Перейти до вмісту

Юрій Петкович (єпископ)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Юрій Петкович
Jerzy Pietkiewicz
Єпископ Жемайтський
1567 — 1574
Церква: Католицька церква
Попередник: Вікторин Вербицький
Наступник: Мельхіор Ґедройць[en]
 
Альма-матер: Університет Мартіна Лютера, Падуанський університет і Феррарський університет
Науковий ступінь: Доктор Медицини
Діяльність: католицький священник, католицький єпископ
Національність: литовець
Народження: бл. 1530
Ейшишки, Велике князівство Литовське
Смерть: липень 1574
Ворни, Річ Посполита
Похований: Church of St. Peter and St. Paul, Varniaid

CMNS: Юрій Петкович у Вікісховищі

Юрій Петкович, або Єжи Петкевич чи Юргіс Петкунас гербу Дзялоша (лат. Georgius Petcunius, пол. Jerzy Pietkiewicz, лит. Jurgis Petkūnas, пом. 1574) — литовський римо-католицький діяч XVI століття, єпископ жемайтський (1567—1574). Здобув медичну освіту в університетах Німеччини та Італії. Попри відсутність теологічної науки, 14 листопада 1567 року був поставлений біскупом. У спадок йому дісталась вельми занехаяна дієцезія, де налічувалось ледве 20 священників, й завелось чимало протестантів. Ю. Петкович — перший жемайтський ієрарх, що заходився втілювати у життя контрреформаційні постанови Тридентського собору.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Юрій правдоподібно народився в Ейшишках у заможній литовській шляхетській сім'ї. Син Миколая Петковича (хоча у переписі литовського війська за 1528 р. імені батька не згадано), ще дитиною осиротів[1]. Студіював в університетах Вінтербергу, Падуї та Феррари[1], вдало склав rigorosum et tremendum examen й 27 травня 1556 року дістав диплом доктора медицини[2]. Повернувшись на батьківщину, влаштувався лікарем до тогочасного жемайтського біскупа Яна Домановського, а заразом магната Миколая Радзивілла «Чорного», прихильника кальвіністів[3]. Одна анонімна сатира від 1558 р. приписувала Петковичу надання послуг за фахом навіть самому королю[4].

Церковна кар'єра розпочалася з посади каноніка капітули у містечку Мідники, нині Ворни (лит. Varniai), де саме розміщувався єпископський осідок. Поет-іспанець Петро Роїзій у праці Chiliastichon зауважував його поетичну вправність і гуманістичну освіченість. По смерті Домановського Петкович зробився каноніком у Вільні (сталось це 3 листопада 1563)[1]. На гродненському сеймі 1566/67 р. його укупі з віленським тивуном Станіславом Нарушевичем було призначено «головним бірчим» податків на війну з Московською державою. На тім посту він справувався до наступного скликання сейму в 1568[5].

30 січня 1567 р. великий князь Сигізмунд Август надіслав до Папи Пія V листа з просьбою перевести Вікторина Вербицького з Жмуді на вакантну Луцьку кафедру, а натомість висвятити Юрія Петковича. В Римі прохання задовольнили, знехтувавши відсутністю у претендента необхідної богословської освіти з огляду на iis eruditus est litteratus et fecit professionem fidei, ipsum que illi. Хіротонію звершив Валер'ян Протасевич[4][5].

Доручена Петковичу єпархія пустувала без владики вже четвертий рік, її стан був відверто занедбаний, вірянами стрімко ширились ідеї Реформації, а між членами капітули точилися сварки. Діяльність біскупа, далебі, мало чим примітна, за винятком будівництва однієї нової церкви в Кведарні[lt] (1569). Певно, він любив проводити більшість часу не стільки на Жмуді, скільки у Вільні[6][5][1].

Як представник ВКЛ Петкович підписав Люблінську унію 1569 року[7]. В липні 1570 послував до Риги[8]. 26 вересня 1572, тобто в час безкоролів'я, брав участь у спільному засіданні віленського й троцького сеймиків, проведеному в Рудниках. На нім було ухвалено рішення віддати декотрі замки й королівські двори в заставу під збір коштів, необхідних для оборони східних рубежів країни. В той самий час Ю. Петкович виступив співавтором проєкту листа частки литовської знаті до російського царя Івана IV Грозного з пропозицією звести на віленський престол його сина, — царевича Федора[5].

