Теорія боротьби двох культур

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Теорія боротьби двох культур — псевдонаукова теорія другого секретаря ЦК КП(б)У Д. Лебедя в 20-х роках в спробі запобігти українізації[1]. Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку. Прогресивною вважалась російська культура, позаяк «вона пов'язана з прогресивним пролетаріатом і містом».

Історія

[ред. | ред. код]

Основні положення цієї «теорії» сформулював Петро Струве:

«“великорос” може бути культурним учасником національного життя й освіченою людиною, не розуміючи зовсім малоросійської мови, але “малорос”, який не опанував російської мови - анальфабет у національному й державному відношенні»[1]

Цю точку зору надалі підтримували і більшовики (Г. Зінов'єв, Л. Каменєв, А. Луначарський). Д. Лебедь вважається автором назви «теорія боротьби двох культур» завдяки статті «Деякі питання партійного з'їзду» 17 березня 1923 р. на шпальтах газети «Коммунист». Він стверджував, що російська культура рано чи пізно переможе, і обов'язок комуністів полягає в тому, щоб підтримати цей «природний процес».

Примітки

[ред. | ред. код]

Див. також

[ред. | ред. код]

Джерела та література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]