Рут Елліс
Рут Елліс | |
---|---|
Народилася | 9 жовтня 1926[1][2] ![]() Ріл, Денбігшир, Уельс, Велика Британія ![]() |
Померла | 13 липня 1955[1][2] (28 років) ![]() Лондон, Велика Британія ![]() ·повішення ![]() |
Поховання | St Mary's Church, Amershamd ![]() |
Країна | ![]() ![]() ![]() |
Діяльність | модель ![]() |
Знання мов | англійська ![]() |
IMDb | ID 1527583 ![]() |
Рут Елліс (англ. Ruth Ellis, до шлюбу Нільсон; 9 жовтня 1926 — 13 липня 1955, Ріл, Денбігшир, Велика Британія) — британська злочинниця, остання жінка у Великій Британії піддана смертній карі.
У підлітковому віці почала працювати в нічних клубах і мала різноманітні стосунки з чоловіками. Одним з них був Блейклі, гонщик, заручений з іншою жінкою. У Великдень, 10 квітня 1955 року, Елліс застрелила Блейклі біля пабу «Магдала» в Гемпстеді, Лондон. Її негайно затримали. На суді у червні 1955 року її визнали винною в умисному вбивстві та засудили до смертної кари. 13 липня повісили у в'язниці Голловей.
Народилася у Рілі, Денбігшир, Уельс, 9 жовтня 1926 року і була п'ятою з шести дітей. У дитинстві переїхала з родиною до Бейсінгстоку, графство Гемпшир, Англія. Її мати, Елізаберта (Берта) Геталс, була бельгійською біженкою, яка втекла під час війни. Батько, Артур Горнбі, був віолончелістом з Манчестера, який працював на атлантичних лайнерах[3][4][5]. У реєстрі шлюбів зазначено, що Артур Горнбі одружився з Елізою Б. Геталс в Чорлтон-кум-Гарді 1920 року.
Брат-близнюк Артура, Чарльз, загинув 1928 року, зіткнувшись на велосипеді з паровозом. Мати знала, що її чоловік вчиняє фізичне та сексуальне насильство щодо старшої сестри Рут, Мюріель, але нічого не робила. Мюріель пояснювала бездіяльність матері її острахом: Артур, який погано поводився з нею боялася щось сказати[6]. 14-річна Мюріель завагітніла від свого батька. Коли Рут виповнилося 11 років, Артур почав заглядатися на неї. Мюріель захищала сестру, часто виганяючи з дому, коли насувалася біда. Сестри ніколи відкрито не обговорювали сексуальне насильство батька[6][7][8].
До 1940 року якийсь час навчалася в школі для дівчат[9]. Влаштувалася білетеркою у кінотеатрі в Редінгу. Тоді батько сам переїхав до Лондона, влаштувавшись шофером в компанії з виробництва ліфтів Porn & Dunwoody Ltd. 1941 року Рут подружилася з Едною Терві, дівчиною свого старшого брата Джуліана, який приїхав у відпустку від Військово-морських сил. Една познайомила Рут з тим, що Мюріель пізніше назвала «швидким життям». Рут з Едною переїхали до Лондона і почали жити з Артуром. Він жорстоко поводився з Рут, поки не завів роман з Едною. Берта несподівана приїхала і застукала їх у ліжку, роман припинився. Берта одразу переїхала до Лондона[10].
1944 року Рут завагітніла від Клер Андреа Маккаллума, одруженого канадського солдата. Її поклали в стаціонар у Гілсленді, Камберленд. 15 вересня народила сина Клер Андреа (Енді) Нейлсона[9][11]. Батько дитини перестав надсилати гроші приблизно через рік після пологів. Енді жив з Бертою. Рут підтримувала сина, працюючи на кількох роботах[12].
Наприкінці 1940-х років влаштувалася до нічного клубу в Гемпстеді, працюючи оголеною моделлю, за що їй платили значно більше, ніж на попередніх роботах. Морріс Конлі, її менеджер у клуб на Дюк-стріт, шантажувати своїх співробітниць, щоб вони переспали з ним. На початку 1950-х років Рут заробляла гроші, надаючи повний спектр послуг у сфері ескорту. Згодом завагітніла від свого постійного клієнта[12].
