Перейти до вмісту

Цаплієнко Андрій Юрійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Цаплієнко Андрій Юрійович
Народився12 жовтня 1968(1968-10-12) (56 років) Редагувати інформацію у Вікіданих
Харків, Українська РСР, СРСР Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна Україна
 СРСР Редагувати інформацію у Вікіданих
Національністьукраїнець
Місце проживанняКиїв
Діяльністьжурналіст
Галузьжурналістика[1] і література[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Відомий завдякияк репортер із точок бойових дій
Alma materХарківський національний університет мистецтв імені Івана Котляревського і Київський міжнародний університет Редагувати інформацію у Вікіданих
Знання мовукраїнська[1], російська[1], англійська і польська Редагувати інформацію у Вікіданих
ЗакладІнтер і 1+1 Редагувати інформацію у Вікіданих
Нагороди

Андрі́й Ю́рійович Цапліє́нко (нар. 12 жовтня 1968, Харків) — український журналіст, військовий кореспондент, ведучий, письменник та сценарист. Автор п'яти книжок. Заслужений журналіст України.

Біографія

[ред. | ред. код]

Народився в Харкові. Зараз проживає в Києві. Одружений, виховує двох синів. Вільно володіє англійською, польською мовами.

Освіта вища

[ред. | ред. код]

Кар'єра

[ред. | ред. код]

Роботу на телебаченні почав у 1989 році. Працював освітлювачем у Харківській обласний телерадіокомпанії. З 1992 року був репортером регіональної харківської телекомпанії «Оріон», у 1993 році виходить авторська програма Андрія Цаплієнка «Буря в стакане». У 1995 році в ефірі з'являється програма «Чудное мгновенье» спільного виробництва «Студії +7» та Харківської обласної телерадіокомпанії, автором і ведучим якої стає Андрій Цаплієнко. У 1995 році переходить на харківський телеканал «Приват TV», де обіймає посаду режисера та ведучого.

У 1997 році переселяється до Києва та недовго працює автором і ведучим програми «Люди», виробництва ТІА «Вікна». У 1998-му приходить на роботу на телеканал «Інтер», спочатку ведучим програми «Утречко», а з 1999 року ведучим і керівником програм «N-ний кілометр», «На лінії вогню», «Спецкор» телеканалу «Інтер».

З 2001 року був військовим кореспондентом «Інтера», робив репортажі під час конфліктів у Афганістані, Македонії, Іраку, Кот-д'Івуарі, Непалі, Шрі Ланці, Південній Осетії, Кашмірі, Ліберії, Бурунді, Колумбії.

З 2007 року був автором і сценаристом студії документальних фільмів телеканалу «Інтер».

Наприкінці вересня 2012 року фільм Андрія Цаплієнка «Місто, яке зрадили» Державний комітет телебачення і радіомовлення України висунув на здобуття у 2013 році Національної премії України імені Тараса Шевченка[2].

7 березня 2014 року, разом із групою українських, російських та грецьких журналістів, був жорстоко побитий озброєними проросійськими активістами після зйомок штурму російськими військовиками української військової частини 2355 у Севастополі. Під час інциденту за групою журналістів телеканалу «Інтер» було організовано збройне переслідування з метою знищити відеокамери та весь відзнятий матеріал.

У серпні 2014 року Андрій звільнився з телеканалу «Інтер», на якому пропрацював 17 років. Перехід на «1+1» журналіст аргументував, зокрема, тим, що цей канал дає можливість робити репортажі українською мовою.

У 2018 році у «Видавництві Старого Лева» вийшла п'ята книжка Андрія Цаплієнка, його дебют у жанрі антиутопії. У фантастичному романі «Стіна» перед читачем постають два постапокаліптичні суспільства, одне з яких йде прогресивним шляхом, друге — деградує. Герої роману — українці та росіяни, що є носіями яскравих національних рис, перебувають у постійному напруженому антагонізмі[3]. Книги Андрія Цаплієнка перекладені кількома європейськими мовами.

25 березня 2022 року, під час повномасштабного вторгнення Росії до України, окупанти РФ поранили Андрія Цаплієнка під час виконання редакційного завдання в Чернігівській області.

«Колеги стояли біля машини і готувалися до зйомки. Помітили дрон, але в укриття не встигли. З трьох боків прилетіло три „Смерчі“. Встигли впасти на землю біля машини. Крім вибухів, було чутно, як уламки „січуть“ повітря. У цьому підступність касетних бомб. Андрій відчув дуже сильний удар по стегну, ніби чимось важким. Практично відразу в той же квадрат почала „гасити“ російська артилерія. Підкреслюю — це звичайні житлові будинки. Водій прийняв сміливе рішення сховати машину, ризикуючи життям. Щоб дати шанс групі терміново дістатися до лікарні. У підвалі Андрію надали першу допомогу. Поранення стегна. Далі — до лікарні», — так змальовує ситуацію друг Андрія, український журналіст та мандрівник Дмитро Комаров.

