Томас Ерпінгем
Томас Ерпінгем | |
---|---|
![]() | |
Народився | 1357[1][3][…] ![]() Норфолк, Королівство Англія ![]() |
Помер | 27 червня 1428[1][2][…] ![]() Норвіч, Королівство Англія ![]() |
Країна | ![]() ![]() |
Діяльність | військовослужбовець ![]() |
Посада | Лорд-хранитель П'яти портівd ![]() |
Військове звання | лицар ![]() |
Конфесія | католицтво ![]() |
Батько | Sir Robert Erpinghamd[5] ![]() |
Діти | Julian|Juliana Erpingham[d][5] ![]() |
Нагороди | |
![]() | |
Сер Томас Ерпінгем (англ. Sir Thomas Erpingham; 1357 — 27 червня 1428) — англійський лицар, кавалер ордена Підв'язки. Належав до землевласницького роду з Норфолка, служив Джону Гонту та його синові Генрі Болінгброку, брав участь у бойових діях у Франції, Кастилії та Литві. У 1398 році пішов за Болінгброком у вигнання, у 1399 році допоміг йому захопити престол. За нового короля став видним вельможею, одним з найвпливовіших політичних постатей у Східній Англії. Керував розгромом Хрещенської змови (1400), брав участь у континентальних походах Генріха V, командував лучниками у битві під Азенкуром (1415). На кошти Ерпінгема збудовано ворота Нориджського собору. Сер Томас помер бездітним, його володіння перейшли до племінника — Вільяма Феліпа.
Ерпінгем став персонажем п'єси Вільяма Шекспіра «Генріх V» та низки її екранізацій.
Сер Томас належав до лицарського роду з Норфолку. Його дід, сер Роберт Ерпінгем, найпізніше з 1316 володів маєтком Ерпінгем у цьому графстві[6], а найпізніше з 1346 року — маєтком Вімер[7]. У 1330-х-1340-х роках сер Роберт обирався від Норфолка до парламенту[8]. У нього був син сер Джон, батько Томаса[9]; про ім'я та походження дружини сера Джона нічого не відомо[10].
Томас Ерпінгем народився приблизно у 1357 році[11]. Можливо, це сталося у будинку у Норвічі, на Конісфорд-лейн (зараз Кінг-стріт), який належав його батькові[12]. У 1368 році Джон служив Чорному принцу в Аквітанії, і не виключено, що син був поруч з ним[10]. У 1370 році Томас втратив спочатку діда (той помер після 8 березня), а потім і батька (1 серпня). Йому дісталися сімейні володіння, серед них три манори[13].
З юних років Ерпінгем ніс військову службу. У 1373 році воював на континенті під керівництвом Вільяма де Уффорда, 2-го графа Саффолка, у 1379 році був серед наближених Вільяма Монтегю, 2-го графа Солсбері. У 1380 році його зарахували до почту Джона Гонта, герцога Ланкастерського, дядька короля Річарда II, причому за службу отримав значну ренту — 20 фунтів на рік. У документі, який датований червнем 1380 року, Ерпінгем вперше названий «сером Томасом», але точна дата його посвяти у лицарі невідома[10]. У 1381 році як королівський уповноважений брав участь у придушенні селянського повстання у Норфолку (березень) і Мідлсексі (грудень)[14]. У 1385 році сер Томас бився з шотландцями та брав участь в організації оборони Норфолка на випадок висадки французів[10], у 1386 році супроводжував Джона Гонта в його кастильської експедиції. Англійці відплили з Плімута, по дорозі звільнили від французької облоги Брест у Бретані, висадилися у Ла-Коруньї та почали підкорювати Галісію. У березні 1387 року вони об'єднали свої сили з португальцями, але невдовзі були змушені залишити Іспанію через запеклий опір кастильців і браку фуражу[15].
У 1388 році Ерпінгем брав участь у лицарському турнірі в Монтеро у присутності короля Франції Карла VI. Його противником був сер Джон де Баррес[16]. За словами Жана Фруассара, під час поєдинку сера Томаса вибили з сідла, але він зумів прийти до тями та продовжити бій «до задоволення короля та його баронів»[17].