8 листопада 1950 року вийшла заміж за 41-річного Джорджа Джонстона Елліса, розлученого стоматолога з двома синами, в Тонбріджі, графство Кент[13]. Чоловік був жорстоким і властолюбним алкоголіком, який був переконаний, що у нової дружини роман на стороні. Рут кілька разів залишала його, але знову поверталася. 1951 року народила дочку Джорджину, але чоловік відмовився визнати батьківство. Невдовзі вони розійшлися, а пізніше розлучилися.
1951 року, на четвертому місяці вагітності, Рут з'явилася як королева краси у фільмі «Леді Годіва знову в сідлі»[14]. Після розлучення повернулася до проституції, переїхавши до батьківського житла з донькою[12].
1953 році стала менеджером нічного клубу у Найтсбриджі. У той час вона постійно отримувала дорогі подарунки від шанувальників і мала низку знаменитих друзів. Гонщик Майк Готорн познайомив її з на три роки молодшим за неї Девідом Блейклі. Блейклі навчався у Сандгерсті, часто сідав за кермом у нетверезому стані. За кілька тижнів він переїхав до квартири Рут, попри заручини з іншою жінкою, Мері Доусон. Рут завагітніла вчетверте, але зробила другий аборт, не відчуваючи взаємних почуттів до Блейклі[12].
Рут почала зустрічатися з Дезмондом Кассеном, колишнім пілотом ПС Великої Британії, який у роки Другої світової війни керував бомбардувальниками Lancaster, а після служби влаштувався бухгалтером. Він очолив сімейне підприємство Cussen & Co. з гуртового та роздрібного продажу тютюну з торговельними точками в Лондоні та Південному Уельсі. Рут переїхала до Кассена. Однак продовжувала стосунки з Блейклі, який став поводитись жорстокіше. Блейклі зробив їй пропозицію і вона погодилась. У січні 1955 року у неї стався викидень після того, як він під час сварки вдарив її кулаком у живіт[15].

На Великдень, 10 квітня 1955 року[17], Рут взяла таксі від будинку Кассена до квартири, де, як вона підозрювала, міг перебувати Блейклі. Вона приїхала, машина Блейклі щойно поїхала, тож Рут заплатила за таксі та пройшла 400 м пішки до пабу «Магдала»[18], біля якого стояв припаркований автомобіль Блейклі.
Близько 21:30 з'явився Блейклі зі своїм другом Клайвом Ганнеллом. Блейклі пройшов повз Рут, яка чекала на тротуарі. Коли Блейклі шукав ключі від свого автомобіля[19], Рут дістала зі своєї сумочки револьвер Smith & Wesson Victory Model калібру .38 і вистрілила п'ять разів у Блейклі. Перший постріл був невдалим. Рут переслідувала Блейклі, коли той почав бігати навколо машини. Від другого пострілу він впав на тротуар. Вона стала над ним і вистрілила тричі, залишивши порохові опіки на шкірі.
Вистрілила вшосте в землю. Куля рикошетом поранила Гледіс Юл, перехожу, яка втратила великий палець правої руки[20].
Рут попросила Ганнелла викликати поліцію, але її одразу затримав черговий поліціянт, який почув, як вона сказала: «Я винна, я трохи заплуталася». Тіло Блейклі доправили до лікарні з численними смертельними ранами кишківника, печінки, легенів, аорти та трахеї. Револьвер зараз перебуває в Музеї злочинності міської поліції[21].
У поліційній дільниці Гемпстеда Рут мала спокійний вигляд та явно не перебувала під впливом алкоголю чи наркотиків. Наступного дня, 11 квітня, вона постала перед магістратським судом, і її взяли під варту. Рут двічі обстежив головний медичний працівник, Пенрі Вільямс, який не знайшов психічні відхилення; електроенцефалографія від 3 травня не виявила жодних відхилень. Рут також оглянули психіатр Дункан Віттакер для захисту та Александр Далзелл від імені гоум-офісу, які також не знайшли ознак божевілля.
20 червня 1955 року постала в суді в Олд-Бейлі, Лондон, у справі головував суддя Сесіл Гаверс. На ній був чорний костюм і біла шовкова блузка зі свіжо висвітленим і зачісаним світлим волоссям. Її захисники, Обрі Мелфорд Стівенсон, Себагом Шоу та Пітер Роулінсон, висловили стурбованість її зовнішністю.
