Димний порох
Ди́мний по́рох, або чо́рний по́рох[1] — це історично перша й найпростіша щодо хімічного складу метальна вибухова речовина (ВР), що складається з трьох компонентів: сірки, калієвої або натрієвої селітри та деревного (вільхового) вугілля і являє собою зерна одноманітного чорного або сірого кольору зі слабко блискучою поверхнею.
Порох винайдено у Китаї в період Середньовіччя. Протягом близько 500 років, до середини XIX століття, димний порох був фактично єдиною доступною людству вибуховою речовиною. У 1890-ті роки його майже повністю заміщено у військовій сфері досконалішими ВР; зокрема, як метальна вибухова речовина, чорний порох поступився місцем бездимному пороху. Однак димний порох все ще застосовують, хоча сфера його вжитку досить вузька. Передусім його застосовують у піротехніці, рідше — як викидний заряд у деяких видах набоїв та у дистанційних трубках. Його нерідко вживають стрільці-аматори й мисливці при ручному спорядженні патронів[1][2][3][4].
Серед явних недоліків димного пороху в контексті військової справи — його мала теплота вибуху (спрощено кажучи потужність) у порівнянні з бездимним порохом та бризантними ВР. Окрім цього, як випливає з назви, він, згоряючи, утворює щільну хмару диму, що видає супротивнику місце вогневої позиції та заважає обслузі гармати або стрільцю бачити ціль. Димний порох також має низьку вологостійкість та при згорянні залишає тверді тліючі частинки. Переваги чорного пороху — довгий строк зберігання, в меншій мірі — слабка чутливість до змін температури повітря, легке й дешеве виготовлення[1][2][3][5].
За думкою науковців порох винайдено у Китаї, де як селітро-сірко-вугільна суміш він був відомий вже близько X століття[1].
Спочатку димний порох використовували для розважальної мети — для виготовлення ілюмінацій та примітивних ракет для феєрверків. Згодом селітро-сірко-вугільна суміш знайшла своє постійне місце у військовій справі. Так, до 1259 року відноситься опис китайцями одного з перших зразків зброї, який використовував порох, — «вогневий спис»[5]. Через арабів-маврів, які у Середньовіччі контролювали велику частину сучасної Іспанії, європейці познайомились з виготовленням та застосуванням пороху у першій половині XIV століття. В Європі, згідно легенди, винахідником пороху вважається німецький монах Бертольд Шварц, але, вочевидь, порох був відомий до нього. Так, ще англійський філософ і дослідник Роджер Бекон (бл. 1214- бл.1292) зробив опис відомої йому вибухової селітро-сірко-вугільної суміші. Понад п'ять століть димний порох був у всьому світі єдиною метальною і вибуховою речовиною, яка застосовувалася у артилерії, стрілецькій зброї та ракетах.
Димний порох являв собою механічну суміш з селітри, деревного вугілля і сірки у вигляді дуже дрібного порошку. Згоряння його було нерівномірним, дрібнодисперсний порох до того ж був небезпечним, оскільки під час згоряння залишав у каналі гарматного ствола тверді тліючі частинки, що регулярно призводили до нещасних випадків під час наступного перезаряджання зброї. Потужність його також була невелика. Питання збільшення потужності пороху було вирішене, судячи з всього, випадково під час вирішення іншої задачі — зменшення гігроскопічності цієї суміші. Пилоподібний порох, який існував у XIV–XV століттях швидко підмокав через дуже високу гігроскопічність селітри і велику площу контакту порохових часток з повітрям. Ці проблеми були вирішені на початку XVI століття, коли порох почали виготовляти гранульованим. Селітро-сірко-вугільний порошок змішували з водою і отримували пасту, яку потім сушили у вигляді грудок і за необхідністю розмелювали на зерна[6][7]. Це не тільки підвищило вогнебезпечність пороху, але і спростило процес заряджання. З'ясувалося також, що гранули вибухають майже в два рази потужніше, ніж пилоподібний порох тієї ж маси. До того ж, гранульований порох, на відміну від дрібнодисперсного, не потребував для ефективного спалаху додаткового порожнього місця в казеннику ствола — для цього було достатньо проміжків між гранулами. Як наслідок потужність вогнепальної зброї значно підвищилась[7]. В подальшому методика грануляції була покращена, порохову масу стали піддавати пресуванню при високій температурі, а після розмелювання нерівні шматочки піддавалися поліруванню, що дозволяло отримати тверді блискучі гранули[8].
