ТНА-400
Координати: 45°03′09″ пн. ш. 33°53′24″ сх. д. / 45.0527028° пн. ш. 33.8902556° сх. д.
 Вид на радіотелескоп ТНА-400. | |
| Розташування | Шкільне, Крим. |
|---|---|
| Координати | 45°03′09″ пн. ш. 33°53′24″ сх. д. / 45.052702780027772178° пн. ш. 33.890255560028° сх. д. |
| Організація | Євпаторійський центр дальнього космічного зв'язку |
| Довжина хвилі | радіо |
| Збудовано | 1962[1] |
| Стиль телескопа | рефлектор |
| Діаметр | 32 м. |
| Збиральна площа телескопа | 400 м² |
| Купол | немає |
| Вебсайт | www.spacecenter.gov.ua |
 | |
 ТНА-400 у Вікісховищі | |
ТНА-400 — перший[2] радянський високоточний малосерійний радіотелескоп з діаметром головного рефлектора 32 метри. Створений для забезпечення запусків космічних апаратів до Місяця і планет сонячної системи[1][3][4]. Розташований в селищі Шкільне, за 21 км від Сімферополя. Досвід створення та експлуатації радіотелескопа став основою для серії радянських радіотелескопів П-400.
Антена ТНА-400 виконана за дводзеркальною схемою з параболічним профілем рефлектора. У 1971 році була модифікована до тридзеркальної дводіапазонної системи[5]. До складу кожної антени входять:
- Дзеркало діаметром 32 м;
- Контррефлектор;
- Опромінювальна система;
- Хвилеводні тракти;
- Опорно-поворотний пристрій;
- Електросиловий привід;
- Датчики кутів;
- Апаратура наведення;
- Кабіни для розміщення приймально-передавальної апаратури.
Конструкція дзеркала складається з опорної основи, каркаса та відбивних щитів. Каркас та основа виконані зі сталі.
Нерухомою опорною основою опорно-поворотного пристрою є вежа-фундамент — залізобетонна будівля у вигляді порожнистої зрізаної шестигранної піраміди, фундаментом якої служить монолітна плита, що забезпечує стійкість усієї антенної системи. Усередині вежі-фундаменту розташовуються механізми та електрорадіоустаткування. Для розміщення радіоапаратури додатково передбачено кабіни на обертовій частині опорно-поворотного пристрою.
Обертання антени забезпечується опорно-поворотним пристроєм баштового типу з великою базою між підшипниками вертикальної осі.
Система цифрового управління була розроблена та надалі модернізувалася Проблемною лабораторією електронно-обчислювальних машин Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти СРСР при Фізико-технічному інституті Горьківського державного університету.
Обидва параболічні допоміжні дзеркала мають діаметр близько 1 м. Перше допоміжне дзеркало розташоване поблизу фокусу параболоїда головного дзеркала, друге допоміжне дзеркало — біля його вершини. Опромінювач сантиметрового діапазону стоїть у фокусі другого допоміжного дзеркала. Перше допоміжне дзеркало виконане з диполів і є прозорим для поля опромінювача дециметрового діапазону, який встановлено у фокусі головного дзеркала. Електродинамічний проєктування антени було виконано в НДІ-17[ru] під керівництвом Л. Д. Бахраха[ru][5].
В 1959 році, у в зв'язку з прийнятою урядом СРСР програмою польотів у бік Місяця, Особливе конструкторське бюро[ru] Московського енергетичного інституту (ОКБ МЕІ) внесло дві пропозиції[3], одна з яких стосувалась створення великої антени з ефективною поверхнею 200 м² з метою забезпечення зв'язку з космічними апаратами в районі Місяця.
