Українсько-північнокавказькі відносини
Українсько-північнокавказькі відносини — сукупність відносин, встановлених Українською Народною Республікою та Українською Державою з різними урядами Північного Кавказу (Союз об'єднаних горців Північного Кавказу і Дагестану, Республіка Союзу Народів Північного Кавказу, Великий військовий круг Терського козацького війська) у 1917—1922 роках.
Першим офіційним гірсько-українським контактом став організований у вересні 1917 року з ініціативи Української Центральної Ради З'їзд поневолених народів Росії, куди прибула делегація Союзу об'єднаних горців Північного Кавказу і Дагестану[ru][1].
Після проголошення незалежності Республіки Союзу Народів Північного Кавказу, у зв'язку з нестачею зброї і боєприпасів, її уряд поставив своєму представнику на Кубані та Дону Пшемахо Коцеву[ru] завдання доставки зброї і військової техніки. Так як на Кубані та Дону боєприпасів для горців не знайшлося, Коцев в червні 1918 року відправився до Києва. Там, після переговорів з головнокомандувачем східних окупаційних сил Центральних держав Германом фон Айхгорном, він отримав партію зброї зі старих запасів Російської армії, якої було достатнього для озброєння однієї бригади. У Києві він також зустрів кілька офіцерів і близько 60 солдатів Кавказького кавалерійського корпусу[ru], з яких було сформовано загін для охорони отриманого вантажу[2].
Вже у грудні 1918 року в Українській Державі фіксується діяльність фактичного представництва Гірської республіки — комісаріату Горців Північного Кавказу, очолюваного Борисом Прімоєвим. 10 грудня він та секретар комісаріату Григорій Туаєв офіційно звернулися в українське Міністерство закордонних справ з проханням роз'яснити положення закону про реєстрацію та призов до української армії окремих категорій офіцерів запасу з тим, щоб під його дію не потрапили громадяни Гірської республіки, як «суверенної держави»[3].
У 1919 році спробу налагодити відносини з горцями зробив уряд Української Народної Республіки. В останні тижні свого перебування на посаді прем'єр-міністр УНР Сергій Остапенко підписав постанову про направлення надзвичайних посольств до урядів Кубані, Грузії та Північного Кавказу[4]. На початку червня 1919 року до Батумі прибула Українська військова місія до народів Північного Кавказу. Вона була сформована за ініціативою міністра військових справ УНР Олександра Шаповала, очолювалася полковником Миколою Чехівським, призначеним у зв'язку з цим також військовим аташе Надзвичайної дипломатичної місії УНР на Кавказі, і повинна була провести підготовчу роботу з вербування горців в українську армію і комплектацію, за умови отримання відповідних коштів, 10 000 гірських воїнів. Однак після прибуття до Грузії місія була затримана «без оголошення причин» за наказом британського командування, а надалі — не змогла нормально почати роботу зважаючи на діяльність уродженця Аджарії і генерал-хорунжого армії УНР Олександра Натієва. За даними дипломатів УНР він вступив до лав Добровольчої армії «з метою набрати на Кавказі військовий кадр і, вступивши з ним на Україну, долучитися до Українського війська», однак його план був розкритий, він — відкликаний, але все одно ліквідований грузинами, які продовжували вважати, що він збирав війська для Денікіна[5].
15 листопада 1919 року коаліційною Радою оборони Північного Кавказу та Дагестану перед повноважним представником УНР на Кавказі Іваном Красковським було поставлене питання щодо бажання підписати договір з українським урядом про взаємне сприяння в боротьбі з Добровольчою армією, що було викликано окупацією денікінцями Дагестану і Чечні, конфіскацією ними продовольства для потреб армії та оголошенням мобілізації серед горців. Основними умовами зазначеними в проекті угоди були[5]:
- надання УНР, як договірною стороною, 45 000 000 рублів на організацію війська «не менше 15 000 бійців» для боротьби за незалежність Гірської республіки (повинні були передаватися місією під керівництвом Красковського в міру формування загонів);
- відправка УНР на Кавказ українських інструкторів;
- надання УНР права вербувати в межах Гірської республіки добровольців-вершників «після зміцнення політичного становища Гірської республіки».
