Фрідріх Вайнбреннер

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Фрідріх Вайнбреннер
нім. Friedrich Weinbrenner
Народився1766[1][2][…]
Карлсруе, Баден-Дурлаське маркграфство
Помер1 березня 1826(1826-03-01)[1][2][…]
Карлсруе, Німецький союз
КраїнаВелике герцогство Баденське
Діяльністьархітектор, викладач університету, містобудівник, будівельник
Alma materДрезденський технічний університет і Віденський університет
ВчителіKarl Philipp Moritzd і Friedrich Bechererd
Відомі учніFriedrich Malerd
Знання мовнімецька[2]
ЗакладPolytechnikum Karlsruhed
Автограф
Маркграфський палац Карлсруе
Ратуша Карлсруе
Портик протестантської міської церкви Карлсруе
Ринкова площа Карлсруе з пірамідою, протестантською міською церквою та ратушею
Католицька міська церква Святого Стефана, Карлсруе
Монетний двір Карлсруе
Колишній набережний будинок, Карлсруе
Вілла Гамільтон, Баден-Баден
Кургауз Баден-Баден
Церква Ренчен Вайнбреннер
Церква в Кляйнштейнбах
Церква в Шерцгаймі
Палац Бад-Ротенфельс

Фрідріх Вайнбреннер (нім. Friedrich Weinbrenner (1766, Карлсруе — 1 березня 1826(1826-03-01), Карлсруе)) — німецький архітектор, представник класицизму.

Життя і творчість

[ред. | ред. код]

Фрідріх Вайнбреннер був сином придворного теслі Йоганна Людвіга Вайнбреннера в Карлсруе та онуком відомого в регіоні майстра-теслі Гогенло Йоганна Фрідріха Вайнбреннера. [5] У 1780 році він закінчив навчання теслі в столярній майстерні свого батька. Паралельно відвідував ліцей Карлсруе і брав уроки технічного та художнього малювання, а також гри на різних музичних інструментах. З 1788 року Вайнбреннер працював майстром на будівництві в Цюриху та Лозанні. У 1790 році він приїхав до Відня вивчати архітектуру, яку закінчив переважно самоучкою. У 1790/91 роках він навчався в будівельних академіях у Відні та Дрездені, а в 1791/92 роках відбувся кількамісячний навчальний візит до Берліну, що привернуло увагу Вайнбреннера до стародавньої архітектури та англійського палладіанства. Його знайомства з такими архітекторами, як Карл Готтард Ланґганс (1732–1808), Давід Жиллі[de] (1748–1808) і Ганс Крістіан Женеллі[de] (1763–1823), були формальними. В академії він слухав лекції Карла Філіпа Моріца[de] (1756–1793) з естетики та Фрідріха Крістіана Бехерера[de] (1747–1823) з будівництва будівель.

Поїздка до Італії між 1792 і 1797 роками, присвячена інтенсивному навчанню, була кульмінацією років навчання. У Римі Вайнбреннер був у гуртку художників навколо Карла Людвіга Фернова[de] (1763–1808), який пізніше присвятив йому свої «Римські дослідження». (Römische Studien, 3 том, Цюрих, 1806–1808) Він провів археологічні дослідження в Римі, Помпеях і Геркуланумі, подорожував до Пестума і намалював види та деталі стародавніх будівель, а також види італійського культурного ландшафту. Тут він потоваришував та познайомився з: Фрідріхом Бурі[de] (1763–1823), Асмусом Якобом Карстенсом[de] (1754–1798), Йоганном Ердманом Гуммелем[de] (1769–1852), Якобом Філіпом Гакертом[de] (1737–1807), Алойсом Гіртом[de] (1759–1837), Ангелікою Кауфман (1741–1807), Крістофом Генріхом Кніпом[de] (1755–1825), Йозефом Антоном Кохом[de] (1768–1839), Генріхом Майєром[de] (1760–1832), Йоганном Крістіаном Райнгартом[de] (1761–1847), Бертелем Торвальдсеном (1770– 1844), Ніколаусом Фрідріхом фон Тоуретом[de] (1767–1845) та Олександром Тріппелем[de] (1744–1793). Перш за все, його реконструкції будівель зі стародавніх текстових джерел зробили його відомим у римському мистецькому середовищі та за його межами. Як і в Берліні, Вайнбреннер також був зайнятий у Римі проектами розширення свого рідного міста, ідеального міста бароко Карлсруе.

