Абазини
Абазини | |
---|---|
Кількість | понад 150.000 |
Ареал | |
Близькі до | абхази, адиги (черкеси) |
Входить до | абхазо-адигські мови |
Мова | абазинська, російська, турецька |
Релігія | мусульмани-суніти |
Абази́ни (абаз. abaza, абаза[2][3]) — корінний народ на теренах Північного Кавказу (Карачаєво-Черкесія, Адигея, Ставропольський край в Російській Федереції)[2]. Належить до балкано-кавказького типу великої європеоїдної раси. До XIV-XV століть заселяли чорноморський район Малої Абхазії, згодом переселилися до Абазинії (сучасний Абазинський район Карачаєво-Черкесії). З кінця XVIII століття сповідують суннітський іслам; до цього були частково язичниками, частково християнами. Матеріальна побутова культура близька до культури кавказьких народів, особливо черкесів. Разом із іншими кавказцями брали участь у Великій Кавказькій війні (1817—1864) проти Російської імперії. Після російського завоювання Кавказу, що супроводжувалося депортаціями автохтонного населення, розпорошилися по світу; мають діаспори в Туреччині, Сирії, Йорданії та Лівані. Є носіями власної абазинської мови, близької до абхазької; з середини ХХ століття, внаслідок русифікації та тюркізації більшість абазинів використовує російську або турецьку мови[1].
Самоназва абазинів — «абаза». У середньовіччі цей етнонім використовувався не лише для позначення власне абазинів, але й усіх абхазо-абазинських племен[4].
В українській мові абазинів називають по-різному:
- аба́зи — подібно до адиги, абхази[5];
- абази́ни — подібно до русини, литвини, москвини, вірмени, грузини тощо;
- абази́нці — подібно до чеченці, кабардинці, карачаєвці тощо.
Абазинів поділяють на дві етнографічні групи — тапанти́нці (абаз. тӀапІанта, тапанта, «жителі рівнини») і ашха́рці (абаз. ащ'х'арауа, шкарауа, «горяни»). Кожна група має власний діалект абазинської мови. Деякі дослідники відокремлюють ще третю групу — південних абазинів[4]. Ашхарців також називають шка́рівцями[4].
В межах обох етнографічних груп абазинів існували дрібніші, які в XVII столітті називалися племенами, родами, а з ХІХ століття стали локальними групами:
|
|
До 1860-х років кількість абазинів на історичній батьківщині в Північному Кавказі становила близько 60 тисяч осіб[4][6]. Кавказька війна з Росією сильно скоротила їхню чисельність. Протягом 1859—1884 років близько 30-45 тисяч абазинів, переважно горян, виїхали до Османської імперії (Туреччини, Єгипту, Лівії, Сирії, Палестини)[4]. Частина народу загинула внаслідок тотального нищення аулів росіянами, насильницького переселення і розпорошення абазинів по селах і станицях Передкавказзя[4]. Якщо до війни в Кубанській області, куди входила Абазинія, проживало 500 тисяч осіб різних національностей, то на початок 1880-х років лишилося всього 90 тисяч; серед них частка абазинів становила 9921 чоловік[4][7]. Питома вага корінних народів знизилася через російську колонізацію Північного Кавказу (до 1897 року із російських губерній сюди переселилися 946 тисяч осіб). Тому на час першого російського перепису (1897) в Баталпашинському відділі Кубанської області, на історичних землях абазинів, більшість становили росіяни — 69,3%[4]. Таким чином, внаслідок імперіалістично-колонізаторської політики Росії абазини втратили свою компактну етнічну територію; залишилася лише частина абазин, переважно тапантинців, які опинилися в меншості серед російських, карачаївських і адигських спільнот[4].