Чорний порох складається з трьох компонентів: селітри, деревного вугілля та сірки. При згорянні пороху селітра надає кисень для згоряння деревного вугілля; сірка — цементує вугільно-селітряну суміш під час процесу гранулювання. Окрім цього, маючи більш низьку температуру займання, ніж деревне вугілля, сірка прискорює процес займання пороху[9].
Зазвичай для виготовлення пороху береться калієва селітра (нітрат калію), як менш гігроскопічна в порівнянні з іншими селітрами (наприклад, натрієвою). Селітра повинна відрізнятися високим ступенем чистоти — 99,8 %; домішка натрієвої селітри за радянськими нормативами 1920-х років дозволялась не більше 0,03 %. Сполук хлору в перерахунку на хлорид натрію дозволялось також не більше 0,03 %
Вугілля з деревини для пороху отримують шляхом випалу (піролізу) несмолянистих порід дерева (вільха і особливо крушина) з отриманням продукту, який на 80-90 % складається з вуглецю. Використання смолистої деревини негативно позначається на властивостях пороху, і хвойні породи також менш придатні для виробки деревного вугілля. Однак хвойні дрова використовують для ініціації процесу згоряння з послідуючою засипкою деревини інших порід при традиційному способі виробництва вугілля з деревини. Слід зазначити, що до XIX століття випалювання деревного вугілля вироблялося в вугільних ямах, які не дозволяли отримувати однорідний за своїми властивостями продукт (через те, що була одночасно і недопалена (не піролізована), і перепалена деревина (тобто зола)). І тільки впровадження піролізу в стальних ретортах з водяним замком дозволило отримувати гарантовано якісне деревне вугілля, при цьому найкращими ґатунками деревини для отримання деревного вугілля вважалися бук, граб, дуб для важкого вугілля і береза в суміші з осикою для легкого.
В залежності від наявності деревини тієї чи іншої породи у даній місцевості і розвитку виробництва деревного вугілля формувались національні вимоги і особливості виробництва чорного пороху, оскільки саме якість деревини і ступінь випалу деревного вугілля в значній мірі визначають якість пороху. Чим нижчий ступінь випалу деревного вугілля, тим менше його швидкість згоряння, що не завжди треба розцінювати як негативний фактор. Вміст чистого вуглецю у вугіллі повинен бути не менш 75-80 %. Відомо, що при зниженні кількості деревного вугілля в пороху швидкість його згоряння підвищується, проте зі збільшенням відсотку вуглецю в вугіллі — зменшується. В мисливських ґатунках чорного пороху вміст селітри інколи дещо збільшували, наприклад, французький і німецький мисливські порохи вміщували 78 % селітри, 10 % сірки і 12 % вугілля. В «мінних» ґатунках (для здійснення вибухових робіт), навпаки, містилося більше сірки та деревного вугілля. Наприклад, в Росії застосовувалась суміш з 66,6 % селітри, 16,7 % сірки і 16,7 % вугілля[9]. Порох, який використовувався в примітивних ракетах XIX століття, давав більш високі показники імпульсу при підвищеному вмісті селітри. І навпаки, при зниженні кількості селітри в пороху ці показники знижувались[10]. В цілому зі збільшенням кількості селітри в пороху (але до певного рівня — не вище 80 %) збільшується і швидкість його згоряння[11].
Що стосується сірки, то для виготовлення пороху застосовується сірка тільки кристалічної форми з температурою плавлення 114,5 °С[3][11]. За згаданими нормативами в ній не повинно міститися з'єднань кальцію, магнію і нерозчинних в воді речовин — піску, металів, дерева тощо.