Єдине, що запитав прокурор Крістмас Гамфріс: «Що ви хотіли, коли стріляли з револьвера з близької відстані в тіло Девіда Блейклі?». Вона відповіла: «Це очевидно, коли я стріляла в нього, я мала намір його вбити». Це гарантувало обвинувальний вирок і смертну кару. Присяжним знадобилося двадцять хвилин, щоб засудити її[22].
До страти перебувала у в'язниці Голловей. Матері повідомила, що не хоче відтерміновувати її смертну кару. Однак, за наполяганням родичів, соліситор Джон Бікфорд написав листа міністру внутрішніх справ Гвіліму Ллойду Джорджу, в якому вказав підстави для відтермінування[23]. Міністр відхилив прохання. Рут звільнила Бікфорда (якого обрав Куссен) і попросила зустрітися з Леоном Сіммонсом, клерком повіреного Віктора Мішкона (чия юридична фірма раніше представляла її інтереси в шлюборозлучному процесі). Сіммонс і Мішкон відвідали Бікфорда, який закликав їх запитати її, де вона взяла пістолет.
12 липня 1955 року, за день до її страти, Мішкон і Сіммонс зустрілися з Рут, яка хотіла скласти заповіт. Рут розповіла, що Кассен дав їй пістолет і навчив його використовувати на вихідних перед вбивством. Але просила не використовувати інформацію для відтермінування, проте Мішкон відмовився[24]. Також додала, що Кассен відвіз її на місце вбивства. Після двогодинної розмови Мішкон і Сіммонс пішли до Міністерства внутрішніх справ. Постійного секретаря, Френка Ньюсама, викликали до Лондона і наказали голові Департаменту кримінальних розслідувань перевірити слова Рут[25]. Пізніше Ллойд Джордж сказав, що поліція провела значне розслідування, але це не вплинуло на вирок, і фактично посилило провину Рут, показавши, що вбивство було навмисним[26]. Також зазначив, що поранення перехожого було вирішальним у рішенні: «Ми не можемо, щоб люди стріляли з вогнепальної зброї на вулиці! Поки я був міністром внутрішніх справ, я був сповнений рішучості забезпечити людям можливість пересуватися вулицями, не боячись куль»[27].
В останньому листі до батьків Блейклі з в'язниці Рут написала: «Я завжди любила вашого сина, і я помру, люблячи його»[28].

Єпископ Степні Йост де Бланк відвідав Рут перед стратою. Близько 9 ранку 13 липня кат Альберт П'єрпойнт з помічником увійшов до камери та відвели її до кімнати страт, де її повісили[29]. Через фальшивий дзвінок до в'язниці була короткочасна затримка. Абонент стверджував, що є особистим секретарем Ллойда Джорджа, і що виконання вироку відклали. Начальник в'язниці Чаріті Тейлор витратила шість хвилин на телефонний дзвінок до Міністерства внутрішніх справ, щоб спростувати інформацію. Тому страта відбулась о 9:01 ранку замість запланованої 9[30]. Як і знаряддя вбивства, петля зберігається у Музеї злочинності міської поліції[31]. За звичаєм її поховали в безіменній могилі на території в'язниці Голловей.
На початку 1970-х років останки страчених жінок у Голловеї ексгумували для перепоховання. На прохання сина і найближчого родича, Енді, останки Рут перепоховали на цвинтарі церкви Святої Марії в Амершамі, Бакінгемшир. На її надгробку написано «Рут Горнбі 1926—1955»[32].
Справа Рут викликала широку полеміку і жвавий інтерес преси та громадськості до того, що її обговорювали в Кабінеті міністрів. Вона стала останньою жінкою, яку стратили у Великій Британії[33][34][35][36]. Тодішній прем'єр-міністр Ентоні Іден не згадував про цей випадок у своїх мемуарах і в документах. Визнав, що за це рішення відповідав міністр внутрішніх справ, але є ознаки, що це його непокоїло[34]. Петицію до Міністерства внутрішніх справ з проханням про помилування підписали 50 тисяч осіб, але її відхилили[37].