Цитати

[ред. | ред. код]
  • «Ця війна була визначена наперед у​сім нашим життям, всією нашою офіційною історією, брехливою і плаксивою, як розповіді повій, і всією нашою неофіційною історією, галасливою і сумбурною, як передсмертні крики жертв інквізиції. Ми не хотіли змінюватися, і тому вона почалась». («Книга змін», збірка оповідань, видавництво «КСД», 2015 рік)
  • «Першим було відчуття ірреальності, абсурдності. Відчуття абсурдности через те, що це відбувається в твоїй країні. Стількі разів я працював на війнах у інших країнах, і я завжди повертався додому з відчуттям спокою, миру, який мене очікує вдома. І я молився Богу, і дякував Йому за те, що в нас — не так. Що в нас немає війни». (З інтерв'ю О. Кашпор, автору книги «Війна очима ТСН», видавництво «Основи», 2015 рік)
  • «В часи змін яскраві слова розлітаються зі швидкістю кулеметних трасерів». («Книга змін», збірка оповідань, видавництво «КСД», 2015 рік)

Нагороди

[ред. | ред. код]
  • Орден «За мужність» II ст. (23 серпня 2022) — за значні заслуги у зміцненні української державності, мужність і самовідданість, виявлені у захисті суверенітету та територіальної цілісності України, вагомий особистий внесок у розвиток різних сфер суспільного життя, відстоювання національних інтересів нашої держави, сумлінне виконання професійного обов'язку.[4]
  • Орден «За мужність» III ступеня (за серію репортажів з Афганістану з жовтня по грудень 2001 р.)
  • Заслужений журналіст України (24 червня 2011) — за значний особистий внесок у соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, вагомі трудові здобутки, багаторічну сумлінну працю та з нагоди 15-ї річниці Конституції України[5]
  • Національна легенда України (2023)[6]
  • Премія імені Івана Франка у галузі інформаційної діяльності (2004)
  • Заслужений журналіст АР Крим (2002)
  • Лауреат премії «Людина року» в номінації «Журналіст» (2001)
  • Відзнака «Сухопутні війська»
  • Відзнака Міністерства у справах молоді та спорту
  • Нагорода «Найкращий сценарій» на XIII Міжнародному телевізійному фестивалі у м. Бар (Чорногорія) за стрічку «Допінг. Фабрика чемпіонів» (2008)
  • Публіцистична картина «Беслан. Удар по Росії» була представлена на 45-му Міжнародному телевізійному фестивалі в Монте-Карло (2005)
  • «Телетріумф» (за підсумками 2006) в номінації «Репортер» (за серію репортажів для програми «Подробиці»)
  • «Телетріумф» (за підсумками 2003) в номінації «Журналіст, репортер» (за проект «На лінії вогню»)
  • «Телетріумф» (за підсумками 2002) в номінації «Журналіст, репортер» (за проект «На лінії вогню»)
  • «Телетріумф» (за підсумками 2001) в номінації «Журналіст, репортер» (за публіцистичну програму "N-кілометр).
  • Програма «Люди», номінант фестивалю телепрограм «Золота ера» в номінації «Публіцистичні програми», 1997 рік, Київ.
  • Програма «Люди», лауреат 1-го Міжнародного фестивалю журналістики, 1997 рік, Ялта.
  • Програма «Буря в стакане», другий диплом на 1-му Всеукраїнському фестивалі журналістики, 1995 рік, Ясиня.

Твори та публікації

[ред. | ред. код]

Співавтор книги «Macedonia: The Conflict and The Media» [Архівовано 28 вересня 2011 у Wayback Machine.], жовтень, 2003 рік, Скоп'є, Північна Македонія, глава «War and peace?». Публікувався в німецькому журналі «Ost in West»: «Leben in der heissen Zone», 14 червня 1999 року та «Geliebte Holle», 18 жовтня 1999 року.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г Чеська національна авторитетна база даних
  2. ↑ Фільм Цаплієнка висунули на Шевченківську премію. [Архівовано 2015-09-24 у Wayback Machine.] Телекритика. 27.09.2012.
  3. ↑ Стіна. Видавництво Старого Лева. Архів оригіналу за 25 травня 2018. Процитовано 24 травня 2018.
  4. ↑ Указ Президента України від 23 серпня 2022 року № 593/2022 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Незалежності України»
  5. ↑ Указ Президента України № 708/2011 від 24 червня 2011 року «Про відзначення державними нагородами України». Архів оригіналу за 4 травня 2018. Процитовано 16 листопада 2016.
  6. ↑ Володимир Зеленський вручив відзнаку Президента «Національна легенда України» // Офіційне інтернет-представництво Президента України, 23 серпня 2023 р.

Посилання

[ред. | ред. код]

‎

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Цаплієнко_Андрій_Юрійович&oldid=44460056