Повідомлення про необхідність підписання договору було направлено Красовським в МЗС УНР, проте пропозиція залишилася нереалізованою через поразки УНР в боротьбі з Добровольчою армією та «повною неможливістю переїхати в Україну кому б то не було»[5].
На міжнародній арені гірсько-українське співробітництво відбилося у спільному виступі на Паризькій мирній конференції — у відповідь на визнання 12 червня 1919 року Верховною радою Антанти уряду Колчака єдиним законним урядом на всьому постімперському просторі, представники тепер суверенних держав — Естонії, Грузії, Північного Кавказу, Білорусі, України та Азербайджану 17 червня підписали спільну ноту «протесту»[6].
На момент Антигетьманського повстання у Києві вже функціонувало Терское посольство. 28 грудня 1918 року його представник осавул Долинський був офіційно прийнятий прем'єр-міністром відновленої Української Народної Республіки Володимиром Чехівським для обговорення питання забезпечення подальшої діяльності представництва або можливості його виїзду з Києва[7]. Вже у 1920 році Велике військове коло Терського козацького війська ухвалило рішення послати полковника Миколу Долинського, члена Великого військового кола, до командування головного отамана війська та флоту УНР Симона Петлюри з метою «вітати братську Україну в особі її представників і всіляко допомагати... ...в боротьбі за незалежність і вільність Української Народної Республіки». 16 листопада того ж року його голова Н. Губорєв направив офіційне звернення представнику Української Народної Республіки в Будапешті, в якому піддав критиці Добровольчу армію генерала Денікіна, висловив «щире бажання зблизитися з рідною Україною і підтримувати один одного», вітав «звільнення правобережної України від більшовиків» та сповіщав про відправку полковника Долинського[8].
- ↑ Реєнт О.П. З'ЇЗД ПОНЕВОЛЕНИХ НАРОДІВ 1917 // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2005. - 672 с.: іл. Архів оригіналу за 17 березня 2022. Процитовано 17 липня 2021.
- ↑ Кармов А.Х. Пшемахо Коцев – общественно-политический и государственный деятель Северного Кавказа. Нальчик, 2018. – 168 с. (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 18 жовтня 2020. Процитовано 19 липня 2021.
- ↑ Головченко В.І. Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни: Монографія. – К.: Парламентське вид-во, 2009. – 448 с. ISBN 978-966-611-690-4 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 18 листопада 2017. Процитовано 16 жовтня 2017.
- ↑ ОСТАПЕНКО Сергій Степанович [Архівовано 20 жовтня 2020 у Wayback Machine.] // Керівники Урядів Української Народної Республіки, Урядовий портал
- ↑ а б в Україна і Грузія у міжнародних відносинах: історія та спільні виклики сучасності. До століття встановлення дипломатичних відносин: Збірка наукових праць / Упоряд. Ірина Матяш, Тамаз Путкарадзе; Вступне слово: Валерій Смолій, Ігор Долгов; Інститут історії України НАН України, Наукове товариство історії дипломатії та міжнародних відносин. Київ: Інститут історії України НАН України, 2018. 315 с. (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 31 серпня 2021. Процитовано 19 липня 2021.
- ↑ Встановлення дипломатичних відносин між Україною та Азербайджаном У 1918—1921 рр (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 13 серпень 2016. Процитовано 17 липень 2016.
- ↑ Матяш І. Іноземні представництва в Україні (1917–1919 рр.): державна місія та повсякденність / НАН України. Інститут історії України; Наукове товариство історії дипломатії та міжнародних відносин. ‒ Київ: Інститут історії України, 2019. ‒ 556 с.
- ↑ Етнічні межі і державний кордон України / Володимир Сергійчук. – 3-є вид. – Київ: ПП Сергійчук М.І., 2008. – 560 c. – ISBN 978-966-2911-24-4.
- Договор горцев с Украинской Народной республикой [Архівовано 17 травня 2021 у Wayback Machine.] // Грузинский исторический архив. фонд 1964 оп. 1 арх. дело 26. (опубликовано сайтом «Кавказ.Реалии»)
