Перейти до вмісту

Стефан Кіселевський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Стефан Кіселевський
пол. Stefan Kisielewski
ПсевдоKisiel[1], Tomasz Staliński, Teodor Klon[1], Julia Hołyńska і Jerzy Mrugacz
Народився7 березня 1911(1911-03-07)[2][3][…]
Варшава, Російська імперія[2]
Помер27 вересня 1991(1991-09-27)[2][3][…] (80 років)
Варшава, Республіка Польща[2]
ПохованняПовонзківський цвинтар
Країна Республіка Польща[5]
Діяльністькомпозитор, журналіст, письменник, музичний критик, музичний педагог, прозаїк, публіцист, політик
Галузьмузика[1], музична критика[1], творче та професійне письмоd[1], публіцистика[1] і політика[1]
Alma materМузичний університет Фридерика Шопена
Знання мовпольська[3] і французька
ЧленствоПольський PEN Clubd, Znakd і Спілка польських композиторів
ПосадаMember of the Sejm of the Polish People's Republicd[6]
БатькоZygmunt Kisielewskid
МатиQ130320131?
ДітиJerzy Kisielewskid і Вацлав Киселевський
Нагороди
Великий Хрест ордена Відродження Польщі
IMDbID 0457271

Стефан Кіселевський (літературні псевдоніми Kisiel, Teodor Klon, Tomasz Staliński, Julia Hołyńska та музикант Jerzy Mrugacz; 7 березня 1911, Варшава – 27 вересня 1991, там же) – польський прозаїк, педагог, депутат Сейму Польської Народної Республіки 2-го і 3- го скликання.

"Премія Киселя" присуджується з 1990.

Автобіографія

[ред. | ред. код]

Довоєнний період

[ред. | ред. код]

Син Зигмунта Киселевського та Саломеї, уродженої Шапіро (тітки Ганки Савицької) [7], племінник Яна Августа Киселевського, сатирика та співзасновника кабаре «Зелений Балоник». У 1929 – 1931 вивчав полоністику та філософію у Варшавському університеті, а з 1927 у Варшавській консерваторії (нині Музичний університет імені Фридерика Шопена), де в 1934 – 1937 отримав дипломи з теорії музики (1934), композиції по класу Казімежа Сікорського (1937) та фортепіано по класу Єжи Лефельда (1937). У 1938–1939 перебував у Парижі, де хотів вивчати композицію у Надії Буланже, але встиг відвідати лише один урок.

У міжвоєнний період почав працювати як композитор, критик і письменник; у 1932 опублікував перші музичні огляди в двотижневику «Echo Tygodnia». У 1935–1937 – секретар редакції «Muzyki Polskiej», з 1935 – журналіст і рецензент музичних журналів: «Pion», «Bunt Młodych», «Polityka» та «Zet ». Після повернення з Парижа в квітні 1939 обійняв посаду музичного керівника радіостанції «Варшава II».

Друга Світова війна

[ред. | ред. код]

Брав участь в Польській кампанії 1939 року як солдат 85-го піхотного полку 19-ї піхотної дивізії в Нововілейці. Після розформування війська пішки повернувся до Варшави, де провів період німецької окупації. Давав приватні уроки фортепіано, працював концертмейстером у гімнастичній школі Стефана Шелестовського та в кафе «Rio Rita» у Краківському передмісті. Був службовцем музичного та словесного мовлення в секції Польського радіо Урядового представництва країни[8]. У 1942 одружився з Лідією Гінц. У 1943 році у них народився перший син Вацлав. Під час Варшавського повстання працював на радіо. Був поранений на третій день повстання. Втік у Скерневиці, де провів решту війни. Під час повстання втратив більшу частину своєї композиторської творчості.

Після війни

[ред. | ред. код]

Після війни оселився в Кракові і з родиною жив у відомому Будинку письменників на вулиці Крупніча, 22. У 1945 заснував журнал «Ruch Muzyczny», головним редактором якого був до 1948. Після закриття журналу з політичних міркувань і відновлення його діяльності у 1957–1959 рр. був членом редакції. У 1945–1949 рр. викладав теоретичні предмети у Державній вищій музичній школі (нині Музична академія в Кракові). Виключений з університету комуністичною владою в 1949, приватно викладав композицію (його студентом був, зокрема, Адам Валацінський). Водночас займався композиторською, літературною та публіцистичною діяльністю.

