Перейти до вмісту

Ґжеґож Россолінський-Лібе

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Ґжеґож Россолінський-Лібе
Народився1979[1][2][…]
Забже, Сілезьке воєводство[1]
Країна Республіка Польща
Діяльністьісторик культури, історик
ГалузьДруга світова війна[4] і історія[4]
Alma materУніверситет Віадріна
Знання мовпольська[4] і німецька[4]

Ґжеґож Россолінський-Лібе (нім. Grzegorz Rossoliński-Liebe; нар. 1979) — німецький історик польського походження, який спеціалізується на історії Голокосту, Центральної та Східної Європи, фашизму, націоналізму, історії антисемітизму[5].

В своїх дослідженнях дотримується критичних поглядів на український національний рух у 1930—1940 рр. (насамперед ОУН та УПА)[6], критикує «Інститут національної пам'яті України» за те, що з його точки зору є реабілітацією фашизму.

Декілька слів про історика Россолінського-Лібе

[ред. | ред. код]

У своїй статті «Український письменник Юрій Андрухович просить ЄС визнати місцевих поплічників Голокосту і військових злочинців „борцями за свободу“» поставив в один ряд Андруховича, Забужко та українських правих радикалів, та зробив висновок про «друге поправіння західноукраїнських інтелектуалів»[7]. Россолінський-Лібе є оним з підписантів «Відкритого листа науковців та експертів-українознавців щодо так званого «Антикомуністичного закону»: Президентові України Петру Олексійовичу Порошенку та Голові Верховної Ради України Володимиру Борисовичу Гройсману». У відкритому листі він закликає не підписувати законопроєкти (№ 2538-1 та № 2558), що їх ухвалила Верховна Рада 9 квітня 2015 року. Россолінський-Лібе стурбований тим, що Закон 2558, забороняє пропаґанду «комуністичного та націонал-соціялістичного режимів», класифікує як кримінальну відповідальність заперечення, «у тому числі в медіях, кримінального характеру комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років в Україні». Россолінський-Лібе сприймає ці закони із занепокоєнням, адже на думку «історика», їхній зміст та дух суперечать одному з основоположних політичних прав – праву на свободу слова. Він вважає, що ухвалення цих законопроєктів поставить низку запитань щодо дотримання Україною принципів Ради Европи, ОБСЄ та низки домовленостей та урочистих заяв, що їх Україна прийняла від часу здобуття незалежности (саме так написано у тексті «відкритого листа істориків-друзів України» — з маленької літери Незалежність України) 1991 року[8].

Життєпис

[ред. | ред. код]

У 1999—2005 роках навчався на кафедрі історії культури Європейському університеті Віадріна у Франкфурті-на-Одері, отримав ступінь магістра культурології. У 2007—2012 роках працював над дисертацією про Степана Бандеру та ОУН в Альбертському університеті у Канаді та Гамбурзькому університеті, захистив її у червні 2012 року. Тема дисертації: «Степан Бандера: життя українського фашиста та пам'ять про нього (1909-2009)»[9]. У 2012—2014 р. працював у Вільному університеті Берліна над темою про пам'ять про Голокост в українській діаспорі.[5][5][10] Також працював дослідником у фонді Меморіалу пам'яти убитим євреям Європи і Віденському інституті вивчення історії Голокосту імені Візенталя.

Автор книги «Степан Бандера: життя і посмертна доля українського націоналіста: фашизм, геноцид і культ», у якій Россолінський-Лібе (так само як і для радянська та російська пропаганди) зробив з Бандери символ колаборації українців з нацистською Німеччиною та головним фашистом і нацистом України, а український націоналізм для Россолінського-Лібе є фашизмом[11]. Недарма ця «праця» Россолінського-Лібе яка отримала позитивні відгуки істориків-антифашистів, таких як Омер Бартов, Сюзан Гайм, Ентоні Полонський, Джона-Пола Химки (давній критик українського націоналізму), Марка фон Гаґен та Арнд Бауеркампера.[12]