Для виробництва пороху використовувалися так звані порохові млини, що так само як і борошномельні, приводилися в рух водою. Технологія рубежу XVI—XVII століть докладно описана в романі «Людолови» З. П. Тулуб:
|
Скрізь, де тільки були старі городища, вали, міські і монастирські смітники, ходив він з досвідченими козаками-селітряниками і шукав селітряної землі. Сагайдачний набирав повні жмені перегною, розтирав у долонях, шукав білуватої поволоки, наче від вивареної солі, І ледве знаходив її, вмить біля смітника або городища виростали землянки, печі й хати і від передсвітанкових присмерків до пізнього вечора метушились там буртники-селітряники, насипали землю в діжки, наливали її водою, а другого дня зливали насичений луговиною розчин, виварювали його у мідних казанах, потім змішували з попелом і знов варили, аж поки селітра не осаджувалася на дно і стінки діжок рудими кристалами. Тоді готову селітру вишкрябували, сушили і везли до порохових млинів. На порохових млинах працювали старі сивоусі козаки. Як папірні і рудні, млини приводилися в рух водою. Під одним жорном мололи селітру, під другим – деревне вугілля, від якого нічною темрявою стояла у повітрі чорна курява, а третє, найменше жорно повільно і неквапливо жувало лимонно-жовту сірку. |
|
Виготовлення димного пороху також цікаво описано в творі «На уходах» Андрія Чайковського:
|
|
Та запорожець уже не віднині коло пороху порався. Сушили осичину, приладили добре оковані жорна і велику ступу, оковану при дні обручами. На жорнах мололи селітру і сірку окремо і ждали на вугілля, яке треба було добути з м’якого, добре висушеного листового дерева. Особливо велику увагу запорожець звертав на вугілля, – щоб дерево висохло «на перець» і добре перегоріло. Брав сімдесят частин селітри, по п’ятнадцять – сірки і вугілля, підливав води і мішав так довго в ступі, аж поки не вийшло чорне тісто, в якому не можна було пізнати ні сірки, ні селітри, ні вугілля. Це тісто пропускали через густе сито, з нього виходили чорні зернята. Їх просушили добре на сонці. Запорожець був задоволений, казав, що перша проба вийшла добре. Зараз насипав частину на дошку і став кресати вогонь. Впала іскра, порох спалахнув в одну мить.[12] |
|
З 1650 року і до теперішнього часу «класичний» димний порох з деякими відхиленнями має наступний склад (за вагою): 75 % калієвої селітри, 15 % вугілля, 10 % сірки. Історично склад пороху мав зміни[9]:
Селітра Вугілля Сірка Англія, 1250 41,2 29,4 29,4 Франція, 1338 50 25 25 Німеччина, 1595 52,2 26,1 21,7 Франція, 1650 75,6 13,6 10,8 Англія, 1781 75 15 10
Найпотужніший вибух чорного пороху буде відбуватися у співвідношенні 65/17/18, де сірки 17 %, а деревного вугілля — 18 %.[13]
У другій половині XIX століття і пізніше розрізнялись три основні різновиди військового димного пороху: чорний, бурий та шоколадний, залежно від ступеня випалу деревного вугілля, який входить до складу пороху[14]. Бурий порох також мав знижений до 5 % вміст сірки; балістичні показники бурого і шоколадного пороху істотно переважали над звичайним чорним[15]. Відомий також димний порох, який зовсім не містить сірки — безсірковий[11].
Виготовлення димного пороху — процес суто механічний, без використання хімічних реакцій. Технологічний процес виготовлення димного пороху остаточно сформувався наприкінці XIX століття. Стадії в основному стали наступними[16]:
- Подрібнення компонентів (селітри, сірки і деревного вугілля) в металічних бочках з жорнами сферичної форми;
- Виготовлення потрійної суміші і її пресування у вигляді «коржів» (з 1874 року) — методом «гарячого пресування», при температурі 100–150 °С);
- Розмелювання отриманих порохових «коржів» на зерна необхідного розміру;
- Відсіювання пилу, полірування зерен і їх сортування;
- Перемішування і фасування пороху.
Цей процес зберігся принципово незмінним до нашого часу, за винятком матеріалу інструментів.
Сучасний димний порох для стрілецької зброї гранульований (розмір зерен мисливського пороху — в основному не є більшим за 1,25 мм), колір якого може бути від синьо-чорного до сіро-чорного (звідси повсякденна назва «чорний порох»). Якісний порох має тверді, блискучі зерна зазвичай неправильної форми, хоча найкращі сорти мисливського пороху могли мати округлу форму зерен. Димний порох для стрілецької зброї сортується за розміром зерен, причому дрібніший вважається кращим, забезпечуючи швидше згоряння заряду.
Густина димного пороху може бути в межах 1,6–1,93 г/см³. Гравіметрична густина — 0,8–1 кг/л[17]. Артилерійський димний порох мав зерна більшого розміру аж до декількох міліметрів. В середині XIX століття бурий та шоколадний порох для найпотужніших гармат мав форму зерен призматичної або кубічної форми з розміром ребер до 1 см. Причому для надання зернам так званої «прогресивної» форми, яка забезпечувала б при згорянні постійну або зростаючу площу поверхні зерна, зерна перфорували. Ці заходи дозволили значно підвищити початкову швидкість снарядів[18].
