Теорія «великого поштовху»
Теорія «великого поштовху» — синтез концепцій «порочного кола бідності» і «самопідтримки зростання», коли велике вливання капіталу в країну дозволить створити самопідтримний зріст, що в свою чергу дозволить модернізувати економіку. Першим цю теорію сформулював Пауль Розенштейн-Родан в своїй статті від 1943 року.
Професор Пауль Розенштейн-Родан вперше сформулював теорію «великого поштовху» в статті «Проблеми індустріалізації Східної і Південно-Східної Європи» [1] в 1943 році, обґрунтувавши модернізацію країн за рахунок первинної індустріалізації: автономні інвестиції спрямовуються на зростання національного доходу [2] .
Модель Харрода-Домара, сформульована Р. Харродом в 1939 році і доповнена Е. Домаром в 1946 році, знаходиться в основі теорії «великого поштовху», дозволяючи розглядати депресивну економіку не тільки в короткостроковому періоді, як кейнсіанство, але і в довгостроковому періоді. Коли гарантоване зростання менше природного, то фактичний темп перевищить гарантований: надлишок трудових ресурсів дасть передумови для зростання інвестицій, звідси виникне економічний бум. Модель демонструє зв'язок між темпами зростання інвестицій і темпами зростання ВВП [2] .
Для модернізації економіки необхідно велика ін'єкція капіталу, в результаті якого виникає самопідтримний зріст. Високий рівень заощаджень можливий тільки на примусову кредитно-грошову і податкову політику держави. Розмір інвестицій має бути достатній для незворотного розвитку економіки, щоб вони не були з'їдені поточними потребами. Професор Каліфорнійського університету Х. Лейбенстайн вказує розмір «мінімального критичного зусилля» (інвестицій) в 12-15% національного доходу в своїй книзі «Економічна відсталість і економічне зростання» [3] від 1957 року. Такий поштовх підвищить темп зростання середньодушового доходу, виведе зі стану стагнації, підвищить купівельну спроможність, збільшить попит, що простимулює збільшення кількості підприємців, які й забезпечать подальше зростання середньодушового доходу [2] .
На малюнку «Концепція Лейбенстайн» спостерігається мультиплікативний ефект, відбувається перехід з кривою G1 до G2, до G3, розширюється кількість господарюючих суб'єктів, що впливають на зростання середньодушового доходу [2] .
Професор Колумбійського університету Р. Нурксе виклав на конференції Международной экономической ассоциации[en] в серпні 1957 року народження, а потім у своїй книзі «Рівновага і зростання у світовій економіці» [4], опублікованій в 1961 році, теорию сбалансированного роста[en] : модернізувати економіку за рахунок здійснення збалансованого набору інвестиції в декількох галузях. Інвестування в різні сектори економіки сприяє розвитку всієї економічної інфраструктури. Синхронність вливання капіталу в виробничі сектора дозволить домогтися самопідтримуючого зростання, подолати вузькість внутрішнього ринку, стимулює розширення підприємництва [2] .
У 1958 році професор Колумбійського університету А. Хіршман в своїй книзі «Стратегія економічного розвитку» [5] запропонував альтернативну концепцию несбалансированного роста[en] : в зв'язку з відсутністю в достатньому обсязі такого фактора виробництва як капіталу в розвиваючих країнах для різних галузей пропонується інвестувати точково . Перша ін'єкція капіталу викликає порушення рівноваги на ринку і простимулює до додаткових інвестицій в сусідній галузі, які в свою чергу призведуть до нового нерівноважному станом в інших галузях і до стимулювання інвестицій в економіці в цілому, що призведе до спільного економічного розвитку [2] .
Професор Сассекського університету Х. Зінгер, розвиваючи ідеї А. Хіршмана та Р. Нурксе, запропонував концепцію в своїй роботі «Міжнародний розвиток: зростання і зміни» [6] в 1964 році, в якій збалансоване зростання здійснюється за допомогою незбалансованих інвестицій. Необхідне збільшення продуктивності праці в сільському господарстві і в традиційних експортних галузях за рахунок імпортозаміщення і розвитку власної виробничої та соціальної інфраструктури. Дана концепція має на увазі вливання капіталу за рахунок зовнішніх запозичень [2] .
Теорія «великого поштовху» отримала широкий відгук у країнах, що розвиваються, так як називала брак капіталу головною причиною відсталості, а програма виходу пропонувала широке використання адміністративного апарату, поза розглядом залишилися проблеми неефективних галузей і нерозвинена інфраструктура [2] .
Концепція ж збалансованого набору інвестицій передбачала штучну надбудову всієї економічної системи, а концепція незбалансованого зростання навпаки, занадто велику роль відводить ринковому механізму, який повинен швидко і оперативно нівелювати дефіцит і зміни в галузях [2] .
Професор Стокгольмського університету Г. Мюрдаль відзначав, що в країнах, що розвиваються ціни і фактори виробництва дуже слабо реагують на попит і пропозицію і на економічні стимули в цілому, на ринку присутній високий рівень монополізації, бюрократична система переслідує свої власні інтереси, а значить позитивний ефект від великих вливань капіталу в рамках теорії «великого поштовху» обмежений [2] .
- ↑ Rosenstein-Rodan P.N. Problems of Industrialisation of Eastern and South-Eastern Europe // The Economic Journal, Vol. 53, No. 210/211. — 1943. — 25 грудня. Архівовано з джерела 18 серпня 2016. Процитовано 21 грудня 2020. [Архівовано 2016-08-18 у Wayback Machine.]
- ↑ а б в г д е ж и к л Нуреев Р.М. [1] — М.: Норма. — 2008. — С. 26-37. — ISBN 978-5-468-00159-2. Архівовано з джерела 3 березня 2022
- ↑ Leibenstein H. Economic Backwardness and Economic Growth. Studies in the Theory of Economic Development // New York. — 1957. — 25 грудня. — С. 132-134.
- ↑ Nurkse R. Equilibrium and Growth in the World Economy // Cambridge. — 1961. — 25 грудня.
- ↑ Hirschman A.O. The Strategy of Economic Development // New Haven: Yale University Press. — 1958. — 25 грудня.
- ↑ Singer H.W. International Development. Growth and Change // New York: McGraw-Hill. — 1964. — 25 грудня. — С. 295.