Антигітлерівська коаліція

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
     Антигітлерівська коаліція (та їхні колонії)
     Після атаки на Перл-Гарбор
     Країни Осі
     Нейтральні
Чан Кайші, Франклін Рузвельт і Вінстон Черчилль на Каїрській конференції, 25 листопада 1943

Антигітлерівська коаліція, також відомі як союзники, альянти[1] (англ. Allies; фр. Alliés), офіційно Об'єднані нації (United Nations) 3 1942 — воєнно-політичне об'єднання держав, які під час Другої світової війни воювали проти нацистської Німеччини, Італії, Японії та їхніх сателітів та союзників і спільно воюючих.

Антигітлерівська коаліція виникла внаслідок гітлерівського нападу на Польщу 1 вересня 1939 року. Велика Британія і Французька республіка в ультимативній формі зажадали від Третього Рейху припинити агресію і, не отримавши відповіді, 3 вересня оголосили їй війну. Так склалася перша Антигітлерівська коаліція

У травні — червні 1940 року гітлерівський вермахт розгромив британо-французький блок. 22 червня Французька республіка капітулювала, Велика Британія продовжувала воювати. Її союзниками залишилися тільки емігрантські уряди окупованих Гітлером країн, що знайшли притулок у Лондоні. Як військовий союз Антигітлерівська коаліція перестала існувати.

23 квітня 1940 року на засіданні Верховної ради за участю Невілла Чемберлена та Поля Рейно британський прем'єр повідомив, що негативна позиція Туреччини унеможливлює завдання ударів по території СРСР у найближчому майбутньому. Обґрунтовуючи свою думку, Невілл Чемберлен підкреслив, що для такої операції необхідно використовувати повітряний простір Туреччини або Ірану. Проте генерал Максим Вейган пропонував бомбардувати нафтові райони Кавказу. Першого удару по нафтових районах СРСР планували завдати наприкінці червня 1940 року. Керівництво Франції надавало операції «Кавказька нафта» настільки великого значення, що, попри введення німецьких військ у Данію та Норвегію, прем'єр-міністр Поль Рейно надав військовим структурам наказ про дводенну готовність до нападу на Баку[2].

Однак союзники не встигли реалізувати план «Кавказька нафта»: 8 червня 1940 року, на жаль, фашистські війська увійшли до Парижа.

Напад нацистської Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року докорінно змінив ситуацію. 12 липня 1941 року у Москві укладено британо-радянську угоду про спільні дії у війні проти Третього Рейху. Утворилася друга Антигітлерівська коаліція. 11 грудня 1941 року Гітлер оголосив війну США й Антигітлерівська коаліція поповнилася новими членами. Юридичне оформлення Антигітлерівської коаліції завершилося підписанням 1 січня 1942 року у Вашингтоні Декларації 26 держав, які вважалися членами військового союзу. Проте фактично з гітлерівським блоком воювали тільки Велика Британія з домініонами, СРСР і США.

Антигітлерівській коаліції належить історична заслуга в розгромі агресорів, які розв'язали війну з метою встановлення свого світового панування. Найбільший тягар боротьби проти гітлерівської Німеччини припав на Радянський Союз. США до 1944 року основну масу своїх чинних збройних сил спрямовували проти Японії. СРСР вступив у війну з Японською імперією через три місяці після підписання акта капітуляції Німеччини.

Загальновизнаною політичною програмою другої Антигітлерівської коаліції була Атлантична хартія від 14 серпня 1941 року, запропонована президентом США Франкліном Рузвельтом. Продовженням Антигітлерівської коаліції у повоєнний час стало створення Організації Об'єднаних Націй.

Учасники Антигітлерівської коаліції

[ред. | ред. код]
Учасники Антигітлерівської коаліції станом на 1942 рік

Після німецько-радянського вторгнення до Польщі

[ред. | ред. код]

Країни, що воювали разом

[ред. | ред. код]
  • Фінляндія Фінляндія — після Московського перемир'я у вересні 1944 Фінляндія воювала на боці союзників проти сил Осі до квітня 1945 в Лапландській війні.
  • Королівство Італія — 8 вересня 1943 року Італія підписала перемир'я в Кассіблі із Союзниками, закінчивши війну Італії із Союзниками та припинивши участь Італії в Осі. Очікуючи негайної помсти з боку Німеччини, Віктор Еммануїл III та італійський уряд переїхали на південь Італії під контролем Союзників. Німеччина розцінила дії італійського уряду як акт зради і німецькі війська негайно окупували всі італійські території поза контролем Союзників[7].

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Альянти [Архівовано 1 лютого 2020 у Wayback Machine.] // УСЕ
  2. Максим Білявський. «Це ж було вже»: які НПЗ хотіла бомбардувати Британія і Франція. Армія. Inform. 21 травня 2024.
  3. Демократична Федеративна Югославія була заснована 29 листопада 1943 югославськими партизанами
  4. а б Martin, Chris (2011). World War II: The Book of Lists. Stroud: The History Press. с. 8—11. ISBN 978-0-7524-6704-7.
  5. Decree 6945/45
  6. Doody, Richard. Chronology of World War II Diplomacy 1939 – 1945. The World at War worldatwar.net. Процитовано 14 серпня 2008.
  7. Josef Becker; Franz Knipping (1986). Great Britain, France, Italy and Germany in a Postwar World, 1945–1950. Walter de Gruyter. с. 506—7. ISBN 9783110863918. Архів оригіналу за 13 серпня 2021. Процитовано 3 лютого 2021.

Джерела та література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]