При згорянні чорний порох дає густий і щільний біло-сизий дим. У минулому досвідчений артилерист міг за кольором і формою димної хмари зробити висновки про якість пороху (чим густішим є дим, тим кращим є порох і його метальна здатність) і про основні характеристики гармати — приблизний її калібр та далекобійність.
Невелика кількість пороху при підпалюванні дає спалах яскравого полум'я з димом, але горіння великої кількості димного пороху переходить у вибух. У середньому лише 40 % його маси перетворюються в газоподібні речовини і беруть участь у викиданні снаряда. Решта 60 % так і залишаються твердими частками, що утворюють при пострілі густу хмару диму або осідають у стволі зброї частинками у вигляді нагару. Під час одного з дослідів, проведених американськими фахівцями, при згорянні 82 гранів димного пороху утворилося 42 грани твердих залишків[19]. Гази, що утворюються при згорянні, приблизно в 280 разів перевищують за об'ємом згорілий порох. Температура спалаху димного пороху — близько 300 °С, що вище, ніж у багатьох бризантних речовин. Хімічні процеси, що відбуваються при горінні чорного пороху, дуже складні, так що реакцію його розкладання в повному вигляді практично неможливо записати однією формулою. Тим не менш, приблизно його горіння можна записати у наступному вигляді[20]:
- 3KNO3 + 3C + S → K2S + N2 + 3CO2.
Кількість азоту у порохових газах досягає третини. Крім того, утворюється чадний газ. Тверді залишки, крім сульфіду калію, — це, перш за все, карбонат калію, сульфат калію і чистий вуглець у формі сажі[19].
Димний порох здатен створювати максимальний тиск не більший за 600 кг/см². При цьому початкова швидкість кулі або снаряду при використанні димного пороху практично не може перевищити 500 м/с, а в гладкоствольних мисливських рушницях вона є ще меншою — не вище за 350 м/с[17]. При пострілі зазвичай не весь порох встигає згоряти у стволі навіть при оптимальному спорядженні патрона. Тому стрілецька зброя, що розрахована на стрільбу димним порохом, зазвичай, має довший ствол, щоб забезпечити максимальне згоряння заряду[19]. Характер горіння димного пороху суттєво залежить від щільності спорядження, тобто від ступеня запресування заряду[21]
Одним з найпомітніших недоліків димного пороху є виділення при згорянні великої кількості диму, яке демаскувало гармату чи стрільця і сильно ускладнювало спостереження за ціллю. Навіть у сучасних умовах, при використанні димного пороху на полюванні, він не завжди зручний — у разі пострілу в тиху і вологу погоду або в заростях дим може повністю заслонити ціль[17]. Стосовно своєї чутливості до удару і тертя димний порох належить до числа найбезпечніших у користуванні вибухових речовин, хоча цю його властивість не слід переоцінювати. Під час дослідів падіння на порох металевої кулі масою 10 кг з висоти понад 45 см викликало вибух, хоча при менших значеннях висоти і маси кулі вибух не відбувався[20]. Димний порох — одна з найчутливіших до вогню вибухових речовин. З одного боку, це підвищує вимоги безпеки при поводженні з ним, оскільки він може спалахнути навіть від найменшої іскри, що утворюється при випадковому ударі двох металевих предметів. З іншого боку, така властивість полегшує його займання в боєприпасах[21].
Завдяки своїй меншій теплоті вибуху димний порох при пострілі є значно безпечнішим від бездимного: навіть якщо патрон з якихось причин містить подвійну кількість димного пороху, стрільба ним не приведе до розривання ствола зброї, що часто трапляється для випадку бездимного пороху. Відповідно, при ручному спорядженні патронів димний порох не потребує точного зважування з використанням аптекарських вагів, достатньою є об'ємна мірка. Певну небезпеку несе можлива наявність у заряді порохового пилу, що може призвести до вибухового горіння пороху. До недоліків димного пороху слід віднести і гучний звук пострілу.
Найважливішою перевагою димного пороху є довговічність у зберіганні. За дотримання належних умов (ізоляція від вологи, постійна температура) він може зберігати свої властивості практично протягом необмеженого часу, на відміну від бездимного пороху, термін зберігання якого обмежується декількома роками[17].