Російська імперія | СРСР | Росія | ||||||
---|---|---|---|---|---|---|---|---|
1860-ті | 1883 | 1939 | 1959 | 1970 | 1979 | 1989 | 2002 | 2010 |
бл. 60.000[4] | 9.921[4] | 15.294 | 19.591 | 25.448 | 29.497[8] | 33.613 | 37.942 | 43.341[9] |
В СРСР кількість абазинів поступово зростала. Зокрема, 1939 року, на початку Другої світової війни, їх чисельність становила близько 15,3 тисяч осіб, а напередодні розпаду радянської держави в 1989 році — 33,6 тисяч осіб. Більшість радянських абазинів проживали у Карачаєво-Черекеській автономній області. Вони постійно становили етнічну меншість (6-7% населення), поступаючись росіянам (45%), карачаєвцям (30%) і адигам (10%)[4][10].
Так само спостерігався ріст абазинського населення після розвалу СРСР. Згідно з переписами населення Російської Федерації 2002 і 2010 років чисельність російських абазинів становила 37,9 тисяч і 43,3 тисяч осіб відповідно. З них більшість мешкала в Карачаєво-Черкесії (36 919 осіб (2010), 7,8% населення республіки)[9]. Найбільш абазинськими були Абазинський район (14 808; 87,1%)[11] і Адиге-Хабльський район (4 827; 30%)[11]. В Росії абазинською мовою володіло 37831 осіб (87% від усього етнічного населення), але протягом 2-ї половини ХХ століття більшість абазинів москвинізувалися[12].
- Республіка Абхазія: 355 (перепис 2011)[13]
- Єгипет: 12.000[14]
- Туреччина: 12.000 (2014)[1][14]; У 1970-1980-х роках в Туреччині мешкало 10 тисяч абазинів, нащадки переселенців[4][10].
- Україна: 128 (перепис 2001)[15]
- українські абазини вказали рідною мовою російську (86 осіб; 67,2%), абазинську (24 особи; 18,8%) і українську (4 чоловіка; 3,1%)[16]; третина усіх абазинів вільно володіла українською (45 осіб; 35,2%)[17].
Предки абазинів були північними сусідами абхазів і вже в I тис. н. е. частково з ними асимілювалися.
До кінця XIII століття абазинські племена мешкали на східному узбережжі Чорного моря, у так званій Малій Абхазії, між річками Бзиб і Туапсе[4]. Згодом вони почали переселятися до Північного Кавказу. Масова міграція абазинів-тапатинців мала місце у XIV столітті, а абазинів-ашхарців — XVI—початку XVII століття[4]. З XVIII століття джерела локалізують обидві групи абазинів на землях Північного Кавказу[4]. Вони осіли по сусідству з адигськими племенами[2]. Надалі значна частина абазинів була асимільована адигами, інша випробувала їх сильний культурний вплив.
У XVIII столітті землі абазинів стали ареною боротьби між Московською та Османською імперіями. 1739 року, за Белградським миром, річка Кубань оголошувалася кордоном між обома імперіями, а кавказькі народи, включно з абазинами, визнавалися підданими Стамбула. 1787 року Московія почала нову війну з турками; Кавказ також став зоною бойових дій — московські війська під командуванням генерала-серба Текеллія спустошили Абазинію, а також усі землі між Кубанню і Лабою[18].
1829 року, згідно з Адріанопольським трактатом, Московія отримала закубанський край і узбережжя Чорного моря, й встановила на землях абазинів своє панування. Внаслідок нехтування московитами місцевих свобод та звичаїв, Абазинія виступила проти царського підданства й приєдналися до інших кавказців у Великій антиколоніальній війні. На межі 1840—1841 років, для придушення повстання убихів Хаджі Берзека, московські каральні війська під началом Миколая Муравйова-Амурського випалили Абазинію. Внаслідок цього абазини приєдналися до повсталих й спротив колонізаторам зріс. Лише 1860 року війська московського генерала Корганова розбили убихсько-абазинське військо на річці Псху й придушили повстання. 1861 року за убихської ініціативи було створено кавказький меджліс (парламент), який закликав Османську імперію, Англію та Францію допомогти у війні проти Московії. З цією метою, 1862 року делегація абазинів на чолі з полковником-галичанином Теофілом Лапинським відвідувала Лондон, але підтримки не отримала. Остаточно опір кавказьких народів було зламано 1864 року, після чого московський уряд вдався до депортації місцевих народів й воєнної колонізації[18].
