Якуб Берман

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Якуб Берман
пол. Jakub Berman
 
Народження: 23 грудня 1901(1901-12-23)[1][2]
Варшава, Російська імперія[3]
Смерть: 10 квітня 1984(1984-04-10)[4][5][1] (82 роки)
Варшава, Польська Народна Республіка[3]
Поховання: Військові Повонзки
Країна: Республіка Польща
Освіта: Faculty of Law and Administration, University of Warsawd
Партія: Польська об'єднана робітнича партія (1957), Польська робітнича партіяd і Комуністична партія Польщі[2]
Нагороди:
орден Прапор Праці 1 ступеня Командорський Хрест із зіркою ордена Відродження Польщі

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Берман.

Якуб Берман (пол. Jakub Berman; 24 грудня 1901(1901грудня24), Варшава, Королівство Польське, Російська імперія — 10 квітня 1984, Варшава, ПНР) — польський комуністичний політик єврейського походження, член вищого партійно-державного керівництва у 1945—1956 роках. Один із керівників ПРП, у 1948—1956 роках — член Політбюро ЦК ПОРП, у 1954—1956 роках — віцепрем'єр ПНР. Керував спецслужбами та каральними органами, ідеологічним апаратом, системою освіти. Перебував у Комісії з безпеки ЦК ПОРП, опікувався Міністерством громадської безпеки. Разом з Болеславом Берутом і Хіларі Мінцем, належав до «урядущого тріумвірату» ПНР. Провідник сталінської політики, організатор політичних репресій. Відсторонений від влади під час польської десталінізації другої половини 1950-х років.

Навчання та компартія

[ред. | ред. код]

Народився у сім'ї єврейської інтелігенції. У 1925 році закінчив юридичний факультет Варшавського університету[6]. Науковим керівником Якуба Бермана був відомий соціолог-марксист Людвік Крживіцький. Проте спроба Крживіцького зарахувати Бермана до штату університету як свого помічника не вдалася — керівництво відмовило через єврейське походження кандидата. Готував дисертацію, але не завершив її. У 1927—1939 роках працював у польському бюлетені Єврейського телеграфного агентства.

З юності Якуб Берман дотримувався комуністичних поглядів. Був пов'язаний з такими видатними представниками лівої гуманітарної інтелігенції, як Владислав Броневський, Ванда Василевська, Александер Ват. У 1924 році, студентом університету, вступив до Комуністичного союзу польської молоді. З 1928 року — член Комуністичної партії Польщі (КПП). Швидко висунувся до керівництва КПП, опікувався організаціями комуністичної інтелігенції й органами партійної пропаганди. Декілька разів заарештовувався владою, але швидко звільнявся.

Комуністичний функціонер у СРСР

[ред. | ред. код]

Після початку Другої світової війни у вересні 1939 року Якуб Берман утік у Білосток, який перебував у радянській зоні окупації Польщі. Навесні 1941 року перебрався до Мінська. Прийняв громадянство СРСР, з Варшави до нього перебралися дружина та донька. Був редактором газети «Sztandar Wolności» («Прапор Свободи») — польськомовному виданні Комуністичної партії Білорусії.

Влітку 1941 року, після німецького вторгнення до Радянського Союзу, Берман із сім'єю дістався Москви. Певний час працював у редакції Радіо Костюшко, яку очолювала Софія Дзержинська. У вересні разом із редакцією переведений до Уфи, де став інструктором у школі Комінтерну. Проводив політичне навчання активістів комуністичної Польської робітничої партії (ПРП).

Якуб Берман був одним з організаторів і керівників Спілки польських патріотів. У цій якості у грудні 1943 року брав участь у кремлівському прийомі та мав розмову з Йосипом Сталіним. Завоювавши його довіру, Берман закріпився у керівництві польських комуністичних організацій СРСР. З січня 1944 року увійшов до Центрального бюро польських комуністів (CBKP) — секретного органу при ЦК ВКП(б), який здійснював керівництво польським комуністичним рухом і першою польською армією на радянській території. Формально головою CBKP був Александр Завадський, реально очолював Якуб Берман. Члени CBKP склали більшість у Політбюро ЦК ПРП. Таким чином, Якуб Берман став одним з найвищих керівників партії, до якої невдовзі перейшла влада у Польщі під егідою СРСР.

