Перейти до вмісту

Лужичани

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Сорби)
Лужичани

Лужицький національний прапор
(Serbska chorhoj)

Прапор Верхньої Лужиці

Прапор Нижньої Лужиці
Кількістьблизько 40 тис. лужичан з Верхньої Лужиці та 20 тис. - з Нижньої Лужиці
АреалНімеччина:
 60 000
Близькі дополяки, чехи, кашуби, словаки, інші західні слов'яни та німці (змішані шлюби)
Входить дозахідні слов’яни
Мовалужицька мова (верхньолужицька, нижньолужицька), німецька
Релігіялютеранство, католицизм
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Лужичани (плем'я).

Лужичани, лужицькі серби, серболужичани, сорби, венди, лугії (нім. Sorben) — західнослов'янська народність; корінне слов'янське населення, що проживає на Південному Сході Німеччини. Поділяється на два племені: верхніх сорбів, котрі живуть у Верхній Лужиці та нижніх сорбів (самоназва венди), що живуть у Нижній Лужиці. Ці дві племенні групи мовно та культурно відрізняються одна від одної.

Лужицькі серби — одна з чотирьох офіційно визнаних національних меншин Німеччини — разом з фризами і данцями, які мають власні етно-культурні територіальні автономії та синті, які власної території не мають. Лужицькі серби мають власну автономну територію, мову, офіційно визнаний в Німеччині національний прапор і гімн.

Карта Лужицьких земель у Німеччині

Історія

[ред. | ред. код]
Докладніше: Лужичани (плем'я)
Лужичани на мапі 1000 року

Слов'янські племена почали заселяти територію сучасної Лужиці близько 600 року. Уперше про них згадують франкські хроніки на початку 30-х років VII ст. В IX ст. посилився наступ германських племен на землі сорбів. Князі Дерван, Милидух, Цзимислав та інші намагались протистояти цьому наступу.

До 990 року згадки про них дуже епізодичні. У 990-му вони були завойовані німцями і з того часу їхні землі стали частиною німецького політичного організму (окрім короткого періоду 1018—1031 років, коли Лужиця була приєднана до Польського королівства). У XIV ст. Лужиця потрапила під Чеську Корону. Саме ці обставини сприяли тому, що лужичани вижили, оскільки чеські володарі не були зацікавлені у знімечувані слов'ян. З XIII ст. з розвитком гірничорудних розробок Лужицькі гори і Верхню Сілезію поступово зайняли німці. У 1635 році Лужиця (окрім Котбуса, столиці Нижньої Лужиці) підпорядкувалася Саксонському князю. У 1815-му більша частина Лужиці була віддана Пруссії, яка проводила політику знімечування всіх слов'ян, що проживали у її кордонах. Відтоді Лужиця була поділена на Верхню Лужицю (Оберлаузиц) і Нижню Лужицю (Нідерлаузиц), більш-менш відображаючи поділ між діалектами лужицької мови.

У період Реформації більшість лужичан прийняло лютеранство. Реформація сприяла культурному пробудженню лужичан, розвитку писемності. Водночас вона посилила розбіжності з поляками, які залишилися католиками. Розвиток промисловості у XIX — на початку XX ст. призвело до появи широкої смуги німецьких поселень, які перерізали лужицьку територію. Відтак утворилося лише два невеликих ізольованих слов'янських острівця.

У 1918—1919 роках лужицькі політики зробили спробу створити вільну Лужицьку державу. Але ця спроба зазнала невдачі. У фашистський період усі лужицькі політичні і соціальні організації були заборонені. Лужичани переслідувалися як й інші ненімецькі народи. Після Другої світової війни у межах Німецької демократичної республіки (НДР) були засновані лужицькі школи, видавництва, театри і багато інших культурних інститутів. 1951 року розпочали свою роботу Інститут для вивчення лужицької культури у Німецькій академії наук та Інститут лужицьких студій[1] у Лейпцизькому університеті.[2] У листопаді 1989 р. Лужицькі Національні Збори вимагали від німецької влади встановити діалог з лужичанами і провести рішучі зміни у керованій державою громадській організації «Домовіна» («Domowina»). У 1991 р. Домовіна перетворилася на незалежну організацію і лужицький народний фонд.