У день страти оглядач Кассандра з «Дейлі міррор» критикувала вирок: «Їй відмовили в тому, що приносить людству положення і гідність і підіймає нас над звірами — в жалі та надії на остаточне спокутування»[37]. Британська кінохроніка «Пате-журнал» відкрито поставила під сумнів, чи є місце смертній карі у XX столітті[38]. Письменник Реймонд Чандлер, який тоді жив у Великій Британії, написав гострого листа до «Івнінг стандарт» покликаючись на те, що він назвав «середньовічною дикістю закону»[39].
Цей випадок посилив підтримку скасування смертної кари, яка була призупинена на практиці за вбивство у Великій Британії через десять років (остання страта у Великій Британії відбулася 1964 року). На той час відтермінування була звичним явищем: згідно з одним статистичним звітом, між 1926 і 1954 роками в Англії та Уельсі до смертної кари засудили 677 чоловіків і 60 жінок, але страчено лише 375 чоловіків і 7 жінок[40]. На початку 1970-х років Бікфорд розповів міській поліції, що Кассен сказав йому 1955 року, що Елліс брехала на суді. Поліція почала розслідування, але жодних дій щодо Кассена не вживали.
Колишній чоловік Рут, Джордж Елліс, покінчив життя самогубством, повісившись у готелі на Джерсі 2 серпня 1958 року[41]. 1969 року її мати, Берту, знайшли непритомною в заповненій газом кімнаті в своїй квартирі в Гемпстеді. Вона не одужала повністю до кінця життя і більше не говорила зв'язно.
Син Рут, Енді, 1982 року покінчив життя самогубством у квартирі, невдовзі після осквернення її могили[42]. Суддя, Сесіл Гаверс, щороку надсилав гроші на утримання Енді, а Крістмас Гамфріс, представник обвинувачення на процесі над Рут, оплатив його похорон[11]. Її дочка Джорджина, виховувалась у прийомній сім'ї, коли її батько заподіяв собі смерть. Вона з'явилася на телевізійній дискусійній програмі «After Dark». Померла 2001 року від раку у 50 років[43].
2003 року Комісія з перегляду кримінальних справ повернула справу Рут до Апеляційного суду. Суд відхилив апеляцію, але дав зрозуміти, що може переглянути рішення лише на основі закону, який діяв 1955 року, а не те, чи слід було її стратити[44]. Суд критикував те, що він був зобов'язаний розглянути апеляційну скаргу:
Ми хотіли б зробити ще одне зауваження. Ми маємо поставити під сумнів, чи розгляд апеляції через такий довгий час після події, коли сама пані Елліс свідомо й навмисно вирішила не подавати апеляцію, є розумним використанням обмежених ресурсів апеляційного суду. У будь-якому випадку місис Елліс скоїла серйозний кримінальний злочин. Таким чином, ця справа значно відрізняється від такої справи, як Ганратті [2002] 2 Cr App R 30, де питання полягало в тому, чи була абсолютно невинна особа засуджена за вбивство. Злочин такого масштабу, якби він стався, навіть сьогодні міг би стати предметом загального занепокоєння, але в цьому випадку не було сумніву, що місис Елліс була не вбивцею, а єдиною проблемою був точний злочин, у якому вона була винна. Якби ми не були зобов’язані розглядати її справу, ми б, мабуть, за наявний час мали справу з 8-12 іншими справами, більшість із яких стосувалися б людей, які, як кажуть, помилково перебували під вартою.[45]
У липні 2007 року на вебсайті Даунінґ-стріт, 10 опублікували петицію з проханням до прем'єр-міністра Гордона Брауна переглянути справу Елліс і надати їй помилування у світлі нових доказів, які присяжні на її суді не розглянули. Термін сплив 4 липня 2008 року[46].
1980 року у третьому епізоді драматичного серіалу ITV «Lady Killers» відтворено судову справу, у якій Елліс зіграла Джорджина Гейл.
У фільмі 1985 року «Танець з незнайомцем» режисера Майка Ньюелла роль Елліс виконала Міранда Річардсон. Сценарій написала Шила Ділейні.
Історія Елліс, а також ката Альберта Пірпойнта показувалась у п'єсі «Слідуй за мною», написаній Россом Герні-Рендаллом і Дейвом Маунфілдом у постановці Гая Мастерсона. Прем'єра відбулася в у рамках Единбурзького фестивалю Фріндж 2007 року.