У 1945–1989 рр. (з перервами в 1953–1956 рр., коли видання журналу було призупинено, у 1968–1971 рр. через цензуру на заборону публікації, у 1981–1983 рр., тобто під час воєнного стану) був журналістом, оглядачем «Tygodnik Powszechny» у циклі «Головою в стіну», «Без догматів», «Проти волосся», «Лопатою по голові», «Цвяхи в мозку» і «Волання у пустелі» . Використовував псевдонім «Кісель». У 1950–1953 рр. – редактор «Концертного путівника» Краківської філармонії, у 1955–1957 рр. – автор радіопередачі «Бесіди про музику», у 1956–1961 – голова правління Спілки польських композиторів у Кракові. У 1961 переїхав до Варшави на проспект Яна Христяна Шуха 16.

Депутат Сейму ПНР

[ред. | ред. код]

У 1957–1965 – депутат Сейму ПНР, в т.ч. з Тадеушем Мазовецьким, у складі групи Znak. У 1957 [9] та в 1961 обирався за списком Фронту національної єдності [10]. У 1964 – один із підписантів "Листа 34". У 1965–1968 — головний редактор музичного видавництва «Синкопа», у 1971–1974 — президент музичної секції ZAiKSu; чотири рази був членом головної ради Спілки польських композиторів, також був членом Спілки польських письменників. У 1968 за критику цензури (на засіданні Спілки польських письменників використав відомий термін «диктатура невігласів», але — за його власною інтерпретацією у «Щоденниках» — не проти влади, а проти цензорів), йому заборонили публікуватися на три роки. 11 березня в провулку на вулиці Каноній його також побили «невідомі». У грудні 1975 підписав акцію протесту проти змін до Конституції Польської Народної Республіки (Лист 59)[11]. У 1976 році підписав "Лист 14" проти репресій учасників Радомського червня. 23 серпня 1980 приєднався до заклику 64 вчених, письменників і публіцистів до комуністичної влади вступити в діалог зі страйкуючими робітниками[12]. У 1984 р. опублікував т. зв «Мої типи» («список каналізації»), безкоментарний список імен людей, які особливо активно вели пропаганду в ПНР .

Публіцистична творчість Кіселевського вирізнялася духом прагматизму й лібералізму, і водночас, зважаючи на часи, в які він жив, була надзвичайно зухвала. Маріуш Урбанек заявив, що він «найчитаніший, але найменш слуханий журналіст ПНР. Комуністи не хотіли його слухати, бо він казав, що він їхній ворог. У вільній Республіці Польща друзі його не слухали, бо він казав, що абсолютно з ними не згоден»[13]. Кіселевський був відомий і своїм збоченим характером – коли Леопольд Тирманд купив собі абсолютно нову машину, Кісель узяв цеглу і видряпав на кузові великими літерами слово «DUPA» (після цього випадку вони не розмовляли один з одним рік)[13].

Після 1989р

[ред. | ред. код]

У політичних і соціальних питаннях він представляв консервативно-ліберальні погляди. Був одним із засновників Руху реальної політики у 1987 та Союзу реальних політиків у 1989. Також симпатизував Центрській угоді[14].

Після 1989, після розбіжностей з редакцією "Tygodnik Powszechny", яка почала цензурувати його колонки, він відмовився продовжувати публікувати свої тексти в цьому тижневику і перейшов до Wprost, де погодився давати короткі інтерв’ю, коментуючи поточні події. У той же час, з березня 1988 до 2 вересня 1991 він щотижня записував колонки "Кісель прямо з Варшави" для польського радіо на радіомовній станції WPNA в Чикаго, стенограми якого регулярно передруковувалися в місцевому «Dziennik Związek» та які були опубліковані повністю в Польщі у 2016[15]. У 1990 заснував щорічну премію Кіселя, яку присуджував спочатку сам, а після його смерті – журі, до складу якого входили його син Єжи та лауреати попередніх років.

У 1968–1980 вів особистий щоденник, до якого входило кілька зошитів. Щоденник був опублікований після його смерті під назвою "Journals". Його син Вацлав був співзасновником фортепіанного дуету Марек і Вацек, а його донька Кристина Кіселевська-Славінська — романістка та перекладачка. Молодший син Єжи Кіселевський — радіо- і тележурналіст.

Могила Стефана, Вацлава та Лідії Кіселевських на Повонзькому цвинтарі у Варшаві

Стефан Кіселевський написав багато музичних творів у стилі неокласицизму 20-го століття, за що був багаторазово нагороджений у Польщі та за кордоном. Також був автором низки романів і книг про музику (в т.ч. Музичне сузір'я), а також сотні колонок і політичних публікацій, у тому числі в журналі "Res Publica Nowa". Автор терміну "літургійний соцреалізм".

Похований на Повонзькому кладовищі.

Нагороди та відзнаки

[ред. | ред. код]
  • Друга премія на Фестивалі польської музики (1955) за Концерт для камерного оркестру
  • Перша премія в конкурсі на пісню Міцкевича (1955) на вірш "Бахчисарай вночі"
  • Музична премія Кракова (1956)
  • Нагороди Фонду Юржиковського в Нью-Йорку (1973)
  • нагороди А. Струги у Варшаві (1979)
  • премії польської спілки композиторів (1982)
  • Нагороди Фонду Schmidheinystiftung Cт. Галлена (1983) за життєві досягнення
  • нагороди глядацьких симпатій Адольфа Боченського (1988)
  • у 1991 посмертно нагороджений президентом Лехом Валенсою Великим хрестом ордена Відродження Польщі[16].

Композиції

[ред. | ред. код]
  • Струнний квартет (1935)
  • Симфонія № 1 (1939)
  • Danse vive для фортепіано (1939)
  • Шість прелюдій і фуг для фортепіано (1943)
  • Токата для фортепіано (1944)
  • Серенада (версія I) для фортепіано (1945)
  • Концерт для камерного оркестру (1949)
  • Сільська рапсодія для камерного оркестру (1950)
  • Симфонія № 2 (1951)
  • Сільське капрічіо для фортепіано (1952)
  • П'ять пісень на слова К. І. Галчинського для голосу та фортепіано (1952)
  • Сім пісень на слова К. І. Галчинського для голосу та фортепіано (1952–1954)
  • Маленька увертюра для камерного оркестру (1953)
  • Інтермеццо для кларнета та фортепіано (1953)
  • Сюїта для гобоя та фортепіано (1954)
  • Moto perpetuo для фортепіано (1954)
  • Сюїта для фортепіано (1955)
  • Perpetuum mobile для малого симфонічного оркестру (1955)
  • Бахчисарай уночі для голосу та фортепіано (1955)
  • Енергетичне капрічіо для скрипки та фортепіано (1956)
  • Симфонія для 15 виконавців (1961)
  • Сюїта для флейти та кларнета (1961)
  • Система доктора Смоли та професора П'єрзи, балет-пантоміма (1962)
  • Дивертименто для флейти та камерного оркестру (1964)
  • Подорож у часі для струнного оркестру (1965)
  • Спортивні сигнали, увертюра для великого симфонічного оркестру (1966)
  • Ярмарок розваг, балет (1968)
  • Зустрічі в пустелі для 10 виконавців (1969)
  • Діалоги для 14 інструментів (1970)
  • «Космос I» для великого симфонічного оркестру (1970)
  • Соната для кларнета та фортепіано (1972)
  • Серенада (версія II) для фортепіано (1974)
  • Симфонія на квадраті (1974–1978)
  • Capricious Impression для флейти-соло (1982)
  • Три бурхливі сцени для фортепіано (1983)
  • Маленька рапсодія для кларнета та фортепіано (1984)
  • Скерцо для фаготу та фортепіано (1988)
  • фортепіанний концерт (1980–1991)
  • музика до фільмів:
    • Помста (1956, реж. Антоні Богдзевич, Богдан Корженєвський )
    • Калоші щастя (1958, реж. Антоні Богдзевич)
    • «Місто помре сьогодні вночі » (1961, реж. Ян Рибковський )
    • Ідуть, гості йдуть... (1962, реж. Ромуальд Дробачинський, Ян Руткевич, Герард Залевський)
  • музика до віршів для дітей
    • Гензель і Гретель (рец. 1965, надруковано 1967, стор. Ян Бжехва)
    • Пісні для голосу та фортепіано з п’єси Надзвичайна пригода пана Клекса (1968, сл. Ян Бжехва)

Публікації

[ред. | ред. код]

Романи

[ред. | ред. код]
  • Змова (1946)
  • Злочинність у Північному окрузі ( 1948)
  • У мене було лише одне життя (1958) – під псевдонімом Теодор Клон
  • Жінки і телефон (1960) – під псевдонімом Теодор Клон
  • Пригоди у Варшаві (1982)
  • Перед тим, як смерть прийде (1995) – незакінчений твір, опублікований посмертно

Політичні романи, спочатку опубліковані в Парижі під псевдонімом Томаш Сталінський:

  • Погляд згори (1967)
  • Тіні в печері (1971)
  • Зимовий роман (1972)
  • Розслідування (1974)
  • Люди з акваріума (1976)
  • Пригоди у Варшаві (1977)

Музичні етюди

[ред. | ред. код]
  • Музичне сузір'я (1958)
  • З музичного інтерепоку (1966)
  • Музика і мозок (1974)

Колекція ескізів і колонок

[ред. | ред. код]
  • Політика і мистецтво (1949)
  • Дрібниці (1956)
  • Оповідання та подорожі (1959)
  • З літературного минулого (1979)
  • Головою об стіну 100 разів (Париж, 1972)
  • Змішання матерії (Лондон, 1973)
  • Мої дзвони тридцятих (Чикаго, 1978)
  • Позолочені роки, сірі роки (Краків 1989)
  • Довоєнна журналістика (2001)
  • Журнали трансформаційного періоду (2016) [15]

Інші публікації

[ред. | ред. код]
  • Що таке соціалізм? Церковно-державні відносини в Польській Народній Республіці (1990, 2-е видання)
  • Абетка Кіселя (1990) ISBN 83-85083-01-4 .
  • Все інше (1991, 4-е видання)
  • Заповіт Кіселя (1992)
  • Щоденники (1996)
  • Поклик у дикій природі (1997)
  • Колонки, взяті цензурою (1998)
  • Маленькі речі (1998)
  • 100 разів головою об стіну (1997)
  • Політика і мистецтво
  • Кодекс поблажливої людини
  • Єврейські історії (1960)

Дивіться також

[ред. | ред. код]
  • Список Кисіля

Твори про Стефана Киселевського

[ред. | ред. код]
  • Єжи Кіселевський, Перша вода після Кіселя, Варшава 2014.
  • Станіслав Блащина, Жовтим по білому - на щоденниках Стефана Кіселевського , Варшава 2017
  • Івона Гофман, Dwugłos o Peerelu, Журнали Стефана Кіселевського та Маріана Брендіса, Люблін 2000 р.
  • Kisiel, інтерв'ю Йоанни Прушинської, Варшава 1997
  • Міхал Ришкевич., Форма ідеології – ідеологія форми, про романи Стефана Киселевського, Люблін 2003 р.
  • Міхал Шишка, Шановне духовенство. Філософія мистецтва Стефана Кіселевського, Краків 2010
  • Маріуш Урбанек, Кісель, Вроцлав, 1997
  • Маріуш Урбанек, Кіселевський, Варшава 2006
  • Єжи Вальдорф, Слово про Кисіля, Варшава 1995
  • Адам Вятр, Стефан Кіселевський як музичний критик, Вроцлав 2006 р.
  • Моніка Вішньовська, Станчик з Народної Польщі. Дещо про Стефана Киселевського, Катовіце-Варшава 2004
  • Малгожата Гонсіоровська, Киселевський, Краків 2011
  • Магдалена Матея, Договірна мова. На шпальтах Кіселя, Торунь 2012
  • Казімеж Міхал Уяздовський, Кісель. Довоєнна журналістика, Іскри 2001

Виноски

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д е ж Чеська національна авторитетна база даних
  2. ↑ а б в г д Deutsche Nationalbibliothek Record #119033542 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  3. ↑ а б в г Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  4. ↑ а б в Енциклопедія Брокгауз
  5. ↑ LIBRIS — Королівська бібліотека Швеції, 2012.
  6. ↑ https://bs.sejm.gov.pl/F?func=find-acc&acc_sequence=000011782&find_code=SYS&local_base=ARS10
  7. ↑ Urbanek M., Kisielewscy, Iskry, Warszawa 2006.
  8. ↑ Waldemar Grabowski, Polska Tajna Administracja Cywilna 1940–1945, Warszawa 2003, s. 230.
  9. ↑ Obwieszczenie Państwowej Komisji Wyborczej z dnia 22 stycznia 1957 r. o wynikach wyborów do Sejmu Polskiej Rzeczypospolitej Ludowej przeprowadzonych dnia 20 stycznia 1957 r., M.P. z 1957 r. nr 5, poz. 30.
  10. ↑ Obwieszczenie Państwowej Komisji Wyborczej z dnia 18 kwietnia 1961 r. o wynikach wyborów do Sejmu Polskiej Rzeczypospolitej Ludowej przeprowadzonych dnia 16 kwietnia 1961 r., M.P. z 1961 r. nr 30, poz. 145
  11. ↑ Kultura 1976/01/340 - 02/341 Paryż 1976, s. 236.
  12. ↑ Apel (dokument KSS KOR, Archiwum Opozycji IV/04.05.43 [b.n.s])
  13. ↑ а б Stefan Kisielewski 1911-1991 – Życie.
  14. ↑ Testament Kisiela, Prószyński Media, Warszawa 2011, s. 274.
  15. ↑ а б [1], Stefan Kisielewski, "Dzienniki okresu transformacji" 
  16. ↑ Krzyż Wielki Orderu Odrodzenia Polski (1991-2005) – wykaz osób odznaczonych (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 9 травня 2010. Процитовано 4 червня 2022. [Архівовано 2010-05-09 у Wayback Machine.]

Бібліографія

[ред. | ред. код]

Зовнішні посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Стефан_Кіселевський