Целіна Журовська

Целіна Журовська
Целіна Зигмунтовська (Журавська) 1896 р. Фотограф Йозеф Едер. Львів

Журовська Целіна (≈1856-1941) — любов Івана Фран­ка, яка відіграла велику роль в його житті. Ціка­вила багатьох дослідників життя і творчості поета. Однак не вда­лось документально встановити, де й коли вона народилась, коли померла, де похована.

Біографія

Після довгих розшуків Роман Горак приблизно відтворив її біографію. Целіна Журовська (у шлюбі Зигмунтовська) була полькою, правдоподібно, по­ходила з Перемишльської окру­ги. Вона подавала свій рік народженвя 1856. Батько її шукав на Дрогобиччині нафту і на розшуках утратив увесь свій маєток. Родина була приречена на загибель. Целіну врятувала тітка зі Львова, яка дала їй до­сить примітивне виховання. Це­ліна працювала на пошті маніпулянткою, спочатку в Дрогоби­чі, опісля у Львові.

Достеменно невідомо, коли і при якій нагоді Франко особисто познайомився з Целіною, але те знайомство продовжувалось 10 років і принесло йому велику платонічну любов без взаємнос­ті та завдало багато душевних мук. Одночасно воно мало знач­ний вплив на Його творчість.

Стосунки з Франком

Про Целіну Зигмунтовську вперше широкому читачеві опо­вів син Франка Тарас у книжці «Про батька», що вийшла в Киє­ві у 1964 р. «Пізнався, - писав Тарас Франко, - Іван Франко а Целіною Журовською, заму­жем Зигмунтовською, ще в Дрогобичі, коли та сиділа при поштовім віконці й обслуговувала публіку. Франко почував себе при ній несміливим: ні постаттю, ні красою не міг їй заім­понувати, його розуму дівчина не бачила, творів не знала і не його слави бажала, а маєтку, якого у Франка не було. Не ди­во, отже, що вони не зійшлися вдачами і не спарувалися.

Целіна служила на поштових відділеннях різних міст. Коли ж вибухла війна 1914 р., вона опинилась у Львові. Деякий час проживала з дітьми в домі Іва­на Франка. Незважаючи на по­хилий вік, вона робила імпозантне враження: висока і повна, з дивним чаром і одночасно з несамовитим холодом в очах. Замолоду мала незвичайний ко­лір волосся, попелястий. Трималася просто, ходу мала маєстатичну, українською мовою не хотіла розмовляти, переписува­лася з Іваном Франком тільки польською. Своїх дітей вихову­вала в польському патріотично­му дусі».

На палку любов Франка Целіна не тільки не відповіла взаєм­ністю, але відверто заявляла, що він їй просто не сподобався. Був рудий, а їй подобались брю­нети, особливо з синіми очима. Крім того, не подобалось, що був погано збудований, та й прізвище було їй також не миле.

Целіна твердила, що Франко буквально переслідував її, хо­див за нею слідом, що тривало місяцями. Він як школяр, бо­явся промовити до неї слово і підступити ближче, годинами вистоював перед її вікнами, що Целіну смішило і заразом злило.

15 лютого 1896 р. Целіна у Дрогобичі стала дружиною судового службовця Здіслава Зигмунтовського. Після одруження виїхала до Станіславова, де чоловік одержав вигідну по­саду судового службовця, на якій працював аж до смерті 1 листопада 1899 р. 1900 р. вдова перебирається до Дрого­бича. Тут купує будинок, в якому живе разом з сином Здіславом та донькою Софією.

Згодом вона повертається з дітьми до Львова. У Львові справи її йдуть погано, вона часто міняє помешкання, а з грудня 1914 р. по червень 1915 р. живе у Франка в його домі.

З того приводу Іван Франко пише 27 травня 1915 р. Є. Трегубову: «Бувши змушеним іще в грудні минулого року віддати жінку до закладу божевільних, я рівночасно був змушений прийняти до свого дому одну вдову з двома дорослими дітьми й дати їй, окрім квартири, майже повне удержання. Се уможли­вило мені перебути сю тяжку зиму та  небезпечну хворобу».