У 1860-их роках абазинів переселили на рівнину. До переселення головною галуззю господарства було випасне скотарство (головним чином мала та велика рогата худоба, коні; коняр — престижне заняття), з другої половини XIX ст. стало переважати землеробство (просо, ячмінь, кукурудза; садівництво, овочівництво).
До середини XIX ст. традиційні заняття, побут і народна творчість абазинів мало відрізнялися від адигських, разом з тим деякі риси традиційної культури абазинів зближують їх з абхазами (розвинене садівництво і бджільництво, особливості фольклору і орнаментики).
Продовжується асиміляція абазинів, зокрема за рахунок частих змішаних шлюбів з черкесами; в той же час посилюється рух за культурне відродження і національну автономію. За переписом 1970 року в СРСР мешкало 25,4 тис. абазинів[2].
-
Абазинія (Little Abassia), 1835
-
Абазинія (Abasie), 1837
-
Абазини (Abadzek), 1861
-
Прапор Абазинського району (2010)
У ХІХ — 1-й половині ХХ століття основновою економіки абазинів були обробка шерсті (виготовлення сукна, повсті — гладких і візерункових, бурок, повстяних капелюхів, ноговиць, поясів, попон і т. д.), обробка шкір, деревообробка, ковальство, землеробство, скотарство.
Особливості традиційно-побутової культури понад усе зберігаються в їжі, сімейній і іншій обрядовості, етикеті, народній творчості. Традиційна соціальна організація — сільські громади, великі і малі сім'ї, патроніми.
Традиційні аули ділилися на патронімічні квартали, на рівнині — скупчені, в горах розкидані. Стародавнє житло — кругле, плетене, поширені були також прямокутні одно- і багатокамерні будинки з плітня; в кінці XIX ст. став застосовуватися саман. З другої половини XIX ст. з'явилися цегляні і дерев'яні рубані будинки під залізним або черепичним дахом. Традиційна садиба включала один або декілька житлових будинків, зокрема приміщення для гостей — кунацьку, і, на віддалі від них, комплекс господарських споруд.
Традиційний одяг загальнокавказького типу. Основу традиційної кухні складають рослинні, молочні і м'ясні продукти. Улюблена страва — білий соус з курятиною, заправлений часником і прянощами. П'ють слабкоалкогольний напій — буза.
Характерні звичаї і обряди, пов'язані з річним циклом. Зберігається фольклор: нартський епос, різні жанри казок, пісень.
Більшість абазинів — мусульмани-суніти. Іслам поширився в їхніх землях з початку XVII століття, через кримських татар і ногайців[4]. До того абазини були язичниками або християнами. Доісламські регілійні вірування та практики зберігалися серед гірських абазинів найдовше, до середини ХІХ століття[4].
Під час Кавказької війни в Абазинії ширилися ідеї мюридизму, але особливої підтримки не отримали[4].
- ↑ а б в г д Abaza [Архівовано 14 лютого 2017 у Wayback Machine.] // Ethnologue (2015)
- ↑ а б в г Абазини // Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1974–1985.
- ↑ Народы мира: Историко-этнографический справочник (російською) . Москва: Советская энциклопедия. 1988. с. 35.
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж Данилова Е.Н. Абазины [Архівовано 15 лютого 2017 у Wayback Machine.]... Москва, 1984.
- ↑ Білий Д. Українці Кубані в 1792-1921 роках: еволюція соціальних ідентичностей. Львів–Донецьк, 2009. — С.63.
- ↑ Лавров Л. И. Абазины, С. 5-6.
- ↑ Дзидзария Г. А. Махаджирство и проблемы истории Абхазии XIX столетия. Сухуми, 1975, С. 211, примечание 319; Фелицын Е. Д. Численность горцев и других мусульманских народов Кубанской области. — ССКГ, Т. 9. Тифлис, 1885, С. 94, 96—98.
