Шевченко Лев Андрійович
| Шевченко Лев Андрійович | |
|---|---|
| Народився | 18 червня (30 червня) 1891 Кирилівка, Звенигородський повіт, Київська губернія, Російська імперія |
| Помер | 8 січня 1919  Звенигородка, Київська губернія, Українська Народна Республіка |
| Країна |  Російська імперія УНР |
| Діяльність | військовослужбовець |
| Родичі | брат Ананій |
Лев або Леонтій Андрійович Шевченко (18 червня (30 червня) 1891, Кирилівка [1]— 8 січня 1919, Звенигородка) — офіцер-авіатор російської армії, згодом сотник Армії УНР й організатор «Вільного козацтва» на Звенигородщині, керівник Звенигородського повстання проти німців. Походив з роду Тараса Шевченка.
Народився в сім'ї племінника Тараса Шевченка відставного солдата Андрія Йосиповича Шевченка та його дружини Ганни Іванівни. Був молодшим сином у сім'ї. Попри те, що родина жила бідно, йому вдалося отримати освіту[2].
У 1917 році мав ранг сотника авіації, у грудні ж того року брав участь у роззброєнні пробільшовицьких частин у Києві. 1918 року повернувся на малу батьківщину, де погодився на пропозицію місцевих отаманів очолити повстання. Коли Юрій Тютюнник після повернення з Києва повідомив його, що повстала лише Звенигородщина, а в керівників національного руху в Києві не було жодної позиції щодо повстання, вирішив все одно брати Звенигородку в надії, що це підніме селян в інших повітах. Шевченко намагався об'єднати повстанські сили, але коли через кілька днів після взяття Звенигородки німці стягнули нові сили, розпустив повстанців. Сам залишився на ніч у місті й наступного дня добровільно здався німцям. Його відвезли до Києва, де вели слідство, але через два місяці він утік з-під варти й переховувався до повалення гетьманської влади[3].
У грудні 1918 року колишній звенигородський повітовий отаман Михайло Павловський, відповідаючи на закиди в організації «провокаційного» невдалого повстання, назвав «провокатором» Левка Шевченка[4]. Останній у своїй відповіді заявив, що його «провокація» не більша за «провокацію» Павловського, який своїми відозвами закликав до повстання, але напередодні його початку втік зі Звенигородщини[5].
У січні 1919 року, коли Шевченко приїхав до Звенигородки, Павловський дав наказ заарештувати його. 8 січня арештованого вбили вояки армії УНР у центрі Звенигородки при спробі втечі[2].
У радянські часи ім'я Лева Шевченка замовчувалося, оскільки, за версією радянської історіографії, Звенигородське повстання очолювали більшовики. Лише в 1969 році місцевим краєзнавцям Михайлу Іванченку та Володимиру Хоменку в путівнику «Звенигородщина» вдалося згадати про участь у повстанні «братів Митрофана і Леонтія Шевченків», оминувши те, що вони керували загонами «Вільного козацтва»[6].
В еміграції участь Левка Шевченка у повстанні детально описав Юрій Тютюнник в опублікованих на початку 1920-х років нарисах «Звенигородський кіш вільного козацтва» та «Повстанча стихія»[7]. Також про нього згадували в спогадах Яків Водяний[8] та Олександр Доценко[9]. Але загалом історія Звенигородського повстання привертала мало уваги, оскільки панівним став погляд на нього як на «провокацію», що завдала шкоди «національній справі», сформульований ще наприкінці 1918 року в газеті «Нова Рада». На думку Олександра Гриценка:
|
Коротка і трагічна історія Левка Шевченка... може служити ілюстрацією того, як справді яскраві події і яскраві постаті минулого бувають приречені на забуття чи напівзабуття, якщо вони не вкладаються у «мейнстрімовий» історичний наратив — у цьому випадку ані в радянський, ані в український національний.[10] | 
|
- ↑ Державний архів Черкаської області ф. 931, оп. 1, спр. 29, арк. 280 зв. - 281
- ↑ а б Щербатюк В. Участь нащадків Тараса Шевченка Левка і Ананія Шевченків у селянському повстанському русі 1918 р. [Архівовано 15 жовтня 2018 у Wayback Machine.]
- ↑ Щербатюк В. Звенигородське збройне повстання [Архівовано 15 серпня 2018 у Wayback Machine.] // Воєнна історія. — 2002. — № 2. — С. 43–53.
- ↑ Лист отамана Михайла Павловського // Нова Рада. — 1918. — № 243. — 27 грудня.
- ↑ Шевченко Л. Лист до редакції // Нова Рада. — 1919. — № 6. — 7 січня
- ↑ Іванченко М., Хоменко В. Звенигородщина. Путівник. — Дніпропетровськ: Промінь, 1969. — С. 13.
- ↑ Передруковано в: Тютюнник Ю. Записки генерал-хорунжого. — К.: Книга Роду, 2008. — 312 с.
- ↑ Водяний Я. Вільне Козацтво в Чигирині // Літопис Червоної Калини. — 1930. — № 10.
- ↑ Доценко О. Історія Звенигородського Коша Вільного Козацтва // Історичний календар Червоної Калини на 1933 р. — Львів, 1933.
- ↑ Гриценко О. Пам'ять місцевого виробництва. Трансформація символічного простору та історичної пам'яті в малих містах України. — К.: К.І.С., 2014. — С. 130.
 | |
|---|---|
| Нормативний контроль |