У 1390 році Ерпінгем разом із сином Джона Гонта Генрі Болінгброком знову переправився через Ла-Манш, маючи намір приєднатися до Людовіка II Бурбонського у його хрестовому поході проти туніських мусульман. Очевидно, герцог направив у цю поїздку сера Томаса (на той час досвідченого військового) для того, щоб він захищав Болінгброка та допомагав йому порадою у складних ситуаціях[18]. Англійцям відмовили у праві проїхати через Францію, і тому вони попрямували до Балтії, до земель Тевтонського ордену. Там мандрівники взяли участь у хрестовому поході у Велике князівство Литовське та в облозі Вільні[19][20]. У 1392 році вони знову приїхали до Литви, але у цій країні вже панував мир: Ягайло уклав союз з Вітовтом, якого підтримував орден. Тоді Болінгброк з почтем, у складі якого був Ерпінгем, проїхав через усю Європу (зокрема, вони відвідали Прагу та Відень) і здійснили паломництво до Святої землі[21].
Протягом 1380-х — 1390-х років Ерпінгем став найзначнішим зі слуг Ланкастерів (Джона Гонта та його синів) у Східній Англії[10][22]. У 1398 році, коли Річард II вигнав Генрі Болінгброка, сер Томас був поміж 17 лицарів, які попрямували за вигнанцем до Франції[23][24]. Англійці влаштувалися у Парижі, де їх прийняв з усією гостинністю король Карл VI[25]. 17 червня 1399 року Ерпінгем засвідчив своїм підписом секретний договір, укладений між Болінгброком і братом Карла Людовіком, герцогом Орлеанським; у документі йшлося про взаємну підтримку проти ворогів, за винятком королів Англії та Франції[23][26].
Приблизно наприкінці червня 1399 року Ерпінгем висадився разом із Болінгброком у Равенспурі (Йоркшир, Північна Англія). Почався заколот, метою якого спочатку було лише відновлення Болінгброка у правах як спадкоємця батька. Однак Ланкастери отримали практично загальну підтримку, тому їх цілі змінилися. Приблизно в кінці липня Ерпінгем заарештував одного з останніх вельмож, які зберігали вірність Річарду (Генрі ле Диспенсера, єпископа Норіджа), а на початку серпня організував захоплення самого короля на дорозі між Конві та замком Рудлан[27]. Сер Томас доставив монарха в Тауер. Там Річарда змусили до зречення, після чого королем став Болінгброк під ім'ям Генріх IV[28]. Під час коронації Ерпінгем ніс королівський меч[20].
Від нового монарха сер Томас отримав почесні посади лорда-доглядача П'яти портів і констебля Дуврського замку (до 1409 року), камергера королівського двору (до 1404 року)[29], констебла Фрамлінгемського замку у Саффолку[20]. Він зайняв місце у королівській раді й отримав багату ренту; лише Дувр забезпечував його 300 фунтів на рік[30].
Ерпінгем був одним із тих наближених Генріха IV, які радили йому вбити поваленого Річарда II. У січні 1400 року, коли розкрили змову групи аристократів, названу згодом «Хрещенською», саме сер Томас очолив армію, послану проти бунтівників[31]. Останні бігли до західних графств, але не отримали там помітної підтримки, їх схопили та стратили. Ерпінгем організував в Оксфорді страту через повішення, патрання та четвертування двох змовників, сера Томаса Блаунта і сера Бенедикта Келі. Джерела повідомляють, що Блаунт у той самий час, коли кат спалював його нутрощі, на повний голос називав Ерпінгема істинним зрадником і «брехливим лицарем»[32].
Король зробив Ерпінгема опікуном свого другого сина Томаса, герцога Кларенса[32], кавалером ордена Підв'язки, маршалом Англії (1401). Того ж року сер Томас недовго виконував обов'язки управителя королівським двором[29], у 1404 році він став членом Таємної ради і лордом-маршалом. В основному він перебував при особі монарха і лише зрідка брав участь у походах (наприклад, у шотландській кампанії 1400 року). У 1407 році Ерпінгем був одним з послів на мирних переговорах з Францією, які проходили у Парижі[33].
