Ренато Казаротто
| Ренато Казаротто | |
|---|---|
 | |
| Народився | 15 травня 1948 Аркуньяно, Провінція Віченца, Венето, Італія |
| Помер | 16 липня 1986 (38 років) K2, Ташкурган-Таджицький автономний повіт, Кашгар, Сіньцзян-Уйгурський автономний район, КНР або Пакистан |
| Країна | .svg){kind=small} Італія |
| Діяльність | альпініст |
| Знання мов | італійська |
Ренато Казаротто (італ. Renato Casarotto; 15 травня 1948, Аркуньяно, Італія — 16 липня 1986, Каракорум) — італійський альпініст. Спеціалізувався на зимових й соло-сходженнях за складними маршрутами. У 1970-х — 1980-х роках здійснив низку сходжень і першопроходжень у Доломітах, Андах, Каракорумі. Загинув внаслідок падіння в тріщину обруч із базовим табором вершини К-2.
Народився 15 травня 1948 року у комуні Аркуньяно в Італії. У 1968 році, у віці 20 років, почав практикувати заняття альпінізмом під час проходження військової служби в батальйоні альпійських стрільців у регіоні Кадоре[en][1][2].
Спочатку після закінчення військової служби Казаротто тренувався у Доломітах, набираючись досвіду і відточуючи навички. У 1971 році вирішив зайнятися соло-сходженнями, і пройшов кілька маршрутів у Доломітах. З 1973 року також почав здійснювати зимові сходження. У 1974 році спільно з П'єро Радіном здійснив перше сходження маршрутом Казаротто-Радін східною стіною вершини Спіц-ді-Лагунац. У 1975 році здійснив перше зимове сходження на Чиветту[en] за маршрутом Андрич-Фае. Також у 1975 році одружився з Горетте Траверсо[it], з якою познайомився двома роками раніше. Горетта рідко ходила на сходження з Ренато, але завжди супроводжувала його у далеких поїздках[2].
У 1977 році Казаротто відправився в Анди, де здійснив перше сходження новим маршрутом північною стіною на найвищу вершину Перу Уаскаран (6768 метрів). Це сходження він здійснив соло за 17 днів. Через 2 роки, 19 січня 1979, самостійно здійснив першопроходження нового маршруту північним ребром вершини Фіц-Рой[1][3][4][5].
Взимку 1982 року Казаротто самостійно здійснив автономне проходження трьох найскладніших маршрутів в Альпах за 2 тижні, без перерв на відпочинок. До цього він уже робив таку спробу 1980 року, але змушений був відступити. 1 лютого 1982 року Казаротто вийшов на сходження на вершину Егюїй-Нуар-де-Петре[en] (3773 метри) за маршрутом Ратті-Віталі західною стіною. Досягши вершини 4 лютого, він переночував на вершині і наступного дня почав спуск на льодовик Френе. 7 лютого він почав підйом на вершину Егюй-Бланш-де-Петре (4112 метрів) маршрутом Гервазутті-Боккалатте. На вершині він був за два дні, 9 лютого. Останнім етапом став підйом на Монблан маршрутом Бонінгтон. У складних погодних умовах він зумів подолати весь шлях за кілька днів, і 14 лютого завершив сходження на найвищій вершині Альп. До Казаротто ніхто не підіймався цими маршрутами взимку соло, а ймовірність проходження всіх трьох маршрутів поспіль один за одним у подібних умовах розглядалася як практично неможлива[4].
У червні 1983 року Казаротто здійснив соло-сходження за новим маршрутом на другорядну вершину Броуд-піка в Каракорумі — Броуд-пік Північний заввишки 7550 метрів над рівнем моря[6]. У квітні 1984 року він самотужки пройшов новий маршрут південно-східним хребтом (який також називають «The ridge of no return») на найвищу вершину Північної Америки гору Мак-Кінлі. У 1985 році здійснив перше зимове соло-сходження маршрутом Джервазутті східною стіною масиву Гранд-Жорас. Також у 1985 році Ренато та його дружина Горетта здійснили сходження на 13-й за висотою восьмитисячник світу Гашербрум II (8035 метрів). Горетта стала першою італійкою, що піднялася на восьмитисячник[1][4][7].
Влітку 1986 року Казаротто вирушив до Каракоруму, щоб спробувати соло-сходження раніше непройденим південно-південно-західним ребром («Меджик Лайн») другою у світі за висотою вершину К-2 (Чогорі). Усього він зробив три спроби сходження. Під час першої наприкінці червня йому вдалося піднятися до позначки 8200 метрів. Під час другої, що завершилася 5 липня, піднявся приблизно на таку саму висоту. У середині липня здійснив третю спробу, але, піднявшись до висоти 8300 метрів, був змушений повернути назад через погану погоду. На зворотному шляху, 16 липня, на висоті близько 5100 метрів[8], за годину ходьби від базового табору, Ренато провалився в тріщину глибиною приблизно 40 метрів на льодовику Де-Філіппе. Не загинувши від падіння, він зумів дістати рацію, і повідомити свою дружину про подію. Пошукова експедиція виявила тріщину та підняла його на поверхню, однак через короткий час він помер від отриманих пошкоджень. За бажанням Горетти, Ренато Казаротто був похований у тій же тріщині[1][4][9].
- Renato Casarotto. Oltre i venti del Nord. — Dall'Oglio, 1986. — P. 120. — ISBN 8877186038.
- Goretta Traverso Casarotto, Renato Casarotto. Goretta e Renato Casarotto. Una vita tra le montagne. — Alpine Studio, 2016. — P. 291. — ISBN 8899340307.
- ↑ а б в г Захаров П. П., Мартынов А. И., Жемчужников Ю. А.. Альпинизм. Энциклопедический словарь. — ISBN 5987240301.
- ↑ а б Roberto Mantovani. Renato Casarotto, il ritorno dell'energia : [італ.] // Rivista della Montagna. — 1987. — № 85. — P. 38—47.
- ↑ Roberto Mantovani. Solo sullo Huascaran / Un pilastro senza fine : [італ.] // Rivista della Montagna. — 1987. — № 85. — P. 54—67.
- ↑ а б в г Renato Casarotto: un’eredità moderna (італ.). caisesto.it. Архів оригіналу за 17 квітня 2021. Процитовано 28 січня 2017.
- ↑ Evelio Echevarría (1981). Routes on Fitz Roy (англ.). The American Alpine Club. Архів оригіналу за 2 лютого 2017. Процитовано 28 січня 2017.
- ↑ Angel Rifà (1991). Asia, Pakistan, Broad Peak North (англ.). The American Alpine Club. Процитовано 28 січня 2017.
- ↑ 1977-1986: le più belle, le più difficili : [італ.] // Rivista della Montagna. — 1987. — № 85. — P. 84—88.
- ↑ K2 Fatalities (англ.). adventurestats.com. Архів оригіналу за 21 грудня 2013. Процитовано 28 січня 2017.
- ↑ Xavier Equskitza (1987). K2 Tragedy: Death of Renato Casarotto (англ.). The American Alpine Club. Архів оригіналу за 9 квітня 2017. Процитовано 28 січня 2017.