Після повернення з Італії він працював спочатку в Карлсруе, потім у Страсбурзі та Ганновері, де був призначений відповідальним за будівництво. У Страсбурзі 29 липня 1798 року (11-й термідор, 6 рік республіки) Вайнбреннер одружився з 23-річною Маргаретою Саломе Арнольд (народилася 28 вересня 1774 року в Страсбурзі, дочка страсбурзького міського архітектора Філіпа Якоба Пауля Арнольда та Маргарети Саломе Циммер). Влітку 1800 року Вайнбреннер нарешті повернувся до Карлсруе, де швидко зробив свою кар'єру. Починаючи з 1801 року, як будівельний директор Бадена, він керував усім державним будівельним сектором; його проекти використовували як державні, так і приватні будівельники. У 1800 році він став головою фінансованої державою приватної будівельної школи, яка була поглинена в новостворену в 1825 році Політехнічну школу Карлсруе, попередницю Університету Карлсруе і сьогоднішнього Технологічного інституту Карлсруе. Він підготував понад сто учнів, більше, ніж будь-який інший архітектор свого часу. Його викладацька діяльність вплинула на кілька поколінь архітекторів і поширила стиль навчання Вайнбреннера в багатьох інших країнах, підтримавши публікацію його основних архітектурних ідей і власних проектів. Крім того, він написав і опублікував широко відомі статті на різні теми, не лише архітектурні та археологічні, наприклад, про «формування планет і формування Землі» та «прозорість скла». [6] Тісний контакт із його видавцем Йоганном Фрідріхом Коттою[de] (1764–1832) був для нього корисним.

Він також ефективно виступав за збереження історичних пам’яток. У 1802 році він успішно втрутився проти знесення пізньоготичної міської церкви в Еммендінгені та в 1808 році ранньокласицистичної монастирської церкви в Занкт-Блазіні. З нагоди запланованого знесення середньовічних надбрамних веж[en] в Дурлаху, Куппенгаймі та Баден-Бадені в березні 1812 року він написав перший німецький ордонанс про охорону пам’яток землі Баден, який був виданий у квітні. [7] Він розробив деякі з найперших проектів реставрації, напр. в 1803 р. реконструкція палацу Еберштайн[de] у Мурґталі та перетворення Геттінгенської Паулінеркірхе[en] на університетську бібліотеку, в 1804 р. охорона руїн монастиря Аллер-Гайліген[de] біля Оппенау у Шварцвальді.

Діяльність його як архітектора була різноманітною. Найбільше він зміг проявити себе у двох містах Бадена Карлсруе та Баден-Баден, де він розробив основні риси міського планування, розширив мережу доріг і навіть брав участь у проектуванні зелених насаджень і водотоків. Там він проектував громадські та приватні будівлі, а також передавав замовлення працівникам свого будівельного управління або місцевим будівельникам. Базуючись на генеральному плані забудови, представленому в 1797 році, Вайнбреннер десятиліттями працював над розширенням барокового міського комплексу в Карлсруе. Марктплац із протестантською міською церквою (1807–15)[de] і навпроти неї ратушею[de] (1821–25) на центральній осі з півночі на південь, яка стала Тріумфальною дорогою[de], є однією з найяскравіших класичних площ Європи. Після руйнування під час війни, з 1950 року її частково реконструювали. Були створені плани подальшого розвитку та розширення, а також проекти типових будинків для резиденції Баден; рання ідея поселення типу міста-саду на південь від Етлінгер-тор не була реалізована.

Його значення також велике для Баден-Бадена, де він спроектував не лише всесвітньо відому визначну пам’ятку міста, Кургауз, але й численні інші громадські та приватні будівлі. Крім того, він облаштував джерельно-курортний район, а також важливі нові шляхи та дороги, включаючи набережну, яку він хотів утворити кільцем навколо старого міста, що йому вдалося зробити, за винятком короткої ділянки під замком. [8]

Архітектурний доробок

[ред. | ред. код]

Будівлі в Карлсруе

[ред. | ред. код]

Основним завданням Фрідріха Вайнбреннера було перетворення невеликої маркграфської резиденції Карлсруе на столицю землі Баден — з 1806 року великого герцогства і середньої німецької держави. На додаток до регульованого містобудування, це вимагало великої кількості нових, громадських і приватних будівель. Багато його будівель було зруйновано під час Другої світової війни, але деякі з них були відновлені — принаймні зовнішній вигляд — у повоєнні роки.

