Садовський Геннадій Леонідович
| Геннадій Леонідович Садовський | |
|---|---|
| Народження | 1897 с. Чернички Бердичівського повіту Київської губернії |
| Смерть | 3 листопада 1937 Сандармох Карелія |
| Поховання | Сандармох |
| Країна | .svg){kind=small} УНР |
| Приналежність |  Армія УНР |
| Звання | офіцер |
| Війни / битви | Українсько-радянська війна |
Генна́дій Леоні́дович Садо́вський (нар. 1897, с. Чернички Бердичівського повіту Київської губернії — пом. 3 листопада 1937, Карелія, Сандармох) — активний учасник перших визвольних змагань (1917–1922), старшина армії УНР, жертва більшовицького терору.
Народився в селі Чернички Бердичівського повіту Київської губернії в сім'ї священника. Був семінаристом Київської духовної академії, а згодом студент Київського університету[1][2].
У 1915 році вступив до УНР під проводом Симона Петлюри. Військовий комендант і фактичний керівник Житомира та Волинської губернії у віці 20 років. За часи свого керування містом організовує газету, редактором якої ставить вчителя Мамчуру, заміщує посади в урядництвах українцями, дбає про госпіталі для поранених, дитячі будинки. Брав участь у викритті підпільного більшовицького комітету в Житомирі. Після відступу УНР з Житомира, Садовський залишав місто останнім, бо мав знищувати папери[3].
У 1918 році у шлюбі з Ганною Майбродською народилася донька, яку назвали Вікторією, на честь перемоги Української революції. Після смерті дружини Геннадій одружився з її сестрою Марією, і в 1926 році у них народився син на ім'я Гореслав[1].
У 1926 році заарештований, 3 квітня 1929 року засуджений за статтєю 58/10 КК РСФРР «Контрреволюційна діяльність» на 10 років заслання. Відбував покарання в таборі «БелБалтЛаг» і в Соловецькому таборі особливого призначення. Брав участь у будіництві Біломорсько-Балтійського каналу, збудованого руками в'язнів ГУЛАГу. За спогадами Семена Підгайного, що перебував в ув'язненні разом з Садовським на Соловках, той володів музичними інструментами: часом Геннадій брав бандуру й ліричним баритоном співав історичних пісень та козацькі думи[3].
На Соловках усіляко підтримував українців: гуртував їх, вчив «як дістати той гіркий шматок хліба, як серед реву, скиглення, реготу й сліз зуміти пронести душу незабрудненою». Під час ув'язнення писав пісні, одну з яких чекісти вважали агіткою для втікачів з таборів (автора її ГПУ так і не відшукало)[3].
Дружина Садовського, Марія, намагалася визволити чоловіка, надсилала листи-клопотання усім, з ким Геннадій мав дружні, громадські чи літературні контакти (серед них Павлові Тичині), однак марно. 1933 року під час голодомору 1932–1933 років втекла від голоду й репресій до Сибіру й опинилася в Хакасії, де 2 лютого 1938 року її як «дружину ворога народу» розстріляли в Мінусінській тюрмі[2][1].
Особливою трійкою управління НКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 року засуджений до найвищої міри покарання. Розстріляний 3 листопада 1937 року в Карелії, в урочищі Сандармох.
Реабілітований Верховним судом УРСР 10 серпня 1963 року.
- ↑ а б в Свобода, Радіо (15 березня 2013). Геннадій Садовський. Отаман Соловків. Радіо Свобода (укр.). Процитовано 10 березня 2023.
- ↑ а б Сергій Шевченко. «Остання адреса» Геннадія Садовського «Любіть Україну за важке минуле та сучасне. Любіть її, як я її любив!» // « Дзеркало Тижня. Україна» № 3, 31 січня 2014
- ↑ а б в Підгайний, Семен (2019). Українська інтеліґенція на Соловках. Недостріляні. Видавництво «Кліо». ISBN 978-617-7023-87-5.
- Шевченко С. В. Соловецький реквієм. — К.: Експрес-Поліграф, 2013.
- Шевченко С. В. Імперія терору. — К.: Фенікс, 2021. — С. 316—317.
- Геннадій Садовський. Отаман Соловків. Лариса Щербак. Радіо Свобода
- Список розстріляних у Сандармосі українців і вихідців з України
|
Це незавершена стаття про військового чи військову Збройних сил України. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |