Сюрреалістичний гумор
Сюрреалістичний гумор (або сюрреалістична комедія, гумор абсурду, комедія абсурду) — одна з форм гумору, що ґрунтується на навмисному порушенні причинних міркувань, що продукують події та поведінку, які, очевидно, нелогічні. Конструкції сюрреалістичного гумору, як правило, пов'язані дивним зіставленням, що не є наслідком, ірраціональні або абсурдні ситуації та вираження дурості. Такий гумор заснований на непередбачуваності. Має деяку популярність, тому що події, які не можна передбачити, іноді виглядають смішними для публіки.
Йдеться про сюрреалістичний гумор тоді, коли нелогічність і безглуздість використовуються для гумористичного ефекту. Елементи сюрреалізму починають з'являтися з ХІХ століття. Приклад такого твору — «Аліса в країні чудес» Льюїса Керолла, для надання гумористичного ефекту в якому використовувалися: кальян для гусениці, що не курить, гра в крокет з використанням живих фламінго молотками, тощо. Багато з оповідань і віршів Едуарда Ліра написані в дусі сюрреалізму. Наприклад, «Справжня історія навколосвітнього плавання чотирьох надзвичайно чудових чоловічків» — розповідь про чотирьох дітей, які вирушили у навколосвітню подорож, написану 1871 року.
На початку 20-го століття кілька авангардних рухів, у тому числі дадаїсти, сюрреалісти та футуристи, почали виступати за мистецтво, яке було випадковим, різким та нелогічним[1]. Цілі цих рухів були певною мірою серйозними, і вони прагнули підірвати урочистість і самозадоволення сучасного художнього істеблішменту. У результаті більшість їх мистецтва була навмисно забавною. Одним із прикладів є «Фонтан» Марселя Дюшана (1917), перевернутий пісуар, підписаний як «R. Mutt». Це стало одним із найвідоміших і найвпливовіших творів мистецтва в історії та одним із найбільш ранніх прикладів руху знайдених об'єктів. Це також жарт, що ґрунтується на інверсії функції предмета, вираженої в його назві, а також на його недоречній присутності на художній виставці[2].
Слово «сюрреалістичний» вперше почали використовувати для опису типу естетики на початку 1920-х. На додачу до авангардних мистецьких напрямів, у сюрреалістичній комедії використовуються такі сатиричні прийоми, що обходилися без правил логіки, які використовували Лір та Керрол.
Сюрреалістичний гумор також часто зустрічається в авангардних театрах, таких як «Чекаючи на Ґодо» і «Розенкранц і Гільденстерн мертві». У Сполучених Штатах С. Дж. Перельман (1904-1979) був визнаний першим письменником-сюрреалістом-гумористом[3].
Сюрреалістичний гумор з'являвся на британському радіо з 1951 по 1960 рік у виконанні акторів The Goon Show: Спайка Міллігана, Пітера Селлерса і Гаррі Секомба[4][5]. Робота The Goons вплинула на американську радіокомедійну трупу Firesign Theater з 1966 по 2012 роки[6][7]. The Firesigns написали складні комічні радіовистави, багато з яких було записано на альбомах.
Сюрреалістичний гумор переважає в кінематографі, де призупинення невіри може бути розтягнуте до абсурду завдяки логічному дотриманню наслідків малоймовірних, перевернутих або перебільшених передумов. Луїс Бунюель є головним представником цього, особливо в «Ангелі-винищувачі». Це помітна особливість телевізійної та кінематографічної роботи британської комедійної трупи «Монті Пайтон» (1969—2015). Інші приклади включають «Водоспад» Пітера Грінвея і «Бразилія» Террі Гілліама[8][9].
У жовтні 2023 року вийшла і набула популярності сюрреалітична чорна комедія «Дивовижний цифровий цирк», дія якої розгортається у віртуальній реальності.
Докторки Мері К. Роджерс і Дайана П'єн проаналізували цю тему в есе під назвою «Слони і зефір» (з підзаголовком «Теоретичний синтез теорії гумору невідповідності-вирішення і збудження») і написали, що «жарти безглузді, якщо вони не можуть повністю розв'язати проблему невідповідності», і процитували один із багатьох варіантів жарту про слонів:
«— Чому слон сів на зефір?
— Бо він не хотів упасти в чашку з гарячим шоколадом»[10].
«На їхню думку, жарт не повністю розв'язаний, — зауважив доктор Еліот Орінг, — тому що ситуація несумісна зі світом, яким ми його знаємо. Звичайно, слони не сидять у чашках із гарячим шоколадом»[11]. Орінг визначав гумор не як дозвіл невідповідності, а як «сприйняття відповідної невідповідності»[12][11], що всі жарти містять певну частку невідповідності і що абсурдні жарти вимагають додаткового компонента «абсурдного образу» з невідповідністю уявного образу.
- ↑ Buelens, Geert; Hendrix, Harald; Jansen, Monica, ред. (2012). The History of Futurism: The Precursors, Protagonists, and Legacies. Lexington Books. ISBN 978-0-7391-7387-9.
- ↑ Gayford, Martin (16 лютого 2008). Duchamp's Fountain: The practical joke that launched an artistic revolution. The Telegraph. Архів оригіналу за 12 січня 2022. Процитовано 5 лютого 2017.
- ↑ McCaffery, Larry (1982). An interview with Donald Barthelme. Partisan Review. 49: 185.
People like SJ Perelman and EB White—people who could do certain amazing things in prose. Perelman was the first true American surrealist—ranking with the best in the world surrealist movement.
- ↑ McCann, Graham (2006). Spike & Co. London: Hodder & Stoughton. ISBN 0-340-89809-7. (a) pp.4, 5, 61; (b)p.183, (d) pp.180, 181, (e)p.203
- ↑ Wilmut, Roger; Jimmy Grafton (1976). The Birth of the Goons. The Goon Show Companion - A History and Goonography. London: Robson Books. ISBN 0-903895-64-1.
...one puzzled planner was heard to ask, 'What is this "Go On Show" people are talking about?
- ↑ FIREZINE #4: Under the Influence of the Goons. Firezine.net. Winter 1997–1998. Архів оригіналу за 27 червня 2006. Процитовано 28 жовтня 2012.
- ↑ Ventham, Maxine (2002). Spike Milligan: His Part In Our Lives. London: Robson. ISBN 1-86105-530-7.
- ↑ Vogel, Amos (2005). Film as a Subversive Art. New York: Random House. ISBN 0-394-49078-9.
- ↑ Williams, Linda (1992). Figures of Desire: An Analysis of Surrealist Film. University of California Press. ISBN 0-520-07896-9.
- ↑ Chapman, Antony J.; Foot, Hugh C., ред. (1977). It's A Funny Thing, Humor. Pergamon Press. с. 37–40.
- ↑ а б Oring, 2003
- ↑ Oring, Elliott (1992). Jokes and Their Relations. University Press of Kentucky. с. 21–22.
- Oring, Elliott (2003). Engaging Humor. University of Illinois Press.