У 2012 році, в рамках спільного українсько-німецького проекту «Націєтворчі процеси в Україні у XX сторіччі», які були влаштовані за підтримкою німецького посольства та Фонду Гайнріха Белля, в Україну запросили прочитати лекції Ґжеґож Россолінський-Лібе, випускника Гамбурзького університету. Лекції мали бути присв'ячені постаті «фашиста» Бандери та насильству на Західній Україні під час боротьби ОУН та УПА. Проте від надання майданчиків для виступу Россолінського-Лібе відмовилося кілька академічних установ (Національний гірничий університет та Всеукраїнський Центр Вивчення Голокосту «Ткума» в Дніпропетровську[13], Національний університет «Києво-Могилянська академія» та Київська Торгово-промислова палата), в тому числі 8 лютого 2012 року відмовився й Центр польських та європейських студій, який був одним з ініціаторів проведення лекцій. Оскільки про лектора як про людину, схильну до категоричних суджень та скандалів на історичних форумах, дехто з них чув. Так Олена Бетлій, директорка Центру польських та європейських студій НаУКМА, зазначила:

«Остаточно на наше рішення вплинули відгуки наших західних колег, які займаються сучасною історією України - навіть якщо вони знали ім'я Россолінського-Лібе, то воно було відоме їм не за його академічні досягнення, а за його екстремістські заяви на історичних форумах і конференціях»[14]

20 лютого 2012 року, після того як Фонд Бьолля розсилає прес-реліз про плановані лекції Ґжеґожа Россолінського-Лібе, 12 днів після відмови більшості академічних установ приймати лекції цього «історика», партія ВО «Свобода» заявила, що проведе акції протесту проти лекцій Россолінського-Лібе. Після цього відмовилися й інші установи приймати Ґжеґожа Россолінський-Лібе з його лекцією.

27 лютого 2012 року ВО «Свобода» звернулося до Надзвичайного і Повноважного Посла Федеративної Республіки Німеччина в Україні Ганса-Юрґена Гаймзьота та до Міністерства закордонних справ України з проханням не допустити проведення 1 березня 2012 року в приміщенні посольства Німеччини в Україні українофобської лекції Россолінського-Лібе.

Після цього Россолінскі-Лібе був вимушений читать свою лекцію у посольстві Німеччині в Києву під охороною міліції, оскільки 1 березня 2012 року за огорожею посольства відбувалася акція протесту прибічники ВО «Свобода»[15]. На захист Россолінського-Лібе встав відомий українофоб Вадим Колісниченко[16], який згодом навіть розсилав депутатам ВР України книгу Россолінського-Лібе[17]. До того ж в німецькому посольстві зібралось чимало охочих опонувати Россолінському-Лібе, зал був переповнений. Як зазначили українські історики Олександр Пагіря та Олександр Крамар: «диспуту як такого не вийшло: насамперед через низький фаховий рівень Россолінського-Лібе»[18].

Крістіан Ґанцер, один із організаторів лекції, так прокоментував для «Історичної правди» інцендент з Россолінським-Лібе:

Скандал не в тім, що говорив Ґжеґож, а в тім, як певні частини українського суспільства реагували або не реагували на ситуацію
.

Цитати з «праць»

[ред. | ред. код]

У свої «праці» «Свято фашизму і військових злочинів в Едмонтоні. Політичний міф і культ Степана Бандери в мультикультурній Канаді», Ґжеґож Россолінський-Лібе написав:

Міф Бандери змусив частину української діаспори в Канаді та інших країнах вшановувати фашистського, антисемітського і радикально націоналістичного політика, прихильники якого не тільки прагнули співпрацювати з нацистами, але також убивали євреїв, поляків, росіян, тих українців, які не були націоналістами, та інших людей в Україні, котрі сприймалися як вороги священної ідеї нації.