У фільмі «Пірпойнт» (2006) Елліс зіграла Мері Стоклі.
Діана Дорс, яка зіграла головну роль у фільмі «Леді Годіва знову в сідлі», в якому Елліс зіграла другорядну роль, не вказану в титрах, зіграла персонажа, схожого на Елліс (хоча й не основаного на ньому) у британському фільмі 1956 року «Поступитися ночі» режисера Джона Лі Томпсона[47][48].
Цей випадок став основою для п'єси Аманди Віттінгтон «Трипет кохання». Прем'єра відбулася в театрі New Vic Theatre, Ньюкасл-андер-Лайм, у лютому 2013 року, а потім ставилася у театрі St James Theatre у Лондоні з Фей Кастелоу в головній ролі[49]. Максін Пік зіграла Елліс в адаптації п'єси Віттінгтон, яка транслювалася 5 листопада 2016 року на BBC Radio 4[50].
Життя Елліс стало джерелом натхнення для створення музичної п'єси Люсі Ріверс «Клуб грішників»[51]. Спільна постановка з Theatre Clwyd, прем'єра якої відбулася у лютому 2017 року.
Історія Елліс надихнула на написання опери «Entanglement» 2015 року композитора Шарлотту Брей[52].
Справу повторно розглянув режисер Джилліан Пачтер у документальному серіалі BBC Four 2018 року «Файли Рут Елліс: Дуже британська історія злочинів». У фільмі припускається, що Елліс зазнала домашнього насильства з боку Блейклі, і що зброю міг дати Кассен, який також керував таксі, яке відвезло Еллі до пабу «Магдала»[32][53].
У фіналі 1 сезону «Смертоносних жінок» Рут Елліс зіграла Карісса Сінглтон, а жертву вбивства Девіда Блейклі — Джиммі Ашнер.
2023 році акторка Карлі Гелс написала та зіграла у сольній виставі «Now You See Me» за мотивами біографії Рут Елліс. Показ відбувся в рамках подвійному спектаклі «Приховані історії», представленого театральною компанією The Plays The Thing[54].
У червні 2023 року ITV оголосив, що створить окрему адаптацію біографії Елліс, яка ґрунтуватиметься на книзі письменниці справжніх злочинів Керол Енн Лі «Вдалий день для повішення: справжня історія Рут Елліс», де Елліс зіграє Люсі Бойнтон[55][56]. Спочатку адаптація отримала назву «Рут», але пізніше її перейменувала на «Жорстоке кохання: Історія Рут Елліс»[57][58].
- ↑ а б в Person Profile // Internet Movie Database — 1990.
- ↑ а б в Find a Grave — 1996.
- ↑ Jessop, Vicky (27 лютого 2024). Ruth Ellis: the tragic story of the last woman to be hanged for murder in the UK. The Standard. Архів оригіналу за 6 липня 2024. Процитовано 16 липня 2024.
Ruth Ellis was born Ruth Neilson in Rhyl – a town in Wales – on October 9, 1926. She was the fifth of six children: her mother Bertha was a Belgian refugee, while her father, Arthur Hornby (he later changed his surname to Neilson), was a cellist from Manchester.
- ↑ Hancock, 1993, с. 16.
- ↑ Ruth Ellis Jealousy, Rejection and a Hanging. Real Crimes. 22 серпня 2023. Архів оригіналу за 11 липня 2024. Процитовано 16 липня 2024.
her mother, Elisaberta (Bertha) Goethals.
- ↑ а б The real Ruth? ; These extraordinary photographs. ProQuest. 14 жовтня 2001. ProQuest 328838540. Процитовано 5 січня 2025.
- ↑ Dyer, Clare (12 вересня 2003). My sister Ruth. The Guardian (брит.). ISSN 0261-3077. Архів оригіналу за 11 липня 2024. Процитовано 16 липня 2024.
- ↑ Smith, Rheia (4 червня 2020). The last woman in UK to be hanged: Ruth Ellis' unknown life in Hampshire. Hampshire Live (англ.). Процитовано 16 липня 2024.
- ↑ а б Dunn, Jane (2010). "Ruth Ellis, " Oxford Dictionary of National Biography.