Завдяки своєму становищу при дворі Ерпінгем став однією з найвпливовіших фігур у Східній Англії[34]. Він засідав у всіх норфолкских комісіях зі встановлення миру під час правління Генріха IV (1399—1413), поступово поширював свій вплив із північного Норфолка на інші частини цього графства та на Саффолк[35]. Лицарі, пов'язані з сером Томасом, отримували важливі посади: сер Джон Стрендж з Ганстантона став управителем королівським двором (1408), сер Роберт Гурні з Гантона — заступником Ерпінгема в Дуврському замку (1400), Джон Рейнс з Оверстранда — констеблем Норвічського замку, Джон Вінтер з Барнінгема — управителем двором принца Генрі (1403)[36].
За даними деяких джерел, сер Томас належав до послідовників Джона Вікліфа (богослова, який переклав Біблію англійською мовою та вважався єретиком) і не зазнавав переслідувань тільки через свою близькість до короля. Втім, не всі дослідники вважають ці дані достовірними: можливо, розбіжності між сером Томасом й англійською церковною ієрархією зводилися до його конфлікту з єпископом Норіджа Диспенсером[37]. Цей прелат зберігав відданість Річарду II, й Ерпінгем спонукав владу Норіджа звинуватити Диспенсера у причетності до Хрещенської змови. Єпископа засудили, пізніше він отримав королівське помилування[38], але реальна влада в його дієцезії перейшла до сера Томаса[39].
Після смерті Генріха IV у 1413 році Ерпінгем зберіг своє становище при новому королі — Генріху V[40]. У 1415 році він взяв участь у французькому поході як лицар-баннерет[41] на чолі загону, що включав двох лицарів, 17 зброєносців і 60 лучників[42]. Сер Томас брав участь в облозі Арфлера та вів переговори, що призвели до здачі міста 22 вересня[43]. 25 жовтня того ж року він бився під Азенкуром, де як один із найстаріших і найдосвідченіших англійських воєначальників[44][45] отримав усіх лучників[46]. Англійці здобули повну перемогу. Після бою вони відійшли до Кале, й Ерпінгем залишився у цій фортеці до весни, щоб посилити її оборону на випадок ворожого нападу[47].
У 1416 році сер Томас повернувся до Англії. Він отримав від короля нагороду манор Лессінгем і ренту у 50 марок[48], пізніше знову вирушив до Франції, на переговори з Карлом VI. За одними даними, Ерпінгема звільнили від служби через його похилий вік у 1417 році[49], за іншими, він брав участь в облозі Руана (1418—1419)[20]. Після смерті Генріха V у 1422 році сер Томас остаточно віддалився від двору та державних справ. Останні роки він провів у своїх норфолських володіннях. Ерпінгем помер 27 червня 1428 року[50]. Його поховали у Нориджському соборі[51][20], поряд з його дружинами[29].

Ерпінгем профінансував низку будівництв:
- будівництво воріт Нориджського собору, які отримали ім'я благодійника (1420)[52];
- відновлення церкви Блекфраєрс у Норвічі, яка постраждала через міську пожежу[53];
- будівництво західної вежі церкви Святої Марії в селі Ерпінгем[53];
- скління східного вікна вівтаря церкви Братів святого Остіна у Норвічі (1419); на склі містилися посвячення 107 дворянам або лицарям, які жили за часів Едуарда III та пізніше, які не залишили спадкоємців[54].
До 1389 року Ерпінгем одружився з Джоанні Клоптон, донькою сера Вільяма Клоптона з Клоптона у Саффолку. У 1404 році він овдовів, а пізніше одружився вдруге — на Джоанні Волтон, доньці сера Річарда Волтона, вдові сера Джона Говарда[55], яка померла у 1425 році[56]. За одними даними, обидва шлюби були бездітними[29], за іншими — перша дружина народила сина Томаса[20]. У будь-якому випадку володіння Ерпінгема перейшли до його племінника Вільяма Феліпа — сина сестри Джуліани[57]. На момент смерті сер Томас володів приблизно 40 манорами у Норфолку, Саффолку та Ессексі, які він отримав від королів у вигляді подарунків або купив[13].
Заповіт Ерпінгема, датований 25 березня 1427 роком, передбачав щедрі пожертвування Нориджському собору, церквам у Норфолку та Лондоні, двом нориджським лікарням і кільком монастирям Східної Англії[58].
Томас Ерпінгем згадується (але не з'являється) у п'єсі Вільяма Шекспіра «Річард II» і двічі з'являється у п'єсі того ж автора «Генріх V». Драматург підкреслює похилий вік цього персонажа, використовує його, щоб показати зв'язок між старістю та добротою. Дослідники проводять паралелі між образами Ерпінгема та Фальстафом[59]. В екранізаціях «Генріха V» сер Томас — зазвичай персонаж без тексту, який ненадовго з'являється на екрані. Тільки у фільмі Кеннета Брани 1989 року він грає (у виконанні Едварда Джевсбері) більш помітну роль[60].
- ↑ а б в Deutsche Nationalbibliothek Record #123313708 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
- ↑ а б British Museum person-institution thesaurus
- ↑ а б в SNAC — 2010.
- ↑ Find a Grave — 1996.
- ↑ а б Pas L. v. Genealogics — 2003.
- ↑ Maxwell Lyte, 1904, p. 463.
- ↑ Maxwell Lyte, 1904, p. 486.
- ↑ Vane, 1999, p. 4.
- ↑ Bloomfield, 1807, p. 413.
- ↑ а б в г д Curry, 2000, p. 60.
- ↑ Vane, 1999, p. 5.
- ↑ Mourin, 2000, p. 78.
- ↑ а б Mourin, 2000, p. 88.
- ↑ Устинов, 2007, с. 534—535.
- ↑ Walker, 2004.
- ↑ Rye, 1925, p. 172.
- ↑ Froissart, 1862, p. 346.
- ↑ Biggs, 2006, p. 12.
- ↑ Given-Wilson, 2017, pp. 63—67.
- ↑ а б в г д е Устинов, 2007, с. 535.
- ↑ Given-Wilson, 2017, pp. 72—73.
- ↑ John, 1970, p. 98.
- ↑ а б John, 1970, p. 96.
- ↑ Given-Wilson, 2017, p. 117.
- ↑ Saul, 1999, p. 405.
- ↑ Mortimer, 2007, pp. 169—170.
- ↑ Saul, 1999, pp. 408—415.
- ↑ John, 1970, pp. 96—97.
- ↑ а б в г Walker, 2008.
- ↑ Curry, 2000, p. 62.
- ↑ Saul, 1999, p. 391.
- ↑ а б John, 1970, p. 97.
- ↑ Sumption, 2017, pp. 232—233.
- ↑ Castor, 2004, pp. 67—68.
- ↑ Castor, 2004, p. 65.
- ↑ John, 1970, pp. 102—103.
- ↑ Sekules, 1996, p. 207.
- ↑ Stubbs, 1896, pp. 26—27; 32.
- ↑ Allington-Smith, 2003, p. 99.
- ↑ Seward, 1988, p. 37.
- ↑ Curry, 2015, p. 81.
- ↑ John, 1970, p. 106.
- ↑ Barker, 2006, pp. 193—194.
- ↑ Curry, 2000, p. 65.
- ↑ Seward, 1988, p. 77.
- ↑ Curry, 2015, p. 191.
- ↑ Barker, 2006, p. 207.
- ↑ Rye, 1925, p. 178.
- ↑ Curry, 2000, pp. 64—65.
- ↑ Pollard, 1901, p. 189.
- ↑ Rye, 1925, p. 182.
- ↑ Sims, 2000, pp. 91—96.
- ↑ а б John, 1970, p. 107.
- ↑ Father Roth, 1965, pp. 181—182.
- ↑ Curry, 2000, p. 56.
- ↑ Pollard, 1901, p. 190.
- ↑ Woodger, 1993.
- ↑ Rye, 1925, p. 181.
- ↑ Smith, 2000, p. 140.
- ↑ Smith, 2000, p. 143.
- Froissart J. Chronicles of England, France, Spain, and the Adjoining Countries, from the Latter Part of the Reign of Edward II to the Coronation of Henry IV. — L. : George Routledge and Sons, 1862.
- Устинов В. Г. Столетняя война и Войны Роз. — М.: АСТ: Астрель, Хранитель, 2007. — 637 с. — (Историческая библиотека). — 1500 экз. — ISBN 978-5-17-042765-9.
- Allington-Smith R. Henry Despenser: the fighting bishop. — Dereham : Larks Press, 2003. — ISBN 978-1-904006-16-9.
- Barker J. Agincourt: Henry V and the Battle that made England. — New York : Little, Brown and Company, 2006. — ISBN 978-0-316-01504-2.
- Biggs D. Three armies in Britain: the Irish campaign of Richard II and the usurpation of Henry IV, 1397—1399. — Leiden : Brill, 2006.
- Bloomfield F. Hundred of South Erpingham: Erpingham // An Essay Towards A Topographical History of the County of Norfolk. — L., 1807.
- Castor H. — Oxford : Oxford University Press, 2004. — ISBN 978-0-19-820622-4.
- Curry A. [1] — Stroud : The History Press, 2015. — 53 p. — ISBN 978-07509-6-486-9.
- Curry A. Agincourt 1415: Henry V, Sir Thomas Erpingham and the Triumph of the English Archers. — L., 2000. — 53 p. — ISBN 978-0-7524-1780-6.
- Father Roth. A History of the English Austin Friars. — L., 1965.
- Given-Wilson C. — New Haven : Yale University Press, 2017. — ISBN 978-0-300-22971-4.
- John T. Sir Thomas Erpingham, East Anglian Society and the Dynastic Revolution of 1399. — Norfolk Archaeology. — Norfolk, 1970. — P. 96—108.
- Maxwell Lyte H. Hundredum de Sutherpyngham: A.D. 1316 // Feudal Aids: A.D. 1284—1431. Vol. III. Kent-Norfolk. — L. : Mackie and Co, 1904.
- Mortimer I. — L. : Vintage Books, 2007. — ISBN 978-1-4070-6633-2.
- Mourin K. Norwich, Norfolk and Sir Thomas Erpingham // — Stroud : Tempus Publishing Ltd|en, 2000. — P. 78—90.
- Pollard A. Thomas Erpingham // — 1901.
- Rye W. Some historical essays chiefly relating to Norfolk. — Norwich : H. W. Hunt, 1925.
- Saul N. Richard II. — New Haven and London : Yale University Press, 1999. — ISBN 978-0-300-07875-6.
- Sekules V. — L. : The Hambleton Press, 1996. — ISBN 978-1-85285-134-7.
- Seward D. Henry V: the Scourge of God. — New York : Viking Press, 1988. — ISBN 978-0-670-81174-8.
- Sims T. The Erpingham Gate // Agincourt 1415: Henry V, Sir Thomas Erpingham and the Triumph of the English Archers. — Stroud : Tempus Publishing Ltd, 2000. — 91—103 p.
- Smith C. Shakespeare's Agincourt: Sir Thomas Erpinghamand the Missing Archers // Agincourt 1415: Henry V, Sir Thomas Erpingham and the Triumph of the English Archers. — Stroud : Tempus Publishing Ltd, 2000. — 139—154 p.
- Stubbs, W. (1896). Constitutional History of England. Т. 3. Oxford: Clarendon Press. OCLC 923437472.
- Sumption J. — Philadelphia : University of Pennsylvania Press, 2017. — ISBN 978-0-8122-2388-0.
- Vane R. — Bloomington : Indiana University, 1999. — 98 p.
- Walker, S. (2004). John [John of Gaunt], duke of Aquitaine and duke of Lancaster, styled king of Castile and León. Oxford Dictionary of National Biography (вид. онлайн). Oxford University Press. doi:10.1093/ref:odnb/14843. (Необхідна підписка або членство в публічній бібліотеці Сполученого Королівства .)
- Walker, S. (2008). Erpingham, Sir Thomas. Oxford Dictionary of National Biography (вид. онлайн). Oxford University Press. doi:10.1093/ref:odnb/8842. (Необхідна підписка або членство в публічній бібліотеці Сполученого Королівства .)
- Woodger L. PHELIP, Sir William (c. 1380—1441), of Dennington, Suff. // The History of Parliament. — L., 1993.