Рєпнінський сейм
| Рєпнінський сейм | |
| Країна | Річ Посполита |
|---|---|
| Місце розташування | Варшава |
| Юрисдикція | Річ Посполита |
| Час/дата початку | 5 жовтня 1767 |
| Час/дата закінчення | 5 березня 1768 |
Рєпнінський сейм, надзвичайний делегаційний сейм (1767—1768) — конфедеративний сейм, заснований у вузлі Радомської конфедерації, переглядав реформи, здійснені Конвокаційним сеймом 1764 року.
Російський посланник Микола Рєпнін наказав російським військам Петра Кречетнікова оточити місця зборів, щоб були обрані вказані росіянами кандидати, озброєні парламентськими інструкціями з вимогою укладення гарантійного договору з Росією, рівних прав для інакомислячих і відновлення шляхетських вольностей[1]. Радомська конфедерація прийняла резолюцію про визнання російських військ, що перебували в Речі Посполитій, «допоміжними і справді корисними народу»[2]. На зборах у Прошовицях і Освенцімі російський представник Осип Ігельстрем купив голоси дрібної шляхти[3].
У додатку до телеграми від 2 жовтня 1767 року президенту Колегії закордонних справ Російської імперії Микиті Паніну російський посланник Микола Рєпнін заявив, що 134 депутати компетентні підтримувати російські плани на сеймі, 58 — сумнівні, і 44 були ворожі до них[4].
Рєпнінський сейм проходив у Варшаві в 1767—1768 рр. як делегаційний сейм, якому допомагали російські війська, які оточили місто[5]. Перша сесія відбулася 5 жовтня 1767 року[6]. Після безпрецедентного викрадення Миколою Рєпніним лідерів Радомської конфедерації — краківського єпископа Каєтана Солтика, київського єпископа Юзефа Анджея Залуського, польного гетьмана коронного Вацлава Жевуського та його сина Северина (вони перебували на еміграції в Калузі протягом 5 років) — затероризований Сейм призвів до зрівняння прав дисидентів.
Сейм обрав делегацію з 71 особи і надав їй повноваження вести переговори з російським посланцем. Власне, список її учасників був попередньо підготовлений у кабінеті Миколи Рєпніна, який взяв під контроль переговори[7].
26 лютого 1768 р. там були прийняті кардинальні закони, які підтверджували існуючі політичні привілеї шляхти в Речі Посполитій. Сейм також запровадив певні реформи: за вбивство селянина шляхтича карали не штрафом, який називався мисом, як раніше, а «втратою власної голови»[8], на шляхетських зборах було скасовано liberum veto[9], а на сеймі обмежилося питанням статусу, відкрито монетний двір, оголошено про намір зрівняти права іновірців і обмежити привілеї духовенства.
Гарантом цих положень стала російська імператриця Катерина ІІ, і відтоді Річ Посполита де-юре стала протекторатом Росії.
Протест Юзефа Вибіцького проти всіх актів цього сейму[10] вважається однією з останніх позитивних спроб застосувати liberum veto[11].
- ↑ Aleksander Kraushar, Książę Repnin i Polska, Warszawa 1900 t. I, s. 319—322.
- ↑ Tamże, s. 367.
- ↑ Dmitrij Iłowajski, Sejm grodzieński roku 1793, Warszawa 1871, s. 88.
- ↑ Носов Б. В. Установление российского господства в Речи Посполитой. 1756—1768 гг. Moskwa, 2004, s. 672.
- ↑ Aleksander Kraushar, Książę Repnin i Polska, Warszawa 1900 t. II, s. 57 i 58.
- ↑ Stanisław Lubomirski, Pod władzą księcia Repnina, Warszawa 1971, s. 129.
- ↑ Kraushar, Książę Repnin i Polska, t. II, s. 116—123.
- ↑ Це було поширення дії артикулу 1 розділу 12 Третього Литовського статуту 1588 року на всю територію Речі Посполитої.(Strona 370 i następna wydania wileńskiego Statutu z 1744 r. [Архівовано 2014-03-19 у Wayback Machine.])
- ↑ Władysław Konopczyński, Liberum Veto s. 418.
- ↑ Henryk Schmitt, Dzieje panowania Stanisława Augusta, t. II, Lwów 1869, s. 352, t. III Lwów, 1880, s. 22 — 24.
- ↑ Historia sejmu polskiego, praca zbiorowa pod redakcją Jerzego Michalskiego. Tom I do schyłku szlacheckiej Rzeczypospolitej, Warszawa 1984, s. 374. Znajdą się jeszcze w zmienionych warunkach ludzie odmiennej o całe niebo natury moralnej, którzy protestować będą samotnie przeciwko sejmom: Karol Chreptowicz i Józef Wybicki w r. 1768, Reytan i kilku towarzyszy w latach 1773—1775, ale, pomijając już różnicę pobudek, czyny ich nawet formalnie odcinają się wyraźnie od czynu Szymakowskiego. Wybicki upomniał się o głos wolny w znaczeniu europejskim, tj. o prawo wyrażania swych myśli; gdy mu zamknięto usta, zaprotestował przeciwko wszystkim bezprawiom, popełnionym przez Repnina i jego kreatury. Wiedział, że sejmu pod węzłem radomskim nie zerwie, po prostu więc nawoływał do powstania. Reytan zwalczał uzurpację Ponińskiego, żądał sejmu wolnego, pod prawidłowo obranym marszałkiem. Żaden z nich nie inwokował «źrenicy wolności», ani nie ganił zasady większości. Ostatnim zrywaczem sejmowym był i pozostał nędzny Szymakowski. Konopczyński, Liberum Veto, s. 390. Szymakowski zerwał Sejm 1762 roku (Ostatni taki (głośny i zerwany) Sejm).
 | |
|---|---|
| Нормативний контроль |