Різанина у самбірській тюрмі
| Різанина у самбірській тюрмі | |
|---|---|
| Місце атаки | Самбір |
| Координати | 49°31′06″ пн. ш. 23°11′48″ сх. д. / 49.518333333333° пн. ш. 23.196666666667° сх. д. |
| Дата | 06.1941 |
| Спосіб атаки | масові вбивства |
| Загиблі | 500 - 700 осіб |
| Організатори | НКВД |
Різанина у самбірській тюрмі — масове вбивство в'язнів Самбірської тюрми, вчинене співробітниками НКВД в останні дні червня 1941 року. Жертвами злочину стали від 500 до 700 в'язнів. Це була одна з багатьох тюремних розправ, вчинених НКВД після нападу Німеччини на СРСР .
Самбір, передвоєнне повітове місто Львівського воєводства, з вересня 1939 року перебувало під радянською окупацією . Заарештованих НКВС ув’язнювали в камерах місцевої тюрми, яка знаходилася на вул. Дрогобицькій, в безпосередній близькості від будівлі довоєнного районного суду [1] . Це була одна з чотирьох радянських тюрем, що діяли в Дрогобицькій області ; в офіційних документах іменувалося як «тюрма № 3» [1] . Функцію начальника в'язниці виконував офіцер Мільченко [1] . Біля тюрми знаходився будинок довоєнної повітової управи, де після початку окупації розміщувалося місцеве управління НКВС [1] .
На початку німецько-радянської війни приблизно 40 000–50 000 осіб утримувалося у в’язницях і центрах ув’язнення на східних кордонах [2] . Радянська влада була рішуче налаштована не допустити їх звільнення німцями [2] . 24 червня 1941 року нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія видав наказ обласним управлінням НКДБ про розстріл усіх політв'язнів, які утримувалися в західних областях СРСР, евакуація яких у глиб країни була неможливою. Згідно з наказом Берії, розстрілу підлягали засуджені за «контрреволюційну діяльність», «антирадянську діяльність», саботаж і саботаж, а також політв’язні, які перебували під слідством [2] .
Документи, знайдені в радянських архівах, свідчать, що чисельність ув'язнених Самбірської тюрми станом на 10 червня 1941 року становило 1310 осіб [1] . Важко точно визначити, скільки в’язнів було в камерах, коли почалося німецьке вторгнення [a] .
Ймовірно, ліквідація полонених почалася в перший день війни [2]. Спочатку радянська влада намагалася надати розстрілам видимість законності. Для цього жертв викликали з камер групами по 5–10 осіб, а потім приводили до будівлі, де відбувався військовий суд . Після швидкого «суду» в’язнів відвели до підвалу в’язниці і там убили пострілом у потилицю [2] . Тіла поміщали шарами в підвальні камери [1] . Так розстрілювали в’язнів близько 4–5 днів [1] . Деякі свідки стверджували, що половину населення забрали з камер[1] .
25 чи 26 червня охоронці наказали в'язням спакувати особисті речі, а потім вивели їх на внутрішній двір. Ймовірно, це була прелюдія до запланованої евакуації. Проте тим часом до колонії на машині приїхав місцевий прокурор на прізвище Ступаков, який у різких словах наказав начальнику Мільченку продовжувати «знищувати ворога». Після відходу Ступакова в'язнів загнали назад у камери і поновили розстріли [1] .
Через кілька днів після радянської евакуації із Самбора відбувся урочистий похорон жертв розстрілу. Тіла ідентифікованих жертв забрали їхні родини, інші тіла поховано в братській могилі на міському кладовищі [1] [2] .
Як і у випадку багатьох інших масових вбивств у в’язницях, провину за злочини НКВД покладали на єврейське населення, яке, відповідно до стереотипу « єврейської комуни », цілком ототожнювалося з радянською системою та її політикою терору. . 29 червня німецькі війська увійшли до Самбора [3] . Тоді українські міліціонери змусили групу місцевих євреїв взяти участь у ексгумації тіл, знайдених у в'язниці. Протягом кількох днів роботи робітники зазнавали знущань і принижень, у тому числі змушені пити воду, в якій мили тіла жертв, і замикалися на ніч у кімнатах, заповнених розкладаними трупами [2] . Напади на євреїв мали місце і після показових похоронів жертв тюремної різанини [4] . Загалом внаслідок погрому загинуло приблизно 50 самбірських євреїв [2] [5] . Неясно, якою мірою ці акти насильства були спонтанними і яку роль у них відіграли німці [2] .
- ↑ uwaga1
- ↑ а б в г д е ж и к л Zbrodnicza ewakuacja, 1997.
- ↑ а б в г д е ж и к Musiał, 2001.
- ↑ Węgierski, 1991.
- ↑ Mędykowski, 2018.
- ↑ Motyka, 2006.
- ↑ Raporty NKWD podają jedynie zbiorcze informacje o losach więźniów z Sambora i Stryja. Z ich treści wynika, że 22 czerwca 1941 roku w obu więzieniach przetrzymywano łącznie 2242 osoby. Patrz: [1].
- ↑ Taką informację podaje Bogdan Musiał. W starszych źródłach można natomiast znaleźć informację, iż na stracenie wyprowadzono kilka takich pięćdziesięcioosobowych grup. Patrz: [2] i [3].
- ↑ W raporcie na temat przebiegu ewakuacji więzień w zachodnich obwodach Ukraińskiej SRR, sporządzonym przez naczelnika zarządu więziennictwa NKWD USRR kapitana bezpieczeństwa państwowego Andrieja Filippowa, znalazła się informacja, że w więzieniu pozostało 80 niepogrzebanych zwłok, gdyż kierownictwo miejscowej placówki NKGB odmówiło prośbie naczelnika więzienia w sprawie udzielenia pomocy przy ich zakopaniu. Patrz: [1].
- ↑ Tę część miasta nazywano Nowym Światem lub Zadniestrzem. Patrz: [2].
- ↑ Owe raporty informują ponadto, że z obu więzień wywieziono koleją na wschód 637 osób, zwolniono 250 osób, a 304 osoby pozostawiono w celach. Patrz: [1].
- ↑ W zeznaniach i relacjach świadków, którzy uczestniczyli w ekshumacjach ofiar masakr więziennych NKWD, wielokrotnie powtarzają się informacje, że odnalezione zwłoki nosiły ślady bestialskich tortur. Niewykluczone, że niektórzy enkawudziści znęcali się nad ofiarami przed ich zamordowaniem. Faktem jest również, że część ofiar mordowano za pomocą bagnetów i tępych narzędzi. Bogdan Musiał jest jednak zdania, że obrażenia, które świadkowie brali za ślady tortur, były zazwyczaj spowodowane rozkładem zwłok (postępującym bardzo szybko na skutek letnich upałów), a także działalnością padlinożerców i niewprawną ekshumacją. Nie bez znaczenia jest również fakt, że egzekucje przeprowadzano niekiedy bardzo pośpiesznie, np. przy użyciu granatów i broni maszynowej. Ponadto zdarzały się wypadki, gdy już po odejściu Sowietów zwłoki były rozmyślnie okaleczane przez ukraińskich nacjonalistów, którzy w celach propagandowych pragnęli dysponować drastycznymi przykładami martyrologii swojego narodu. Patrz: [4].