У «праці» «Степан Бандера: український націоналіст за життя та після смерті. Фашизм, геноцид і культ», Ґжеґож Россолінський-Лібе написав:

Після заснування Української повстанської армії (УПА) наприкінці 1942 р. – початку 1943 р. Організація українських націоналістів (ОУН) стала партизанським підпільним рухом на кшталт «лісових братів» у прибалтійських країнах, проте так і не відмовилася від ідей фанатичного суїцидального націоналізму та масових вбивств цивільних[19].
У цій ж «науковій праці» Ґжеґож Россолінський-Лібе зазначив:
«Я не знайшов документів, які б свідчили про те, що Бандера схвалює чи засуджує етнічні чистки чи вбивства євреїв та інших меншин. Але після війни він жодного разу не засудив етнічні чистки чи погроми й навіть не визнав, що вони як такі взагалі мали місце».
«Бандера повинен нести відповідальність за масові вбивства на етнічному та політичному ґрунті влітку 1941 р., навіть якщо ця відповідальність несе інший характер, ніж у випадкуГітлера, Павелича, Антонеску та інших вождів, адже рухи, які вони очолювали, самі організовували військові злочини чи долучалися до інших звірств»

Під час лекції в посольстві Німеччини Росолінський-Лібе сказав:

З початком Другої світової війни і падінням Польщі Бандера звільняється з тюрми і їде до Кракова. В цей час і з'являється привітання «Слава Україні! - Героям слава!», скопійоване з нацистських аналогів.
Це гітлерівське привітання вживалося на ІІ-му З'їзді ОУН у Кракові у квітні 1941 року. У виданій брошурі описується, що при вітанні треба витягувати руку трохи вище голови, ось так [в цьому місці Ґжеґож кілька разів продемонстрував глядачам нацистське вітання, супроводжуючи його гаслом «Слава Україні! - Героям слава!»]
Червоно-чорний прапор - аналог нацистської «Крові і Ґрунту».