- ↑ Население СССР по данным Всесоюзной переписи населения 1979 г. Москва, 1980, С. 26.
- ↑ а б Итоги Всероссийской переписи населения 2010 года в отношении демографических и социально-экономических характеристик отдельных национальностей. Архів оригіналу за 9 грудня 2021. Процитовано 14 лютого 2017.
- ↑ а б Брук С. И. Население мира, Этнодемографический справочник. Москва, 1981, С. 868.
- ↑ а б Итоги переписи населения 2010 [Архівовано 15 лютого 2017 у Wayback Machine.]: Национальный состав населения городов и районов КЧР в разрезе наиболее многочисленных национальностей [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.]
- ↑ Чекалов П. Трагедия абазин [Архівовано 15 лютого 2017 у Wayback Machine.] // Эхо Кавказа. 2012-8-25.
- ↑ Население Абхазии [Архівовано 10 лютого 2018 у Wayback Machine.]: Перепис 2011 [Архівовано 2 квітня 2016 у Wayback Machine.]
- ↑ а б Joshuaproject. Abaza. Архів оригіналу за 9 липня 2017. Процитовано 14 лютого 2017.
- ↑ Всеукраїнський перепис населення 2001. Архів оригіналу за 25 листопада 2019. Процитовано 14 лютого 2017.
- ↑ Національний склад населення України та його мовні ознаки (за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року). — Київ: Держваний комітет статистики України, 2003. — С. 11.
- ↑ Національний склад населення України та його мовні ознаки (за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року). — Київ: Держваний комітет статистики України, 2003. — С. 62.
- ↑ а б Кавказская война. Архів оригіналу за 14 лютого 2017. Процитовано 14 лютого 2017.
- Монографії
- Латышев В. В. Известия древних писателей, греческих и латинских о Скифии и Кавказе. Санкт-Петербург, 1893–1900. Т. I, II.
- Волкова Н. Г. Этнонимы и племенные названия Северного Кавказа. Москва, 1973.
- Волкова Н. Г. Этнический состав населения Северного Кавказа в XVIII-нач. XIX в. Москва, 1974.
- Анчабадзе З. В. Очерк этнической истории абхазского народа. Сухуми, 1976.
- Алексеева Е. П. Древняя и средневековая история Карачаево-Черкесии. Москва, 1971.
- Данилова Е.Н. Абазины (историко-этнографическое исследование хозяйства и общинной организации. XIX век) [Архівовано 15 лютого 2017 у Wayback Machine.]. Москва: МГУ, 1984.
- Анчабадзе Ю.Д., Волкова Н. Г. Народы Кавказа. Москва, 1993. Кн. I.
- Статті
- Лавров Л. И. Абазины (историко-этнографический очерк) // Кавказский этнографический сборник. Москва, 1955. Вып. 1.
- Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
- Абазины // Народы России. Атлас культур и религий. — Москва : Дизайн. Информация. Картография, 2010. — ISBN 978-5-287-00718-8.
- Абазины // Этноатлас Красноярского края. — 2-е изд., перераб. и доп. — Красноярск : Платина, 2008. — ISBN 978-5-98624-092-3. [Архівовано 29 листопада 2014 у Wayback Machine.]
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Абазини
- Абазини [Архівовано 22 березня 2022 у Wayback Machine.] // ВУЕ
- Абазини, архів оригіналу // Ethnologue (18th ed., 2015)
- Абазини, архів оригіналу: // Ethnologue (17th ed., 2013)
- Абазини, архів оригіналу: // Ethnologue (16th ed., 2009)
- Кунижева Л.З. Из истории формирования абазинского народа [Архівовано 15 лютого 2017 у Wayback Machine.]
- Чекалов П. Трагедия абазин [Архівовано 15 лютого 2017 у Wayback Machine.] // Эхо Кавказа. 2012-8-25.
- «Абазашта» — газета абазинською