Координати: 48°34′20″ пн. ш. 25°28′58″ сх. д. / 48.57222° пн. ш. 25.48278° сх. д. / 48.57222; 25.48278

Топорівці (Коломийський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Топорівці
Герб Топорівців (Коломийський район) Прапор Топорівців (Коломийський район)
Країна Україна Україна
Область Івано-Франківська область
Район Коломийський район
Тер. громада Городенківська міська громада
Код КАТОТТГ UA26080030330081494
Основні дані
Засноване 1412
Населення 2710 01.01.(2022)
Площа 19,345 км²
Густота населення 140,1 осіб/км²
Поштовий індекс 78162
Телефонний код +380 03430
Географічні дані
Географічні координати 48°34′20″ пн. ш. 25°28′58″ сх. д. / 48.57222° пн. ш. 25.48278° сх. д. / 48.57222; 25.48278
Водойми Белелуйка
Відстань до
обласного центру
97 км
Відстань до
районного центру
21 км
Найближча залізнична станція Городенка
Відстань до
залізничної станції
23 км
Місцева влада
Адреса ради 78103, Івано-Франківська обл., Коломийський р-н, м. Городенка, вул. Шевченка Тараса, буд. 77
Карта
Топорівці. Карта розташування: Україна
Топорівці
Топорівці
Топорівці. Карта розташування: Івано-Франківська область
Топорівці
Топорівці
Мапа
Мапа

CMNS: Топорівці у Вікісховищі

Топорі́вці — село в Україні, у Городенківській міській громаді Коломийського району Івано-Франківської області.

Відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 червня 2020 року № 714-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Івано-Франківської області» увійшло до складу Городенківської міської громади.[1]

Заселення

[ред. | ред. код]

Місцевість, яку займає нині село Топорівці, колись в давнину була лісовим масивом. В основному тут росли тополі. Тополиний ліс простягався аж до урочища «Щербунчина» і навіть сягав задубрівських горбів. Ліси простягалися в сторону Торговиці, до Глушкова, Ясенева-Пільного. Можливо, і далі. Лише на заході тополині ліси частково переходили в дубові бори (урочище «Кадубо»).

Урочища «Зброди», «Панське», «Попова», «Ксьондзька», «Осоки», «Кут» — все це було єдиною болотистою місцевістю, а «Ставище» — залите водою. Річок тоді ще не було. Зі сторони Торговиці і Вікна вода проникала в це болото і великий став, а зі сторони Красноставців ця вода витікала. Болота були непроходимі, дуже зарослі очеретом. В тих лісах часто бували буреломи та зливи, дощі — і всі ті дерева й сушняк поступово зносилися у болота. В лісах тоді водилося багато дичини. Свідченням цього є наші торфовища. Очерети, знесені водою дерева, мертві звірі — все це роками накопичувалось і при відповідних умовах перегнивало. Таким чином, утворилися торф'яні шари в землі. Зверху вони покриті землею. Це свідчить про те, що коли лісів ставало все менше і менше, вода зносила з горбів землю — і все це покривалось десятки, сотні років. Коли уже в наші часи заготовляли торф, то в окремих місцях викопували рештки дерев, рештки кістяків. Значить, не все перегнило, процеси ще тривали, в результаті чого виділявся газ (а газ наші діди називали духом, звідси й місцева назва торфу «Доховина»). В наші часи були випадки, коли окремі ґазди вискакували із ям, бо не було чим дихати, від тих газів можна було навіть знепритомніти.

Вціліла жменька людей — втікачів від монголо-татар опинилася в тополиному лісі, в районі трьох водяних джерел (дзюркачів). Непрохідний ліс (за теперішнім потоком болота «Осоки», де стоїть млин, за дорогою аж до «Прорізу»), було залито водою.

Такі умови сприяли тому, щоб ці люди тут осіли. Так заснувалось перше поселення. Дерева корчували, будували житла, а землю обробляли. Коли зустрічали цих поселенців і питали, звідки вони, ті відповідали: «А звідти, де високі тополі!». Тому й така ймовірність, що те поселення назвали Тополі.

Село розвивалось, розбудовувалось. Тому тут почали осідати біженці з інших місцевостей. В селі побудували невелику церкву. Свідченням цього був цвинтар на «Колопнищах». Там донедавна ще стояв хрест, і старожили ще його пам'ятають.

Як жили тоді села, хто були ті люди? Історія не залишила нам ніяких слідів.

Чисельність та етнічний склад населення

[ред. | ред. код]
Населення села Топорівці:
Рік Всі жителі Українці Поляки Євреї Німці Вірмени Угорці
1892 1 633 [2] 1 457 67 [3] 76 [4] 23 [5] 10 [6] ? [7]
1921 1 938 1 601 220 85 14 13 5 [8]
1931 2 189 1 664 402 97 9 15 2
1939 2 413 1 729 550 115 2 [9] 17 -
1989 1 922 1 900 - - - 22 -
2001 2 018 1 993 - - - 25 -
2012 1 890 ? - - - ? -
2024 1 799 ? - - - ? -

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року[10]:

Мова Кількість Відсоток
українська 2 018 100%

Географія і топоніміка Топорівців

[ред. | ред. код]

Село Топорівці, розташоване в південних широтах помірного поясу, зазнає впливу повітряних мас, що приходять з північного заходу. Це переважно північно-західні вітри, менше їх східного та південно-східного напрямків. Абсолютний максимум температури +35°С, абсолютний мінімум — 28°С. Середня тривалість морозного повітря (періоду) 160–165 днів, вегетаційного 210–220 днів. Найпізніші приморозки можуть спостерігатися в третій декаді травня. Перші приморозки настають у другій декаді вересня. Середньорічна кількість опадів 710–720 мм.