Партійно-державний керівник

[ред. | ред. код]

В урядущому тріумвіраті

[ред. | ред. код]

У липні 1944 року Якуб Берман був співзасновником Польського комітету національного визволення (ПКНВ) та співавтором його програмного Маніфесту. Був заступником начальника департаменту закордонних справ ПКНВ, членом Крайової Ради Народової. У травні 1945 року призначений заступником держсекретаря президії Тимчасового уряду Республіки Польща Едварда Осубки-Моравського. Залишався на цій посаді у Тимчасовому уряді національної єдності та наступних урядах Юзефа Циранкевича та Болеслава Берута. З листопада 1952 року до лютого 1954 року — член президії Ради міністрів (цей неформальний орган включав прем'єр-міністра Берута та його довірених функціонерів). З березня 1954 року до травня 1956 року — віцепрем'єр у кабінеті Циранкевича.

Урядові посади Бермана не були ключовими — його реальна влада ґрунтувалася на становищі не у Раді міністрів, а у Політбюро ЦК ПРП, з 1948 року — Політбюро ЦК ПОРП. У партійному керівництві Якуб Берман був членом урядущого сталінського тріумвірату, разом із Болеславом Берутом та Хіларі Мінцем. Берут був першою особою партійно-державного апарату, Мінц визначав економічну політику, Берман керував каральними органами, ідеологією та пропагандою[7]. При цьому Берман перевершував за впливом Мінця та розглядався як другий після Берута у партії та державі. У свій час він вважався «сірим кардиналом» керівництва.

Спочатку Берман схилявся до відносно помірної «національної політики». Він навіть відзначав різницю між поняттями «комуністична партія» (якою була КПП) і «робоча партія» (якою була ПРП). Але швидко засвоїв сталінський курс на радянізацію, перейшов на ортодоксально-комуністичні позиції. З ім'ям Бермана були пов'язані масштабні ідеологічні кампанії, насадження структур комуністичної держави та реального соціалізму.

Водночас за повної політичної лояльності до Радянського Союзу, Берман і Мінц намагалися відстоювати деякі економічні інтереси Польщі. Вони доклали зусиль, щоб утримати колишні німецькі промислові активи від вивезення до СРСР, зберегти національну залізничну мережу, пов'язану з Німеччиною та Західною Європою. Це викликало невдоволення Сталіна, який у 1949 році порушив питання про арешт Бермана. Проте Беруту, на превеликий подив багатьох, вдалося відстояти сподвижника по тріумвірату[8].

Деякі сучасні польські джерела пов'язують ортодоксальний комунізм, сталінізм і прорадянську орієнтацію Бермана з його етнічним походженням, стверджують, що політичний курс визначався національною агресією, стратегією «єврейського домінування». Однак при цьому робляться посилання на якісь «таємні доповіді» неочевидного авторства[9]. Жодного перевіреного підтвердження ці версії не мають.

На чолі репресивного апарату

[ред. | ред. код]

Якуб Берман опікувався партійною лінією спочатку Відомство громадської безпеки ПКНВ, потім Міністерство громадської безпеки (МГБ, польський аналог НКВС), йому підпорядковувся міністр Станіслав Радкевич. Через МГБ у віданні Бермана знаходилися Громадянська міліція, Корпус внутрішньої безпеки, Добровільний резерв цивільної міліції (бойова організація ППР/ПОРП), прикордонні війська, тюремна та пожежна служби. Разом із Берутом він очолював Комісію з безпеки ЦК ПОРП — головний координаційний орган політичних репресій[10].