Лужицький національний костюм (Нижня Лужиця)
Сучасна мапа Лужиці (верхньолужицькою мовою)

Сучасна доба

[ред. | ред. код]

Лужичани мешкають переважно у східній Німеччині, на кордоні з Польщею і Чехією, — в округах Котбус і Дрезден на німецьких землях Саксонія і Бранденбург[3]. Більш компактно живуть лужичани-католики у місцевості довкола Баутцена і Каменця, у Віттихенау. Усього в Німеччині проживає близько 60 тис. лужичан, з яких 20 тис. — у Нижній Лужиці і 40 тис. у Верхній Лужиці.

28 травня 2008 року лужичанський політик Станіслав Тілліх став міністр-президентом Саксонії. Він є першим лужичанським головою уряду більш ніж за тисячоліття лужичансько-німецького співіснування в історії Саксонії.

Лужицькі писанки

Культура

[ред. | ред. код]

Широко відомі пасхальні традиції лужичан: Osterreiten (традиційна верхова їзда протягом Великодня) та писанкарство. Німці називають лужичан «Eier-Maler» — писанкарями, через їх традицію розписування писанок на Великдень — ця назва показує найважливішу рису лужицької культури — зв'язок з минувшиною. Це аграрна культура, культура селян, дуже традиційний фольклор, який, однак, не має ніякого впливу на сучасну молодь.

Двомовний дороговказ у Лужиці

Топоніми

[ред. | ред. код]

Ряд топонімів у Східній Німеччині слов'янського походження. Назви декількох відомих міст у південно-східній Німеччині походять з лужицької мови (наприклад, Лейпциг, Баутцен). Назви місць у Лужиці, що закінчуються на -au або -ow (-owe, -ouwe), так само мають лужицьке коріння. Це свідчення того, що Східна Німеччина була населена слов'янами ще у ранньосередньовічну добу. Оскільки ці землі увійшли до складу Німеччини, у багатьох випадках слов'янські топоніми були германізовані. Багато міст у Лужиці мають міські надписи двома мовами: німецькою та лужицькою.

Національні символи

[ред. | ред. код]

Прапор лужицьких сербів є полотнище з синьої, червоної та білої горизонтальних смуг. Вперше використаний як національний символ у 1842 році. У 1848 році прапор отримав визнання в середовищі лужичан[4]. Стаття 25 Конституції землі Бранденбург містить положення про серболужицький прапор. Стаття 2 Конституції Саксонії містить положення про використання герба і традиційних національних кольорів лужицьких сербів. У законах про права лужицьких сербів Бранденбурга і Саксонії міститься положення про використання серболужицької національної символіки (герба і національних кольорів)[5].

Національний гімн лужицьких сербів з XX століття — пісня «Прекрасна Лужиця»[6]. До цього які гімн були пісні «Ще сербство не загинуло» (написана Г. Зейлером в 1840 році)[7] та «Наше сербство повстає з праху» (написана М. Домашкою, виконувалася до 1945 року)[8].