- ↑ Tomlins, Marilyn Z. (29 лютого 2012). Ruth Ellis: Love, Lust and Death on the Gallows Crime Magazine. Crime Magazine. Архів оригіналу за 11 липня 2024. Процитовано 16 липня 2024.
- ↑ а б Jakubait та Weller, 2005.
- ↑ а б в г Blackhall, 2009, с. 95.
- ↑ Ruth Ellis: The Last to Hang. Crime Library. Архів оригіналу за 4 грудня 2014. Процитовано 29 листопада 2014.
- ↑ Jakubait та Weller, 2005, с. 78-80.
- ↑ Blackhall, 2009, с. 96.
- ↑ «The Telegraph: Were the 'bullet holes' marking Ruth Ellis's pub murder really done with a drill by a canny landlady?». Retrieved 31 May 2019
- ↑ Weller, Monica (12 квітня 2007). Searching for the Truth about Ruth Ellis. Архів оригіналу за 4 липня 2008. Процитовано 29 листопада 2014.
- ↑ Magdala 2a South Hill Park Hampstead London NW3 2SB. www.fancyapint.com (англ.). Процитовано 19 лютого 2025.
- ↑ David Cocksedge, on his website 'The Lady Died for Love' described Blakely's car as a green 'Vauxhall Vanguard', a make/model that does not exist. It is presumed that he could have been referring to either a Standard Vanguard or some other model of Vauxhall
- ↑ Gladys Yule arriving at the Old Bailey to give evidence in Ruth Ellis' murder trial. Getty Images (брит.). 14 квітня 2011. Архів оригіналу за 29 листопада 2021. Процитовано 16 липня 2024.
- ↑ Forsdike, Josy (3 жовтня 2015). The Crime Museum Uncovered. The Guardian. Архів оригіналу за 11 липня 2024. Процитовано 5 березня 2021.
- ↑ Block та Hostettler, 1997, с. 164.
- ↑ Bresler, 1965, с. 245-246.
- ↑ Bresler, 1965, с. 247.
- ↑ Bresler, 1965, с. 248-249.
- ↑ Bresler, 1965, с. 250.
- ↑ Bresler, 1965, с. 251.
- ↑ Cocksedge, David (11 травня 2010). Ruth Ellis and the murder of David Blakely. Архів оригіналу за 11 травня 2010. Процитовано 16 липня 2024.
- ↑ hollow.jpg. capitalpunishmentuk.org.
- ↑ Allen, Allen, Richard . Hoax caller delayed Ellis execution: [A Edition]. www.proquest.com (англ.). Evening Standard. ProQuest 329334975. Процитовано 3 січня 2025.
- ↑ Meier, Allison (30 грудня 2014). Secret London Crime Museum May Open for First Time in 150 Years. Hyperallergic. Архів оригіналу за 11 липня 2024. Процитовано 20 лютого 2024.
- ↑ а б Gillian Pachter (presenter) (13 Mar 2018). The Ruth Ellis Files: A Very British Crime Story. BBC Four. Процитовано 30 травня 2022.
- ↑ Campbell, Duncan (12 березня 2018). Ruth Ellis: the murder case we can't forget. The Guardian (брит.). ISSN 0261-3077. Архів оригіналу за 11 липня 2024. Процитовано 18 грудня 2023.
- ↑ а б James, 1987, с. 420.
- ↑ Christian-Sims, Ella (13 червня 2023). Lucy Boynton to star as Ruth Ellis in new ITV drama about last person to be hanged in Britain. Royal Television Society (англ.). Архів оригіналу за 18 грудня 2023. Процитовано 18 грудня 2023.
- ↑ Ganatra, Shilpa (12 листопада 2018). Ruth Ellis: The model who smiled at her executioner. The Irish Times (англ.). Архів оригіналу за 18 грудня 2023. Процитовано 18 грудня 2023.
- ↑ а б Blackhall, 2009, с. 98.
- ↑ "Ruth Ellis" - British Pathé newsreel. YouTube. Архів оригіналу за 13 грудня 2021. Процитовано 9 січня 2018.
- ↑ Hiney, 1997, с. 224.
- ↑ Block та Hostettler, 1997, с. 165.
- ↑ Wade, 2011, с. 106.
- ↑ Andy Hornby. St Michael's College, Hitchin (англ.). 3 січня 2017. Архів оригіналу за 11 липня 2024. Процитовано 16 липня 2024.
- ↑ Judgement reserved in Ellis case. BBC News. 17 вересня 2003. Архів оригіналу за 11 липня 2024. Процитовано 23 травня 2010.
- ↑ Court of Appeal, 2003; section 89
- ↑ Court of Appeal, 2003; section 90
- ↑ Barnes, Kevin (23 липня 2007). Author may prove hanged woman's innocence. This Is Local London (англ.). Архів оригіналу за 11 липня 2024. Процитовано 16 липня 2024.
- ↑ Leonard Maltin's 2004 Move & Video Guide
- ↑ Film Forum Brit Noir summer 2009 schedule.
- ↑ Trickett, Genni (4 квітня 2013). Review of The Thrill of Love. London Theatre1.com. Архів оригіналу за 27 жовтня 2014. Процитовано 29 листопада 2014.
- ↑ BBC Radio 4 - Drama on 4, The Thrill of Love. BBC Radio 4 (брит.). Архів оригіналу за 16 липня 2024. Процитовано 16 липня 2024.
- ↑ Gardner, Lyn (14 лютого 2017). Sinners Club review – glittering gig-theatre soaked in seedy glamour. The Guardian. Архів оригіналу за 11 липня 2024. Процитовано 3 січня 2018 — через www.TheGuardian.com.
- ↑ Evans, Rian (7 липня 2015). Entanglement/That Man Stephen Ward review – notorious deaths retold. The Guardian. Архів оригіналу за 11 липня 2024. Процитовано 7 листопада 2017.
- ↑ Tuesday's best TV: The Ruth Ellis Files; Inside Hitler's Killing Machine; Shetland. The Guardian. 13 березня 2018. Архів оригіналу за 11 липня 2024. Процитовано 13 березня 2018.
- ↑ Probets, Nicki (9 лютого 2023). Milton Keynes theatre company revisits true crime cases on stage in nationwide tour. MK Citizen. Архів оригіналу за 22 вересня 2023. Процитовано 16 липня 2023.
- ↑ Kanter, Jake (13 червня 2023). Lucy Boynton Headlines ITV Series 'Ruth' About The Last Woman To Hang In The UK. Deadline. Архів оригіналу за 11 липня 2024. Процитовано 19 червня 2023.
- ↑ Hibbs, James (13 червня 2023). Lucy Boynton plays Ruth Ellis in ITV drama about last woman hanged in UK. Radio Times. Архів оригіналу за 11 липня 2024. Процитовано 19 червня 2023.
- ↑ Goldbart, Max (19 лютого 2024). ITV Unveils Exclusive First-Look Image Of Lucy Boynton As Ruth Ellis, The Last Woman Hanged In Britain. Deadline. Архів оригіналу за 11 липня 2024. Процитовано 19 лютого 2024.
- ↑ ITV and Silverprint Pictures release first look image of Lucy Boynton as Ruth Ellis in intoxicating drama, A Cruel Love: The Ruth Ellis Story. ITV. 19 лютого 2024. Архів оригіналу за 11 липня 2024. Процитовано 19 лютого 2024.
- Hancock, Robert (1993). Ruth Ellis: The Last Woman to Be Hanged. Orion. ISBN 1-85797-111-6.
- Jakubait, Muriel; Weller, Monica (2005). Ruth Ellis: My Sister's Secret Life. Constable. ISBN 978-1845291198.
- Blackhall, Sue (2009). Ruth Ellis, True Crime: Crimes of Passion. Igloo. ISBN 978-1-84817-719-2.
- Block, Brian P.; Hostettler, John (1997). Hanging in the Balance: A history of the Abolition of Capital Punishment in Britain. Waterside Press. ISBN 1-872-870-47-3.
- Bresler, Fenton (1965). Reprieve. London: George G. Harrap & Co. Ltd.
- James, Robert Rhodes (1987). Anthony Eden. Papermac. ISBN 0-333-45503-7.
- Hiney, Tom (1997). Raymond Chandler: a biography. Grove Press. ISBN 9780701163105.
- Wade, Stephen (2011). Britain's Most Notorious Prisoners: Victorian to Present-Day Cases. South Yorkshire: Wharncliffe. ISBN 978-1-84563-129-1.