Димний порох є досить гігроскопічним. Він здатний вбирати вологу з повітря зі швидкістю 1 % за добу. Коли його вологість перевищить 3 %, він стає непридатним до використання, оскільки стає важкозаймистим, а за вологості 15 % він взагалі втрачає здатність до займання[22]. Після підмочування димний порох назовсім втрачає свої властивості, які вже не відновлюються через вилуговування селітри. Наявність в масі пороху грудок злиплих зерен зазвичай служить ознакою того, що порох був підмочений[17]. Тим не менше, незначний вміст вологи є нормою для цього пороху й зазвичай становить 0,7–1 %.
Також до числа недоліків чорного пороху належить викид великої кількості повільно палаючих фрагментів при пострілі, що може викликати загоряння легкозаймистих матеріалів, а не повністю згорілий порох осідає на частинах зброї, включаючи прицільні пристрої, та іншому спорядженні, що вимагає їх чищення. Крім того, при заряджанні зброї є ризик займання пороху, що заряджається від контакту з тліючими частинками, що залишилися у стволі від попереднього пострілу. Тому гармаші після пострілу з гармати проводили обов'язкову процедуру так званого банення, тобто канал ствола протирався вологим банником. Цей додатковий крок у процесі заряджання у свою чергу уповільнював скорострільність гармат та рушниць того часу.
Суттєва залежність горіння димного пороху від тиску навколишнього повітря ускладнює його застосування в зенітних боєприпасах, які вибухають на висотах при тиску, нижчому за атмосферний. При дослідженнях виявили, що за тиску близько 450 мм рт. ст починається часткове затухання димного пороху у дистанційних трубках, а за тиску нижчого за 350 мм рт. ст. усі трубки загасають. Але при цьому димний порох є практично нечутливим, на відміну від бездимного, до зміни температури повітря[17].
Димний порох був історично першою вибуховою речовиною і залишався єдиною ВР, яку використовували і для метання снарядів, і як бризантну речовину. Такий стан справ залишався до винаходу нових ВР в середині XIX століття. З появою бездимних порохів чорний порох був швидко витіснений ними і як метальна речовина. В 1890-ті роки нові зразки стрілецької зброї і артилерії армій передових у військовому відношенні країн почали виготовляти з розрахунком на використання тільки бездимного пороху. В Російській імперії бездимний порох був утверджений як стандартний для трилінійних гвинтівок зразка 1891 року і гармат польової, гірської, фортечної, облогової і берегової артилерії наказом по артилерії від 6 лютого 1895 року[23].
Однак із воєнної сфери димний порох не був виключений повністю. Він знайшов застосування як метальна речовина в різних видах реактивної зброї — наприклад, вишибний заряд німецького ручного гранатомету «Панцерфауст» зразку 1942 року мав димний порох у складі боєзаряду. Також чорний порох використовували в перших радянських гранатометах РПГ-1 (які не пішли в серійне виробництво) і РПГ-2, що були на озброєнні не тільки СРСР, а й інших країн. 5-грамовий заряд димного пороху використовується, наприклад, в болгарській протипіхотній міні ПСМ-1 і необхідний для її викидання з ґрунту[24].
Порохові елементи, виготовлені з димного пороху, які мають щільність 1,65 г/см³ і нижче, горять незакономірно, тобто не паралельними шарами. Але якщо порох зщільнений до 1,8 г/см³ і вище, він горить паралельними шарами і, завдяки високій чутливості до променю вогню, дуже зручний для використання у підривниках для передачі вогню основного заряду ВР, у дистанційних трубках тощо. Сприятливим фактором є і відносно мала кількість газів при його згорянні, що дозволяє використовувати його в замкнутих трубках, контейнерах тощо без небезпеки їх розриву. Димний порох може використовуватись також в капсульних втулках артилерійських патронів для зміцнення ініціюючого променя полум'я[14].
На межі XX—XXI століть димний порох використовується в цивільній сфері в піротехніці, при виготовленні вогнепровідних шнурів і при деяких видах вибухових робіт з видобутку дорогого каменю[25]. Він досі не втратив значення для стрільців-аматорів і мисливців, які іноді заряджають патрони димним порохом[1].