Важливі індивідуальні будівлі
Інші будівлі
  • Марграфський садовий палац[de] (1801–03, зруйнований під час Другої світової війни);
  • Будинок статського радника Вонліха (1799–1800, зруйнований під час Другої світової війни);
  • Готична вежа[de] та купальний кабінет для Амалії Гессен-Дармштадтської (1802 р., знесена в XIX ст.);
  • Стара канцелярія (1805–16, сильна модифікація проекту Вайнбреннера);
  • Ринкова площа (з 1809 р. — північна половина, знищена під час Другої світової війні, частково змінена реконструкція фасадів);
  • Будинок аптекаря Зоммершуха (1814 р., зруйнований під час Другої світової війни);
  • Будинок Саклера Шнабеля (1815–16, зруйнований під час Другої світової війни);
  • Будинок на старій набережній (1815 р., пізніше змінений, тепер боулінг);
  • Будинок колекціонера Бодмера (1815, зруйнований під час Другої світової війни);
  • Палац маркграфа Фрідріха з оранжереєю (знесений наприкінці XIX ст.);
  • Міський палац на внутрішньому колі (1816, приписується Вайнбреннеру);
  • Будинок Вельцина (1822–23, приписується Вайнбреннеру);
  • Будинок-фонтан у Карлсруе-Дурлах (1822–24).

Будівлі в Баден-Бадені

[ред. | ред. код]

На початку ХІХ століття Баден-Баден пережив новий бум як курорт. Потреба у нових будівлях призвели до того, що місто стало другим центром роботи Вайнбреннера — поряд з Карлсруе. [9] Через реконструкції та добудови у другій половині XIX століття жодна зі споруджених ним будівель досі не збереглася в початковому стані. Лише фасад центральної будівлі Кургаузу та частини вілли Гамільтон досі залишаються в оригінальному стані.

Інші будівлі

[ред. | ред. код]

За винятком проектів театру для Лейпцига (реалізованого, але зруйнованого) та Дюссельдорфа (нереалізованого), робота Фрідріха Вайнбреннера як старшого директора будівництва Бадена стосувалася виключно столиці Бадену Карлсруе та її околиць. Його найпівнічнішу роботу можна знайти в Гейдельберзі, а найпівденнішу — у Баденвайлері. Такий порівняно малий радіус впливу пояснюється тим фактом, що Вайнбреннер віддав два найважливіші після Карлсруе округи, Мангайм і Фрайбург-ім-Брайсгау, студентам, яких він навчав. Сам Фрідріх Вайнбреннер працював лише в Карлсруе та околицях; інші будівлі та проекти його та його учнів:

Науковий доробок

[ред. | ред. код]