Література

[ред. | ред. код]
  • Карл-Маркус Ґаус. Зникомі європейці. Слідами сефардів Сараєва, ґотшейських німців, арберешів, лужичан і арумунів. — Київ : Темпора, 2016. — Т. пер. Христина Назаркевич. — 300 с. — ISBN 978-617-569-292-9.
  • Лужицькі серби: Посібник з народознавства / За ред. В.Моторного та Д.Шольце. – Львів – Будишін : Місіонер, 1997. – 268 с.
  • Felix Biermann, Slawische Besiedlung zwischen Elbe, Neiße und Lubsza, Archäologische Studien zum Siedlungswesen und zur Sachkultur des frühen und hohen Mittelalters. Bonn 2000.
  • Sebastian Beather: Archäologie der westlichen Slawen. Siedlung, Wirtschaft und Gesellschaft im früh- und hochmittelalterlichen Ostmitteleuropa. Berlin u.a. 2001, ISBN 3-11-017061-2
  • Elisabeth Friebe: Die Sorbenpolitik in der DDR zwischen 1945—1957. Magisterarbeit, Universität Bremen, Bremen 2006 — PDF-Datei (595 kB)
  • Karl-Markus Gauß: Die sterbenden Europäer. Deutscher Taschenbuch Verlag, München 2002, ISBN 978-3-423-30854-0
  • Joachim Henning, Archäologische Forschungen an Ringwällen in Niederungslage: die Niederlausitz als Burgenlandschaft des östlichen Mitteleuropa im frühen Mittelalter. In: J. Henning — A. T. Ruttkay (Hg.), Frühmittelalterlicher Burgenbau in Mittel- und Osteuropa. Bonn 1998, S. 9-29.
  • Joachim Henning, Der slawische Siedlungsraum und die ottonische Expansion östlich der Elbe: Ereignisgeschichte — Archäologie — Dendrochronologie. In: J. Henning (Hg.), Europa im 10. Jahrhundert. Mainz 2002, 131—146.
  • Christian Lübke: Das östliche Europa. Die Deutschen und das europäische Mittelalter. Berlin 2004, ISBN 3-88680-760-6
  • Jasper von Richthofen, Die Landeskrone bei Görlitz — eine bedeutende slawische Befestigung in der östlichen Oberlausitz. Arbeits— und Forschungsberichte zur sächsischen Bodendenkmalpflege 45, 2003, 263—300.
  • Jasper von Richthofen (Hg.), Besunzane — Milzener — Sorben. Die slawische Oberlausitz zwischen Polen, Deutschen und Tschechen. Schriftenreihe der Städt. Sammlungen für Geschichte und Kultur Görlitz N.F. Bd. 37, Görlitz — Zittau 2004
  • Gertraud Eva Schrage, Die Oberlausitz bis zum Jahr 1346. In: Joachim Bahlke (Hg.), Geschichte der Oberlausitz. Leipzig 2001, 55-97.
  • Gertraud Eva Schrage, Bautzen und das Land Milsza in der Zeit um 1000. In: Jasper von Richthofen (Hg.), Besunzane — Milzner — Sorben. Die slawische Oberlausitz zwischen Polen, Deutschen und Tschechen. Görlitz — Zittau 2004, 32-41.
  • Alfried Wieczorek, Hans-Martin Hinz (Hg.): Europas Mitte um 1000. Stuttgart 2000, ISBN 3-8062-1545-6, ISBN 3-8062-1544-8

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ University of Leipzig: Institute for Sorbian Studies [Архівовано 9 червня 2007 у Wayback Machine.]
  2. ↑ (нім.) Der Spiegel: Von Dänen lernen heißt siegen lernen [Архівовано 31 жовтня 2007 у Wayback Machine.]
  3. ↑ Ґаус, 2016, с. 165.
  4. ↑ Расы и народы. — М. : Наука. — Т. 21. — С. 17.
  5. ↑ Андреева, Г. Н. Сорбы в ФРГ: ценный опыт правового регулирования статуса национального меньшинства в немецкой и российской литературе. — 2005. — № 1.
  6. ↑ Гугнин, А. А. Введение в историю серболужицкой словесности и литературы от истоков до наших дней. — 1997.
  7. ↑ . — Slovanský přehled, 1933. — № 26. — С. 152.
  8. ↑ Šołta, Jan и др. Nowy biografiski slownik k stawiznam a kulture Serbow. — 1984. — С. 115.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Лужичани&oldid=42467279