Знаходиться село на віддалі від Городенки, районного центру, за 12 км, від Снятина — за 20 км. Воно розташоване переважно в долині. Південно-східна і північно-західна частини села — на вищій, горбистій місцевості.

Топорівці межують: на півночі — із Глушковом. на північному заході — Торговицею, на південному заході — Задубрівцями, на півдні — Красноставцями, на південному сході — Підвисокою (всі три останні села є Снятинського району), на північному сході — із Ясеновом-Пільним.

Головна вулиця через село прямує із сходу — з села Підвисоке і на захід — в село Торговицю. При в'їзді в Топорівці зі сходу — направо відгалужується дорога в урочище «Козинець», де з'єднується із дорогою Снятин — Городенка. У центрі села відгалужується дорога на південь, яка веде в село Красноставці. Дальше дорога спадає вниз і перетинає річку-потічок Вікнянку, яка зараз осушена. Зразу за мостом, на північ, відгалужується дорога на Глушків, на Городенку. Це колись була головна дорога до повітового центру.

На південному заході відгалужується ця дорога від центральної дороги села на Задубрівці, хоча у XIII–XV століттях вона була головним шляхом на Ганьківці; а пізніше від гостинця відгалужилась дорога на Торговицю. Але часи змінились, і дорога на Торговицю стала однією із центральних.

У населений пункт впадають дві невеличкі річки-рівці: Тополівка і Вікнянка. В північній частині села зливаються і утворюють річку Белелуйку, яка пливе через Топорівці, Красноставці, Белелую, Устя і в кінці села Устя впадає у річку Прут. У селі є ще кілька потічків-рівців, які своїми водами підтримують рівень води в Белелуйці. Ці потічки майже ніколи не висихають.

Село потопає у зелені садів, добротних ланів, маєвих квітів. Як колись, так і тепер, Топорівці є одним із наймальовничіших сіл Городенківщини.

Вони багаті рослинністю. На городах, подвір'ях, крім плодових дерев, росте багато верб, білих акацій (в селі говорять «лакації»), ясенів, лип, беріз, берестів, тополь, дубів, каштанів і інших дерев.

Церква

[ред. | ред. код]

Топорівська церква має велике значення в історичному, культурному, моральному і духовному розвитку села. Через церкву ми пов'язані з історією і культурою всієї України і українського народу.

Перша церква побудована в селі Тополі (Топорівці) при першому заселенні, приблизно в 1240 — 1250-х роках. Свідченням цього є те, що в урочищі «Колопнище», старожили ще пам'ятають невелику могилу і закопаний старий хрест.

Друга церква була побудована при новому поселенні в урочищі, де теперішня «Сливкова».

Наступна церква побудована вже суто в селі Топорівці, біля сучасної пошти, на місці колишніх спортивних, шкільних майданчиків. Так як село Топорівці засноване приблизно у 1380 році, тоді ж була побудована і церква. Скільки існувала церква на тому місці невідомо. Село часто піддавалось нападам молдованів, турків, татар і відповідно то знищувалось, то знову відбудовувалось. Так само нищилась і знову відбудовувалась церква. Скільки на цьому місці було побудовано і відбудовано церков — сьогодні важко сказати. Архіви таких даних нам не зберегли. Зрозуміло одне, що впродовж 300 років (1380–1700 рр.) до топорівської парохії належали майже всі навколишні села. Але коли австрійці робили зйомку села в 1779 році, то церква в селі вже була на теперішньому місці. Так, що на цьому місці теперішня церква, мабуть, є третьою. «Успіння Пресвятої Богородиці» — так охристили церкву яка збереглася до наших днів.

Села-сусіди

[ред. | ред. код]

Сусідами Топорівців є такі села: Торговиця, Глушків, Ясенів-Пільний, Підвисоке, Красноставці, Задубрівці.

Відомі люди

[ред. | ред. код]

Галерея

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Кабінет Міністрів України - Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Івано-Франківської області. www.kmu.gov.ua (ua) . Процитовано 12 листопада 2021.
  2. http://dir.icm.edu.pl/pl/Slownik_geograficzny/Tom_XII/400
  3. Статистика показує, що в 1892 році в селі проживало 67 осіб польської національності. https://evrika.if.ua/wp-content/uploads/downloads/2011/08/mokhoruk-selo-moe-toporivtsi-1.pdf
  4. У 1892 році, за даними книги “Шематизм”, у Топорівцях проживало 76 євреїв. https://evrika.if.ua/wp-content/uploads/downloads/2011/08/mokhoruk-selo-moe-toporivtsi-1.pdf
  5. У “Словнику Географічному королівства Польського” (1892 р. – Т. 12, С. 400) сказано, що в селі Топорівці проживало 23 німці. https://evrika.if.ua/wp-content/uploads/downloads/2011/08/mokhoruk-selo-moe-toporivtsi-1.pdf
  6. У Топорівцях також поселилась одна родина вірменів https://evrika.if.ua/wp-content/uploads/downloads/2011/08/mokhoruk-selo-moe-toporivtsi-1.pdf
  7. як ми вже знаємо, Галичина перебувала під пануванням Угорщини. В той час теж було переселення угорцівмадярів у Галичину. У селі Тополі поселилося кілька угорських сімей. Угри (так називали мадярів)
  8. Рананьки і Ракочі. Рананьки ще жили в селі в 1930-х роках. Ці два прізвища зникли з угорського родоводу.
  9. В 1940 році в селі проживали лише брат і сестра Йоганни.
  10. Рідні мови в об'єднаних територіальних громадах України — Український центр суспільних даних
  11. Степан Стефурак. Ми не забудемо!

Джерела

[ред. | ред. код]