Провести у вересні місяці у кожному воєводстві щонайменше один публічний процес проти реакціонерів. Відповідальним за проведення цієї акції призначити товариша Бермана. Постанова Політбюро ЦК ПРП від 22 серпня 1945 року[11]

У цій ролі Берман опікувався політичним терором проти противників комуністичного режиму[12]. Репресіям піддавалися учасники антикомуністичного опору, представники буржуазії, землевласники, заможні селяни, члени довоєнних партій (праві, прихильники Станіслава Миколайчика, опозиційні соціалісти), католицькі, профспілкові та громадські активісти, звичайні громадяни, запідозрені у нелояльності, нарешті, комуністи, які зазнали поразки у боротьбі за владу . За поданням керованих Берманом структур лише у судовому порядку було винесено понад 6 тисяч смертних вироків (переважно членам Армії Крайова та католицьким священнослужителям). Кількість політв'язнів становила щонайменше 200 тисяч осіб[13].

З грудня року до березня 1954 року Якуб Берман як секретар ЦК курирував також систему освіти. Ця функція забезпечувала йому контроль над ідеологічним і пропагандистським апаратом ПОРП.

Відставка під час «відлиги»

[ред. | ред. код]

Смерть Сталіна, XX з'їзд КПРС та Хрущовська відлига неминуче спричиняли політичні зміни у Польщі[14]. В умовах змін Якуб Берман спробував дещо змінити політичний курс і свій імідж. Так, у 1955 році він санкціонував створення молодіжного дискусійного клубу «Криве коло» (який згодом зіграв помітну роль у громадських перетвореннях). Однак для всієї країни Берман уособлював сталінський курс ПОРП, особливо репресивний бік.

Після смерті першого секретаря ПОРП Болеслава Берута та приходу до влади Владислава Гомулки у 1956 році розпочалася обмежена лібералізація режиму ПНР. Якуба Бермана було притягнуто до партійної відповідальності за масові «порушення соціалістичної законності» у період правління Берута. Деякі функціонери держбезпеки — зокрема, генерал Ромковський, заступник міністра Радкевича, та полковник Ружанський, начальник слідчого департаменту МГБ — постали перед судом й отримали тюремні строки; були звільнені полковник Анджеєвський, полковник Чаплицький, полковник Брістігер. Усі вони були помітними постатями «єврейської групи Бермана» у МГБ. Набирала ходу і критика самого Бермана (наприклад, Александр Завадський на пленумі ЦК нагадував йому «єврейське буржуазне походження»). Сильно підірвали позиції Бермана скандали у спецслужбах, особливо втеча до Західного Берліна підполковника Святло.

У порядку десталінізації у 1957 році Якуб Берман був виведений з Політбюро та ЦК. Пленум ЦК поклав на Бермана, а також Радкевича основну відповідальність за «перекоси у діяльності колишнього Міністерства громадської безпеки»[15]. Берман виступив з ритуалом «самокритики» та «визнання помилок», але при цьому стверджував, ніби запобіг «ще гіршим ексцесам», які нібито нав'язував польській держбезпеці Берія[16]. У 1958 році Берман був виключений з ПОРП. У партії виникла тенденція списувати саме та лише на Бермана всі негативні явища 1940-1950-х років[17].

Після вигнання з керівництва та виключення з партії Якуб Берман працював лектором у державному видавництві «Книга та Знання» (пол. «Książka i Wiedza»).

Пенсія, аварія, смерть

[ред. | ред. код]

З 1969 року (після антисемітської кампанії) Якуб Берман перебував на пенсії. Жив приватним життям, спілкувався з рідними та знайомими. За правління Едварда Герека та Войцеха Ярузельського перебував у тіні, без будь-якої публічності. У політичних подіях — робітниче повстання 1970 року на Балтійському узбережжі, конфронтація ПОРП із Солідарністю — участі не брав.

У 1980 році Берман потрапив у важку автомобільну аварію, після якої провів у лікарнях близько півтора року. Помер через чотири роки після аварії у 82-річному віці. Похований на цвинтарі Військові Повонзки.

Родинні зв'язки

[ред. | ред. код]

Якуб Берман мав двох братів і двох сестер. Адольф Берман був активістом сіоністського руху та комуністичним політиком в Ізраїлі. Мечислав Берман загинув у Треблінці. Анна Волек втратила у Треблінці чоловіка та доньку. Ірена Олецька — відомий польський педагог.

