Очікує на перевірку

Шаньці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Шаньці
спр. китайська: 善耆
Народився1866[1][2]
Shuntian Fud, Династія Цін
Помер1922[1][2]
Люйшунькоу, Гуаньдун, Японська імперія, Японія
Країна Династія Цін
 Республіка Китай (1912—1949)[2]
Діяльністьполітик
ТитулПринц Суd
ПосадаМіністр цивільних справd
Військове званняадмірал
РідАйсін Ґьоро
БатькоЛунціньd
ДітиЙосіко Кавасіма, Цзінь Моюd і Цзінь Бідунd
Шаньці, 10-й князь Су

Шаньці (кит. 善耆; 5 жовтня 1866 — 29 березня 1922) — маньчжурський принц клану Айсін Геро, правлячого клану династії Цін, а також міністр Цинської імперії. Останній (10-й) князь Су (1898—1922). Належав до Білого прапора з облямівкою. Друге ім'я — Айтан (艾堂).

Резиденція князів Су (Suwang Fu)

Народився 5 жовтня 1866 (27 серпня за китайським місячним календарем) у Пекіні. Син Лунциня (肃良亲王 隆勤; 1840—1898), 9-го князя Су першого рангу (1870—1898). Його матір'ю була жінка з маньчжурського клану Лігія (李佳氏). Шаньці був принцом Су в десятому поколінні і нащадком Хаоге (1609—1648), 1-го князя Су[3]. Хаоге був старшим сином другого цинського імператора Хуан Тайцзі, і його підтримали «Жовті прапори» у його прагненні стати імператором після його смерті. Однак після рішення зборів маньчжурської знаті та влади у 1643 малолітнього принца Фуліня, дев'ятого сина Хунтайцзі, було обрано імператором (ставши імператором Шуньчжі, а Хаоге зберіг свою посаду принца Су[4].

Служив податковим контролером Чунвеньмень, командувачем армії, членом Міністерства цивільних справ та одним з перших керівників пекінської жандармерії та поліцейської системи Цин[5]. За часів пізньої династії Цин існував рух за Конституцію. В останні роки правління імператора Гуансюя Шаньці, як відомо, симпатизував революціонерам. У перші дні правління імператора Сюаньтуна (Пуї), коли були розкриті плани Ван Чжаоміна вбити регента Цзайфена, Шаньці був допитаний Цзайфеном[6].

У 1908 приєднався до групи, що керувала Адміралтейством (хайцзюнь ямен). Він був знайомий із маньчжурським Цзіньляном. Він відбував терміни у Міністерстві внутрішніх справ, коли розвивав жандармерію, та у Міністерстві залежних територій. Ці терміни перетиналися[7]. Він обіймав посаду Bujun tongling (глава жандармерії)[5].

На початку 1909 він, як голова відділу з цивільних справ, розробив план скорочення адміністративних витрат і приділенню більшої уваги поліцейському персоналу, щоб скоротити витрати на поліцію загалом. Це призвело до видалення та заміни посад Гуйчана та Ціюаня в поліції[8].

Після Сіньхайської революції сформував кістяк Роялістської партії, проголосивши свій «офіційний обов'язок перед паном» (цзюньчень дайї)[9]. Шаньці відмовився прийняти зречення Сюаньтуна і був контрабандою переправлений в японську концесію Порт-Артура на Квантунській орендованій території[10].

У 1912 заручився підтримкою Японії у створенні незалежної маньчжурської держави під керівництвом Пуї разом зі своєю 14-ю дочкою Джин Біхуї, яку він дозволив усиновити Кавасіма Наніва (Джин Біхуї змінила своє ім'я на Йосіко Кавасіма, щоб відобразити це)[11]. Однак цей план провалився, коли японці відмовилися від своєї підтримки на користь роботи з Юань Шикаєм[11].

До та після маньчжурської реставрації Чжан Сюня в 1917 розпочато два маньчжурсько-монгольські рухи за незалежність, обидва з яких закінчилися невдачею. Шаньці був залучений до першого. Маньчжурсько-монгольський рух за незалежність 1916, підтриманий бізнесменом Окура Кіхатіро, включав інвестиції в один мільйон ієн у партію роялістів, яка тримала в Маньчжурії армію, що складалася з реставраторів і монгольських бандитів. Ці кошти пішли на закупівлю та транспортування зброї. Генерал Танака Гіїті мав допомогти йому захопити Мукден і створити маньчжурську державу на північ від Великої стіни, зрештою завдавши удару по Пекіну. Це повстання мало розпочатися 15 квітня 1916 і приурочене до Війни за національний захист. Проте оскільки Танака не зміг вчасно отримати зброю, 4 квітня він призупинив операції.