Пізніше Франко пише В. Якіб'юку 4 грудня 1915 р.: «Сини оба при війську, Тарас кадетом, тепер на Угорщині, а Петро лей­тенантом тепер у ровах недале­ко Підгаєць, Гандзя як поїхала літом 1914 року до Києва, так і досі не вернула. Я проживав від половини грудня 1914 року сім місяців з мамою Здіся, з його сестрою та ним самим і можу сказати, що одною з причин моєї хвороби та її тяжкого ста­ну були відносини тої жінки та її  сина до мене».

Досить дивне і не зовсім зро­зуміле було поводження Франка супроти Целіни Зигмунтовської, бо, не дивлячись на погане ставлення тої невдячної жінки до нього, поет не раз користу­вався послугами Целіни. Як, наприклад, 1912 р., коли Фран­ко перебував у Криворівні на відпочинку у Василя Якіб'юка.

Ключі від своєї хати у Львові він залишив Целіні, котра ли­стовно акуратно звітувалася пе­ред ним про господарсько-хатні новини. 1914 р. Франко знову відпочивав в Криворівні разом а сином Целіни Здіславом і, занепокоєний початком війни й тим, що у Львові хвора дружи­на, просить Целіну заопікуватись його дружиною, на що Целіна погоджується. Що більше, помимо вражаючої байдужості Целіни до нього, він запрошує її на куму при хрещенні своїх дітей. Зустрічається, однак, з відмовою.

Григорій Величко про неї пи­сав: «Ще третя жінка відіграла велику роль в житті Франка. Це була поштова співробітниця, яку побачив поет на пошті й за­палав до неї великим коханням, хоч ніколи до неї не наближав­ся. Усе вказує на те, що це ко­хання було фантазією, уявою Франковою. Ця ідеальна жінка в уяві Франка не виказала себе в житті нічим визначним, не була ані письменницею, ані суспільним діячем, була зовсім тихою, буденною людиною, а все-таки Франко через неї тер­пів дуже сильно. Випливом цьо­го кохання з'явилося «Зів'яле листя».

Після смерті Франка

1940 р., коли було організо­вано музей Івана Франка в його будинку у Львові і першим ди­ректором того музею став син Петро, прийшла до нього вже старенька Целіна Зигмунтовська з дочкою просити помочі - як депутата Верховної Ради УРСР. Хотіла виклопотати у нової влади будиночок, який вона собі підібрала в Брюховичах. Петро Франко задовольнив її просьбу, і незабаром вона поселилась у новому будинку.

З того часу Целіна Зигмунтовська, користуючись доброзичливістю до неї Петра Франка, стала частим гостем музею. Во­на фігурувала в президіях багатьох зборів чи конференцій і охоче погоджувалась на зустрічі з учнями шкіл, студентами інститутів, університету. Популяр­ність, яку вона осягнула завдя­ки знайомству і славі Франка, що ним раніше нехтувала, те­пер, на старості літ, імпонувала їй.

Вона подарувала для музею невеличкий свій портретик з молодості, коли познайомилася з Франком, але рішуче спроти­вилась, щоби її фотографія була поміщена у львівській обласній газеті «Вільна Україна».

В тім часі вдова Ольга Франко проживала в своєму бу­динку у Львові, в якому містився й музей, Целіна, відвідуючи музей, зустрічалася з нею. Оль­га навіть гостила її в себе, але їхні зустрічі надовго виводили дружину покійного поета зі спокою. Не було порозуміння між тими двома жінками.

Невідомо, коли померла Целі­на Зигмунтовська. Не зберегло­ся про це жодних документів. Працівники музею Івана Франка зафіксували, що з певного часу Целіна не приходила до музею, і аж потім довідались, що вона, зламана паралічем, померла на­весні 1941 р., ймовірно, у Брюховичах.

Крім малого портрету, збе­реглося вісім листів Целіни Зигмунтовської до Івана Франка. Вони звичайні, буденні, часом писані поспіхом на шматкові па­перу олівцем або ручкою. Два листи датовані 1887 р. і почерком відрізняються від інших. Один лист з 1896 р., решта п'ять - з 1912 по 1914 рр.

Присвяти

Іван Франко присвятив Целіні Журовській свої твори - « Маніпулянт­ка», найкращу лірику, яка є в українській літературі, - «Зів'яле листя», поезії «Моїй не моїй» і «Спомин в Ізмарагді», повість «Лель і Полель». При­свяченого їй «Зів'ялого листя» вона так і не читала, бо не вмі­ла і не хотіла читати по-українськи.