Протягом 50 років Якуб Берман був одружений з лікарем-стоматологом Густавою Грінберг. Їхня дочка Люцина була дружиною відомого історика Фелікса Тиха[18]. Люцина Берман-Тих видала книгу «Tak, jestem corka Jakuba Bermana» («Так, я дочка Якуба Бермана»). Вона навела багато фактів і виклала своє розуміння подій, у яких її батько постає масштабною та неоднозначною фігурою.

Існують обґрунтовані припущення про позашлюбний зв'язок Бермана з начальницею V (політичного) департаменту МГБ Юлією Брістігер (на прізвисько «Кривавий Місяць»)[19].

Біографічне дослідження

[ред. | ред. код]

У 2009 році видавництво Інституту національної пам'яті випустило монографію історика Анни Собур-Свідерської «Jakub Berman. Biografia komunisty» («Якуб Берман. Біографія комуніста»). В анотації Берман схарактеризований як «один із найспірніших політиків післявоєнної Польщі»[20].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б https://bs.sejm.gov.pl/F?func=find-acc&acc_sequence=000010092&find_code=SYS&local_base=ARS10
  2. ↑ а б zespół autorów Інтернет-енциклопедія PWN
  3. ↑ а б Deutsche Nationalbibliothek Record #123634571 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  4. ↑ SNAC — 2010.
  5. ↑ Munzinger Personen
  6. ↑ Dane osoby z katalogu kierowniczych stanowisk partyjnych i państwowych PRL. Jakub Berman. Архів оригіналу за 12 листопада 2021. Процитовано 12 листопада 2021.
  7. ↑ Светлый закат Кровавой Луны. Архів оригіналу за 12 листопада 2021. Процитовано 12 листопада 2021.
  8. ↑ Jerzy Eisler. Siedmiu wspanialych: Poczet pierwszych sekretarzy KC PZPR / Czerwone i Czarne; Edycja 1, 2014.
  9. ↑ «WARSZAWSKA GAZETA» — JAKUB BERMAN TAJNE PRZEMÓWIENE. Архів оригіналу за 19 жовтня 2013. Процитовано 23 травня 2015.
  10. ↑ Henryk Dominiczak: Organy bezpieczeństwa PRL 1944—1990. Rozwój i działalność w świetle dokumentów MSW. Warszawa 1997, ISBN 83-11-09203-6.
  11. ↑ Zbrodnie w majestacie prawa 1944—1956[недоступне посилання]
  12. ↑ Żydzi w strukturach komunistycznych II RP i w powojennym aparacie przemocy NKWD i UB. Архів оригіналу за 2 квітня 2015. Процитовано 13 березня 2015.
  13. ↑ Jakub Berman's Papers Received at the Hoover Institution Archives
  14. ↑ Entstalinisierung und die Krisen im Ostblock. Архів оригіналу за 10 грудня 2014. Процитовано 13 березня 2015.
  15. ↑ Komentarz PZPR do zbrodni bezpieki. Архів оригіналу за 12 листопада 2021. Процитовано 12 листопада 2021.
  16. ↑ JAKUB BERMAN, A POLISH EX-AIDE. Архів оригіналу за 30 січня 2018. Процитовано 29 вересня 2017.
  17. ↑ Lucyna Tych, Andrzej Romanowski. Tak, jestem corka Jakuba Bermana / Universitas, 2016.
  18. ↑ Anna Sobór-Świderska, Jakub Berman. Biografia komunisty, Instytut Pamięci Narodowej, Warszawa 2009.
  19. ↑ Julia Brystiger — krwawa Luna. Архів оригіналу за 18 травня 2015. Процитовано 16 травня 2015.
  20. ↑ Instytut Pamięci Narodowej / Anna Sobór-Świderska, Jakub Berman. Biografia komunisty, Warszawa 2009, 620 s. + wkł. zdj. 16 s. (seria «Monografie», t. 55)[недоступне посилання з Май 2018]

Література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Якуб_Берман&oldid=40171276