Після смерті Юань Шикая японці вирішили, що якщо новий президент Китаю Лі Юаньхун був чуйний до японців, Японія надасть свою підтримку китайському уряду. Міністерство закордонних справ Японії, яке хотіло ліквідувати маньчжуро-монгольський рух за незалежність, досягло угоди з Кавасімом Нанівом. Люди Шаньці мали бути розформовані через 16 днів після угоди. Надані йому позики мали бути продовжені, але 215 000 ієн, використані Кавасімою, буде вираховано. 7 вересня рух було офіційно розпущено.

У 1922 помер у Люшуні. Його тіло перевезли на цвинтарі принців Су у Пекіні. За життя Шанці так і не змирився з Китайською Республікою. Через його вірність (чжун) Пуї його посмертно назвали принцом Су Чжун (肅 忠 親 王, Су Чжун Циньван)[12].

Сім'я

[ред. | ред. код]

Був одружений з жінкою з маньчжурського клану Хешері (принцеса-консорт) і мав ще чотирьох наложниць. Він мав 21 син, найбільш відомим з яких був його старший син Сяньчжан і сьомий син Джин Бідун. У нього також було 17 дочок, найбільш відомими з яких були його 14-а дочка Джин Біхуї та 17-а дочка Джин Мою[13].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в Artnet — 1998.
  2. ↑ а б в г China Biographical Database
  3. ↑ Zhao, Erxun. Qingshigao - Juan 219 - Liezhuan 6 [(清史稿-卷二百十九-列传六): 华丰，袭，历内大臣、宗令。以火器营设碓制药，占用王府地，华丰力拒之，诏责不知大体，罢宗令、内大臣。八年，薨，谥曰恪。].
  4. ↑ Rawski, Evelyn S. (1998), The Last Emperors: A Social History of Qing Imperial Institutions, Berkeley, Los Angeles, and London: University of California Press, ISBN 0-520-22837-5. pp. 98-9.
  5. ↑ а б Dray Novey, Allison J. (2007). The Twilight of the Beijing Gendarmerie, 1900-1924. Modern China. Sage Publications. 33 (3): 363. JSTOR 20062675.
  6. ↑ Liu, Xiaomeng (1997). Full Book of the Aisin-Gioro Clan - Full Family History. Jilin People's Press.
  7. ↑ Crossley, Pamela Kyle (1990). Orphan Warriors: Three Manchu Generations and the End of the Qing World. Princeton University Press. с. 194. ISBN 0691008779.
  8. ↑ Gabbiani, Luca (2003). 'The Redemption of the Rascals': The Xinzheng Reforms and the Transformation of the Status of Lower-Level Central Administration Personnel. Modern Asian Studies. 37 (4): 799—829. doi:10.1017/S0026749X03004037. JSTOR 3876527.
  9. ↑ Esherick, Joseph W.; George, C.X. (2019). China: How the Empire Fell. Routledge. с. 291. ISBN 9781134612222.
  10. ↑ Valliant, Robert B. (1972). Japanese Involvement in Mongol Independence Movements, 1912-1919. The Mongolia Society Bulletin. 11 (2): 1—32. JSTOR 43192993.
  11. ↑ а б Edward J. M., Rhoads (2000). Manchus & Han: Ethnic Relations and Political Power in Late Qing and Early Republican China, 1861–1928. Seattle, Londo: University of Washington Press. с. 236. ISBN 9780295997483.
  12. ↑ Wanbao, Liaoning. Qingchao Zuihou Yiren Su Qinwang - Shanqi. The Last Hereditary Prince Su of the Qing Dynasty - Shanqi
  13. ↑ Liu, Xiaomeng (1997). Aisin-GIoro Jiazu Quanshu - Jiazu Quanshi (Aisin-Gioro Clan Full Book - Full Clan History. Jilin People's Press.}
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Шаньці&oldid=43381373