В Європі і США існують громадські організації, які поширюють полювання і спортивну стрільбу з використанням саме димного пороху, дульнозарядної та іншої історичної зброї. Даний напрямок набуває з кожним днем все більшу популярність, бо додає полюванню необхідний елемент випадковості, чого у сучасному полюванні немає. В багатьох країнах існують національні асоціації аматорів полювання з використанням чорного пороху. Окрім цього, широкомасштабні історичні реконструкції і кінозйомки не уникають використання димного пороху.
Правовий режим виготовлення і продажу чорного пороху відмінний в залежності від країни: в більшості країн Європи чорний порох виготовляється заводським способом на підставі спеціального дозволу і продається в мисливських магазинах на підставі ліцензії і з обмеженням по кількості. Зброя, яка розрахована на його застосування, продається, перевозиться, використовується і зберігається без обмежень; але існує і зворотній порядок: зброя за ліцензією на загальних підставах, а порох — вільно при наявності ліцензії на зброю. В США Актом по контролю над зброєю 1968 року кременеві, капсульні, дульнозарядні і т. д. системи зброї, які використовують димний порох, визнаються антикваріатом, їх оборот не підпадає під дію законодавства щодо зброї.
У всіх без винятку творах, які були написані до появи бездимного пороху, у випадку, якщо мова йде про порох, мається на увазі димний порох. При описі битв часто говориться про щільні хмари диму на полі бою. Деякі автори класичних творів, що писали про порох, надавали йому особливого значення. Так, Жуль Верн в романі «Із Землі на Місяць» (1865 рік) приділив дискусії щодо пороху вагоме місце[26]:
|
|
Для заряду своєї колумбіади, — продовжував майор, — Родмен[en] використовував крупний порох з зернами розміром з каштан; вугілля, яке входило в його склад виготовлялося з деревини, яку перепалювали в чавунних котлах. Цей порох твердий на дотик, блискучий, не залишає ніякого сліду на руці, має у складі значну кількість кисню і водню, запалюється миттєво і, не дивлячись на свою руйнівну силу, майже не засмічує зброю. |
|
Димний порох — має різкий солонуватий смак, завдяки чому його іноді використовували замість солі. Це було відмічено в романі Л. Н. Товстого «Війна і мир»[27].
|
|
Кінське м'ясо було смачне і поживне, селітряний букет пороху, який використовували замість солі, був навіть приємний. |
|
Однак відомо, що споживання пороху в їжу часто призводило до отруєння. Існує думка, що упередження європейських народів по відношенню до споживання конини пов'язано з тим, що солдати наполеонівської армії при відступі з Москви посипали порохом замість солі м'ясо загиблих коней. Це призводило до випадків інтоксикації[28]. Цікавий спосіб використання пороху, який рекомендований головним героєм повісті Н. В. Гоголя «Тарас Бульба». Тарас радив, у випадку легкого поранення, для запобігання лихоманки «розмішати заряд пороху в чарці сивухи» і випити[29].
В світову історію ввійшло багато випадків, коли детонація димного пороху (або її спроба) мала вплив на суспільне життя. Добре відомий знаменитий пороховий заколот 1605 року в Лондоні, коли заколотники невдало спробували знищити британський Парламент разом з королем Яковом I, підклавши під Вестмінстерський палац 80 бочок пороху.
- ↑ а б в г д Русская охота. Энциклопедия. — 30 000 прим. — ISBN 5-85270-159-9.
- ↑ а б Справочник охотника. — 250 000 прим.
- ↑ а б в Дымный порох. Питерский охотник. Архів оригіналу за 26 листопада 2015. Процитовано 04 декабря 2012.
{{cite web}}: Cite має пусті невідомі параметри:|description=та|datepublished=(довідка) - ↑ ГОСТ 1028-79 Пороха дымные. Общие технические условия.
- ↑ а б Порох. VIPtrophy.com. Архів оригіналу за 5 січня 2013. Процитовано 30 ноября 2012.
{{cite web}}: Cite має пусті невідомі параметри:|description=та|datepublished=(довідка) - ↑ Дымный порох. История ракетной техники. Архів оригіналу за 5 січня 2013. Процитовано 30 ноября 2012.
{{cite web}}: Cite має пусті невідомі параметри:|description=та|datepublished=(довідка) - ↑ а б Вспышка, пламя и ужасный звук. Геворг Мирзаян. Эксперт"Эксперт" № 29 (667), 27 июля 2009
- ↑ Черный порох, ч.4. И. Н. Григорьев
- ↑ а б в Черный порох, ч.1.И. Н. Григорьев
- ↑ Дымный порох. История ракетной техники. Архів оригіналу за 5 січня 2013. Процитовано 30 ноября 2012.