Література

[ред. | ред. код]
  • Sammlung von Grundplänen, entworfen durch Friedrich Weinbrenner. Hrsg. v. mehreren seiner Schüler. Frankfurt am Main 1847 (Neuausgabe 1858).
  • Louis Katzenstein: Weinbrenner, Friedrich. In: Allgemeine Deutsche Biographie (ADB). Band 41, Duncker & Humblot, Leipzig 1896, S. 500–502.
  • Leopold Oelenheinz: Alt-Karlsruhe und Friedrich Weinbrenner. In: Zeitschrift für Bauwesen. Nr. 10, 1913, Sp. 567–602 (zlb.de).
  • Arthur Valdenaire: Friedrich Weinbrenner. Sein Leben und seine Bauten. Braun, Karlsruhe 1919; archive.org.
  • Arthur Valdenaire (Hrsg.): Friedrich Weinbrenner. Briefe und Aufsätze. Braun, Karlsruhe 1926.
  • Arthur von Schneider (Hrsg.): Denkwürdigkeiten. Braun, Karlsruhe 1958.
  • Dieter Dolgner: Die Architektur des Klassizismus in Deutschland. Verlag der Kunst, Dresden 1971, S. 48–53.
  • Stefan Sinos: Entwurfsgrundlagen im Werk Friedrich Weinbrenners. In: Jahrbuch der Staatlichen Kunstsammlungen Baden-Württemberg, 1971, 8, S. 195–216.
  • Klaus Lankheit: Friedrich Weinbrenner und der Denkmalskult um 1800. Basel/Stuttgart 1979.
  • David B. Brownlee (Hrsg.): Friedrich Weinbrenner, Architect of Karlsruhe. A Catalogue of the Drawings in the Architectural Archives of the University of Pennsylvania. University of Pennsylvania Press, 1986 (eingeschränkte Vorschau in der Google-Buchsuche).
  • Friedrich Weinbrenner und seine Schule. Ausstellungskatalog, Karlsruhe 1987.
  • Claudia Elbert: Die Theater Friedrich Weinbrenners – Bauten und Entwürfe (= Friedrich Weinbrenner und die Weinbrenner-Schule, Band 1). Karlsruhe 1988.
  • Gottfried Leiber: Friedrich Weinbrenners städtebauliches Schaffen für Karlsruhe (= Friedrich Weinbrenner und die Weinbrenner-Schule, Band 2).
    • Teil 1: Die barocke Stadtplanung und die ersten klassizistischen Entwürfe Weinbrenners. Braun, Karlsruhe 1996, ISBN 3-7650-9041-7.
    • Teil 2: Der Stadtausbau und die Stadterweiterungsplanungen 1801–1826. Verlag Philipp von Zabern, Mainz 2002, ISBN 3-8053-2903-2.
  • Ulrich Coenen: Klassizismus in der nördlichen Ortenau – Friedrich Weinbrenner als Architekt des Bades Hub und der Pfarrkirche in Scherzheim. In: Heimatbuch Landkreis Rastatt, 2002, 41. Jahrgang, S. 221–228.
  • Ulrich Coenen: Das Kurhaus Hub von Friedrich Weinbrenner und sein Beitrag zur klassizistischen Kurarchitektur. In: Martin Walter (Hrsg.): Die Hub – Geschichte und Gegenwart einer einzigartigen Einrichtung. Gernsbach 2012, S. 51–64.
  • Ulrich Coenen: Die Kurhäuser in Baden-Baden und Wiesbaden – Ein neuer klassizistischer Bautyp innerhalb der Bäder- und Kurarchitektur und seine Einbindung in die Landschaft. In: Die Ortenau – Jahrbuch des Historischen Vereins für Mittelbaden, 2021, Band 101, S. 231–260.
  • Hea-Jee Im: Karlsruher Bürgerhäuser zur Zeit Friedrich Weinbrenners (= Friedrich Weinbrenner und die Weinbrenner-Schule, Band 4). Verlag Philipp von Zabern, Mainz 2004, ISBN 3-8053-3332-3.
  • Friedemann Schäfer: Stadtspaziergänge in Karlsruhe – Klassizismus. Karlsruhe 2008.
  • Ulrich Maximilian Schumann: Friedrich Weinbrenner: Klassizismus und »praktische Ästhetik«. Deutscher Kunstverlag, Berlin / München 2010, ISBN 978-3-422-06969-5.
  • Ulrich Maximilian Schumann: Bauten Friedrich Weinbrenners und seiner Schule in der TechnologieRegion Karlsruhe. Karlsruhe 2016; karlsruhe.de (PDF; 1,1 MB).
  • Ulrich Maximilian Schumann: Friedrich Weinbrenners Weg nach Rom. Bauten, Bilder und Begegnungen. Lindemanns Bibliothek, Karlsruhe 2008, ISBN 978-3-88190-503-9.
  • Promenade der Klassik. Friedrich Weinbrenner in Baden-Baden. Triglyph-Verlag, Bad Saulgau 2015, ISBN 978-3-944258-04-1.
  • Friedrich Weinbrenner (1766–1826). Architektur und Städtebau des Klassizismus. Imhof-Verlag, Petersberg, 2015, ISBN 978-3-7319-0224-9.
  • Marion Hilliges, Christian Scholl (Hrsg.): Gilly – Weinbrenner – Schinkel. Baukunst auf Papier zwischen Gotik und Klassizismus. Universitätsverlag Göttingen 2016, ISBN 978-3-86395-264-8 .(PDF; 7,8 MB (PDF; 7,8 MB) ).
  • Ulrich Feldhahn: „Ein Prunk-Saal im Schlosse zu Donaueschingen“ – Anmerkungen zum bislang unbekannten letzten Werk des Architekten Friedrich Weinbrenner. In: Zeitschrift für die Geschichte des Oberrheins, 2016, 164. Band, S. 423–432, hrsg. von der Kommission für geschichtliche Landeskunde in Baden-Württemberg.

Посилання

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в Deutsche Nationalbibliothek Record #118630229 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  2. ↑ а б в г Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  3. ↑ а б Friedrich Weinbrenner
  4. ↑ Johann Jakob Friedrich Weinbrenner
  5. ↑ Luigi Monzo: Baumeister einer neuen Epoche. Architekt des Klassizismus: Friedrich Weinbrenner hatte Wurzeln in Hohenlohe. In: Haller Tagblatt, 1. Oktober 2015.
  6. ↑ Worte und Werke, S. 87–92
  7. ↑ Worte und Werke, S. 14/15
  8. ↑ Promenade der Klassik, S. 89
  9. ↑ Promenade der Klassik, S. 9
  10. ↑ Werner Sandhaus, Architekt der Sanierung 2004/06, nennt als Erbauer den Weinbrenner-Schüler Frommel und als Erbauungsjahr 1830, siehe Die Friedenskirche in Altenheim, Innenrenovierung 2004–2006. (PDF) Evangelische Stiftung Pflege Schönau (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 25 жовтня 2020. Процитовано 8 травня 2024. [Архівовано 2020-10-25 у Wayback Machine.]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Фрідріх_Вайнбреннер