Публікації

[ред. | ред. код]
  • Bandera: The Life and Afterlife of a Ukrainian Nationalist: Fascism, Genocide, and Cult". Stuttgart: Ibidem Press 2014, ISBN 978-3-8382-0604-2
  • «Erinnerungslücke Holocaust. Die ukrainische Diaspora und der Genozid an den Juden», Vierteljahrshefte für Zeitgeschichte vol. 62, no. 2 (2014): 397—430.
  • «Der Verlauf und die Täter des Lemberger Pogroms vom Sommer 1941. Zum aktuellen Stand der Forschung», Jahrbuch für Antisemitismusforschung 22 (2013): 207—243.
  • «Debating, Obfuscating and Disciplining the Holocaust: Post-Soviet Historical Discourses on the OUN-UPA and other Nationalist Movements», East European Jewish Affairs vol. 42, no. 3 (2012): 199—241.
  • «The ‘Ukrainian National Revolution’ of 1941. Discourse and Practice of a Fascist Movement», Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History vol. 12, no. 1 (2011): 83-114.
  • «Celebrating Fascism and War Criminality in Edmonton. The Political Myth and Cult of Stepan Bandera in Multicultural Canada» [Архівовано 21 березня 2020 у Wayback Machine.], Kakanien Revisited 12 (2010): 1-16.
  • «Der polnisch-ukrainische Historikerdiskurs über den polnisch-ukrainischen Konflikt 1943—1947,» Jahrbücher für Geschichte Osteuropas 57 (2009): 54-85.
  • «Die Stadt Lemberg in den Schichten ihrer politischen Denkmäler», ece-urban (The Online Publications Series of the Center for Urban History of East Central Europe), No. 6, Lviv, October 2009. (Ukrainian translation)
  • «Umbenennungen in der Ziemia Lubuska nach 1945,» in Terra Transoderana: zwischen Neumark und Ziemia Lubuska, ed. Bernd Vogenbeck (Berlin: Bebra 2008): 59-68.
  • «Der Raum der Stadt Lemberg in den Schichten seiner politischen Denkmäler», Kakanien Revisited 12 (2009): 1-21.
  • «Bandera und Nikifor — zwei Modernen in einer Stadt. Die ‘nationalbürgerliche‘ und die ‘weltbürgerliche‘ Moderne in Lemberg», in Eine neue Gesellschaft in einer alten Stadt, ed. Lutz Henke, Grzegorz Rossoliński, and Philipp Ther (Wrocław: ATUT, 2007): 109—124.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Deutsche Nationalbibliothek Record #1046661809 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  2. ↑ NUKAT — 2002.
  3. ↑ Bibliografie dějin Českých zemí — 1905.
  4. ↑ а б в г Чеська національна авторитетна база даних
  5. ↑ а б в Архивированная копия. Архів оригіналу за 11 грудня 2014. Процитовано 9 травня 2015. [Архівовано 2014-12-11 у Wayback Machine.]
  6. ↑ Іван-Павло Химка: «Історична політика є хворобою всіх посткомуністичних країн». Архів оригіналу за 25 лютого 2021. Процитовано 9 травня 2020.
  7. ↑ Ukrainian Writer Iurii Andrukhovych Asks the EU to Approve Celebration of Local Holocaust Perpetrators and War Criminals as ‘Freedom Fighters’. Архів оригіналу за 21 січня 2021. Процитовано 9 травня 2020.
  8. ↑ Відкритий лист науковців та експертів-українознавців щодо так званого «Антикомуністичного закону»: Президентові України Петру Олексійовичу Порошенку та Голові Верховної Ради України Володимиру Борисовичу Гройсману. Архів оригіналу за 11 травня 2020. Процитовано 9 травня 2020.
  9. ↑ Stepan Bandera. Faszyzm, ludobójstwo, kult. Życie i mit ukraińskiego nacjonalisty (Warszawa: Prószyński, 2018)
  10. ↑ Distorted Nationalist History in Ukraine. Архів оригіналу за 23 січня 2018. Процитовано 24 червня 2019.
  11. ↑ Сергій Грабовський. Россолінський-Лібе та Ко на арені соцмереж [Архівовано 28 лютого 2022 у Wayback Machine.]
  12. ↑ ibidem-Verlag. Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 24 червня 2019. [Архівовано 2016-03-05 у Wayback Machine.]
  13. ↑ Культуртрегери скандалу - ZAXID.NET. Архів оригіналу за 1 березня 2022. Процитовано 9 травня 2020.
  14. ↑ Лекція про «фашиста» Бандеру. Конспект і хронологія скандалу
  15. ↑ «Свобода» закликає Посольство Німеччини відмовитися від українофобського шабашу
  16. ↑ Когда "Свобода" родит террориста, подобного к Брейвику? Сделают ли выводы в Европе, в частности – в Германии?. Архів оригіналу за 22 січня 2018. Процитовано 9 травня 2020.
  17. ↑ Колесніченко розіслав депутатам скандальні книги про “неофашистів”. Архів оригіналу за 27 лютого 2022. Процитовано 9 травня 2020.
  18. ↑ Олександр Пагіря, Олександр Крамар. Лекція Россолінського-Лібе стала уроком ненависті від німецького посольства [Архівовано 7 червня 2020 у Wayback Machine.]
  19. ↑ Як перша спроба науковогодослідження життя Бандериперетворилася на обвинувачення. Рецензія співробітника Міністерствазакордонних справ Чеської Республіки Лубоша Веселого на книгу: Rossoliński-Liebe,Grzegorz: Stepan Bandera: The Life and Afterlife of a Ukrainian Nationalist. Fascism,Genocide, and Cult. Ibidem-Verlag Stuttgart 2014 (Россолінський-Лібе Гжегож "СтепанБандера: український націоналіст за життя та після смерті. Фашизм, геноцид і культ")

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ґжеґож_Россолінський-Лібе&oldid=43968210