{{cite web}}: Cite має пусті невідомі параметри:|description=та|datepublished=(довідка) - ↑ а б в Классификация порохов. Пороха — механические смеси. Основные требования к порохам и классификация порохов. Стрелковый клуб — pistoletchik.ru. Архів оригіналу за 24 липня 2016. Процитовано 05 декабря 2012.
{{cite web}}: Cite має пусті невідомі параметри:|description=та|datepublished=(довідка) - ↑ Андрій Чайковський. На уходах. Архів оригіналу за 4 вересня 2021. Процитовано 4 вересня 2021.
- ↑ Артём Костин. Дымный порох. Взрывная история и рецепт изготовления[недоступне посилання](рос.)
- ↑ а б Горст А. Г. Пороха и взрывчатые вещества — М., Оборонгиз, 1949
- ↑ Blackpowder to Pyrodex and Beyond. Randy Wakeman
- ↑ Краткая история развития порохов. warinform.ru. Архів оригіналу за 22 листопада 2015. Процитовано 05 декабря 2012.
{{cite web}}: Cite має пусті невідомі параметри:|description=та|datepublished=(довідка) - ↑ а б в г д е Димний порох [Архівовано 22 листопада 2015 у Wayback Machine.] на сайті «Питерський мисливець» (рос.)
- ↑ Краткая история развития порохов [Архівовано 2013-01-24 у Wayback Machine.] на сайті «Армия и вооружение» (рос.)
- ↑ а б в Randy Wakeman Blackpowder to Pyrodex and Beyond [Архівовано 2013-01-05 у Wayback Machine.] на сайті «CHUCKHAWKS.COM» (англ.)
- ↑ а б Григорьев И. Н. Чорний порох, ч.5. [Архівовано 2012-12-31 у Wayback Machine.]// Химия и химики. — № 4, 2011.
- ↑ а б Горст А. Г. — Оборонгиз, 1949. — 223 c.
- ↑ Справочник охотника. — М.: Колос, 1964. — С. 75. — 399 с.
- ↑ Развитие конструкций орудий и боеприпасов. Энциклопедия артиллерии. Архів оригіналу за 5 січня 2013. Процитовано 05 декабря 2012.
{{cite web}}: Cite має пусті невідомі параметри:|description=та|datepublished=(довідка) - ↑ Противопехотная мина ПСМ-1. Сапер. Архів оригіналу за 5 січня 2013. Процитовано 05 декабря 2012.
{{cite web}}: Cite має пусті невідомі параметри:|description=та|datepublished=(довідка) - ↑ Дымный порох. Большая Советская энциклопедия. Архів оригіналу за 26 листопада 2015. Процитовано 04 декабря 2012.
{{cite web}}: Cite має пусті невідомі параметри:|description=та|datepublished=(довідка) - ↑ Марко Вовчок. Изд: Ж.Верн. Собр. соч. в 6 т. Т.1, «Современный писатель», М., 1993
- ↑ Война и мир. Л. Н. Толстой Т. 4, часть 3
- ↑ Наполеон отступал по калужской земле. КП—Калуга. Архів оригіналу за 2 березня 2013. Процитовано 06 декабря 2012.
{{cite web}}: Cite має пусті невідомі параметри:|description=та|datepublished=(довідка) - ↑ Н. В. Гоголь. Тарас Бульба. klassika.ru. Архів оригіналу за 21 вересня 2018. Процитовано 05 декабря 2012.
{{cite web}}: Cite має пусті невідомі параметри:|description=та|datepublished=(довідка)
- Келли Д. Порох. От алхимии до артиллерии: История вещества, которое изменило мир / пер с англ. А. Турова. — М.: Колибри, 2005. — С.38-39. — 340 с. — (Вещи в себе).
- Розман Б. Ю. Технология пороха (Пороха, механические смеси). — М., 1937. — С. 82 — 84.
- ОСТ 84-2281-86. Уголь древесный для дымного пороха. Технические условия. — Введен впервые 01.07.87. — М.: Изд-во стандартов, 1986. — 25 с.
- Буллер М. Ф. Физико-химические свойства и технологии дымных порохов: монография. — Сумы: Сумской государственный университет, 2011. — 233 с.
