні державні закони Російської імперії».
Етапи
Три етапи революції:
I етап (Кривава неділя — жовтень 1905)
- Страйки;
- селянські виступи;
- повстання на броненосці «Потьомкін».
II етап (Маніфест Миколи II від 17 жовтня 1905 року — 10 грудня)
- Робітничі страйки та мітинги;
- утворення Рад робітничих та селянських депутатів;
- виступи на флоті, повстання крейсера «Очаків» під проводом лейтенанта Шмідта;
- повстання саперів (Б. Жаданівський).
III етап (січень 1906 — 3 червня 1907)
- Спад та завершення революції.
Див. також
Джерела та література
- Молчанов В. Б. Революція 1905—1907 в Україні // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 157. — ISBN 978-966-00-1290-5.
Посилання
- Революція | Революція в кольорі (ФІЛЬМ)
- Петиція 9 січня 1905 р.
- Маніфест 17 жовтня 1905 року
- Революція 1905—1907 рр. в Росії. Хроніка подій.