Розробка антени ТНА-200 ґрунтувалася на роботах ОКБ МЕІ, розпочатих у Секторі спеціальних робіт у складі Відділу науково-дослідних робіт МЕІ в 1956 році. Після розробки технічної документації в Центральному науково-дослідному і проєктному інституті будівельних металоконструкцій[ru][2] були розгорнуті роботи з будівництва двох антен ТНА-200: на полігоні ОКБ МЕІ «Ведмежі озера» під Москвою і біля селища Шкільне. Першою була введена в дію антена ТНА-200 з діаметром дзеркала 25 метрів[6] біля Шкільного, незабаром вона була модернізована, і під назвою ТНА-400 її успішно використовували для багатьох космічних місій аж до кінця XX століття[3].
Основна робота комплексу антени відбувалася за програмами «Луна» і «Луноход»: тут було прийнято перше зображення з поверхні Місяця, передане космічним апаратом «Луна-9», тут знаходився центр управління «Луноходами»[7].
З грудня 1968 по листопад 1969 року велося стеження за космічними кораблями експедицій «Аполлон-8", «Аполлон-10», «Аполлон-11» і «Аполлон-12»[7].
Роботи з далекого космосу проводилися спільно з Євпаторійським центром далекого космічного зв'язку. Звідси велося управління польотами космічних апаратів серій "Венера" і "Марс". Тут були прийняті перші зображення поверхні Венери з "Венери-13".
У 2006 році з'ясовано можливості використання антени ТНА-400 спільно з РТ-70 для бістатичної локації об'єктів ближнього космосу. Планувалося оснащення та застосування антени в європейській РНДБ-мережі[8] за наявності фінансування цієї програми.
Станом на 2013 рік сама антена ТНА-400 була єдиним уцілілим об'єктом у Шкільному. Інші будівлі та споруди на території техмайданчика було продано як будматеріал у 2003—2004 роках. Зруйновані та пограбовані Лунодром, музей та інші будівлі.
Після анексії Криму Росією в 2014 Роскосмос оголосив про плани відновити антену для управління апаратами для далеких космічних польотів[9].
У 2020-х роках на території Центру далекого космічного зв'язку «Шкільне» планувалось створення високоточних сучасних антенних систем з діаметрами дзеркал 12 метрів (ТНА-12М) та 32 метри (ТНА-32Л)[10].
- ↑ а б ОКБ МЭИ[недоступне посилання з червня 2019]
- ↑ а б Эволюция разработки прецизионных конструкций радиотелескопов для радиотелескопов (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 15 травня 2014. Процитовано 15 березня 2010.
- ↑ а б в ОКБ МЭИ — новые задачи[недоступне посилання з Июнь 2019]
- ↑ Черток Б. Є. Глава 4. ЖЕСТКИЙ ПУТЬ К МЯГКОЙ ПОСАДКЕ // Книга 3. Ракеты и люди.
- ↑ а б Шишлов А. В. Теория и техника многозеркальных антенн // Антенны. — 2009. — Вип. 7 (146) (27 червня). — С. 14—29. Архівовано з джерела 30 липня 2019.
- ↑ ІСТОРІЯ КІК. Третій період 1960-1966 рр. Архів оригіналу за 25 грудня 2012. Процитовано 25 грудня 2012.
- ↑ а б Молотов Е. П. Мы «видели», как американцы садились на Луну… // Новости космонавтики. — 2005. — Вип. 8 (271) (27 червня). Архівовано з джерела 7 квітня 2015.
- ↑ В НЦУИКС были проведены эксперименты на РТ-70 в рамках проекта НКАУ «Интерферометр». Архів оригіналу за 7 жовтня 2006. Процитовано 22 червня 2010.
- ↑ Алексей Никольский «Будем работать с Китаем по исследованию дальнего космоса», — Олег Остапенко, руководитель Роскосмоса Архівна копія на сайті Wayback Machine. // «Ведомости», № 3576 (23 апреля 2014)
- ↑ Настоящее и будущее наземных комплексов управления дальними космическими аппаратами. Архів оригіналу за 22 лютого 2020. Процитовано 11 березня 2020.