Тестаментом, датованим 21 травня 1574, владика пожертвував частину статку на реставрацію віленського бернардинського костелу, передав костелу у Мідниках релігійні полотна з Нідерландів, літургійне начиння та церковницькі вбрання, а також виділив 1700 коп грошей научувати 12 парубків в столичному єзуїтському колегіумі[6][5]. Виконання заповіту було покладене на Валер'яна Протасевича, єзуїта Станіслава Варшевського та небожа Петра Петковича. Останнього він роком раніше вивищив з паламаря до каноніка мідницької капітули й наділив парафіями в Бетиголі та Відуклях[lt]. Утім, племінник не надто переймався душпастирством, мешкаючи переважно у Вільні[1].

Помер в липні 1574 року, похований у склепі кафедрального собору святих апостолів Петра і Павла в нинішніх Ворнах[6].

Оцінки

[ред. | ред. код]

Перед тим, як Петковича призначили жемайтським ієрархом, кардинал Мікеле Бонеллі[en] нарікав у листах, що він має дві небажані риси — відносно низьке походження й пристрасть до алкоголю в кількостях, надмірних як для представника духовного сану[3].

П. Роїзій присвятив йому вірші Ad Georgium Petcunium episcopum Samogitiae й, певно, In quendam antistitem, де висміяв байдужість клірика до церковних справ і захоплення радше полюванням[4][5]. Альберт Віюк-Коялович же стверджував, що при ньому дієцезія настільки запустіла, що нараховувала лише семеро плебанів. Закид останнього вкорінився в історіографії, однак, на думку Зенонаса Івінскіса, він є надто критичним. За оцінками литовського історика дієцезія на ділі мала від 17 до 20 священників[1].

Посилання

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д е Krasauskas, Rapolas (1969). Kataliku Bažnyčia Lietuvoje XVI–XVII amžiuje. Nuosmukio priežastys ir atgimimo veiksniai (PDF). LKMA Suvažiavimo darbai (лит.). 6: 205—206, 210, 212. ISSN 1392-0499.
  2. ↑ Steponaitienė, Audronė (30 грудня 2011). Natura sanat, medicus curat: senieji medicinos dokumentai (лит.). Lietuvos mokslų akademijos Vrublevskių biblioteka. Процитовано 15 грудня 2019.
  3. ↑ а б Rabikauskas, Paulius (2002). Krikščioniškoji Lietuva (лит.). Aidai. с. 155—157. ISBN 9955-445-36-X.
  4. ↑ а б в Ivinskis, Zenonas (November 1955). Žemaičių religinė padėtis vysk. Jurgio Petkūno-Petkevičiaus laikais. Aidai (лит.). 9 (85). Архів оригіналу за 26 December 2017. Процитовано 15 грудня 2019.
  5. ↑ а б в г д е Henryk Lulewicz. Pietkiewicz Jerzy h. Działosza // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław-Warszawa-Kraków-Gdańsk-Łódź, 1981. — Т. XXVI.
  6. ↑ а б в Kiti Žemaičių vyskupai, su kuriais dirbo Mikalojus Daukša. Postilei – 400 (лит.). Žemaičių kultūros draugijos Informacinis kultūros centras. 15 травня 2003. ISSN 1648-8822. Архів оригіналу за 2 травня 2019. Процитовано 15 грудня 2019. [Архівовано 2019-05-02 у Wayback Machine.]
  7. ↑ Jurgis Petkūnas Petkevičius 1567 XI 14- † 1574 VI. Trumpai apie visus Žemaičių vyskupus (лит.). Žemaičių vyskupystės muziejus. Архів оригіналу за 16 липня 2020. Процитовано 15 грудня 2019.
  8. ↑ Marcin, Janakowski (2018). Kierunki działań dyplomacji Rzeczypospolitej Obojga Narodów w latach 1569—1589 — próba analizy. Progress. Journal of Young Researchers. 5: 129. ISSN 2543-8638.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Юрій_Петкович_(єпископ)&oldid=44264670