Анархізм в Африці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

  Анархізмом в Африці зазвичай описують, як і анархічні політичні організації деяких традиційних африканських суспільств, так і сучасні анархічні рухи в Африці.

«Анархічні елементи» в африканських культурах

[ред. | ред. код]

Сем Мбах та І. Е. Ігарівей у своїй книзі «Африканський Анархізм: Історія Руху» стверджують, що:

Більшою чи меншою мірою всі ... традиційні африканські суспільства виявляли «анархічні елементи», які, при детальному розгляді, щопідтверджують той факт, що уряди існували не завжди. Вони є недавнім явищем і, отже, вони не були завжди у людському суспільстві. Хоча деякі «анархічні» риси традиційних африканських суспільств існували в основному в минулому, деякі з них залишаються яскраво вираженими і на сьогоднішній день.[1]

Причиною, чому традиційні африканські суспільства зазвичай характерні наявністю "анархічних елементів", є те, що вони мають відносно горизонтальну структуру влади та в деяких випадках, відсутність соціальних класів. Крім того, лідерство старійшин не є одним з органів державної влади, які характеризують сучасну державу. Однак велике значення надавалося традиційним і «природним» цінностям. Наприклад, хоча не існувало законів проти зґвалтування, вбивства та подружньої зради, особа, яка вчинила ці дії, переслідувалася разом із її родичами. Інколи застосовувався принцип колективної відповідальності.

Поділ на соціальні класи вже існував в деяких африканських цивілізаціях (таких як Нубія, Єгипет, Аксум і Королівства Хауса ) протягом тисячоліть, але процеси соціального розшарування прискорилися з початком п’ятнадцятого століття.

Сучасні анархічні рухи

[ред. | ред. код]

Алжир

[ред. | ред. код]

Створення першого прапора Алжиру часто приписують французькій анархо-синдикалістці Емілі Бюскван.[2] Анархіст та анти-колоніальний діях П'єр Морен був першою людиною у Франції, яку заарештували за публічну підтримку незалежності Алжиру.[3]

Ангола

[ред. | ред. код]

Починаючи з 1890-х років, Ангола стала притулком для анархістів, депортованих португальською владою,[4] що, можливо, спричинило збільшення синдикалістського руху в колонії.[5] Після Португальської революції (1926) португальські анархісти взяли участь у невдалому повстанні проти нової військової диктатури, після чого діяльність Загальної конфедерації праці (ЗКП) була оголошена поза законом. В результаті чого, в жовтні 1927 року лідер ЗКП Маріо Кастеляно був депортований до Анголи, де він прожив два роки, а потім повернувся до Португалії.[6] На хвилі португальсього страйку 1934 року Друга Португальська Республіка створила концентраційний табір на північному березі річки Кунене, куди було депортовано деяких анархо-синдикалістів, які брали участь у страйку.[7]

Під час Війни за незалежність Анголи багато ангольців почали розвивати анти-авторитарні системи «народної влади», борючись проти португальської колоніальної влади. Однак, як тільки Ангола досягла своєї незалежності після Революції гвоздик, люди були роззброєні новим урядом МПЛА, який офіційно прийняв марксизм-ленінізм як свою ідеологію та замінив зароджувану «народну владу» однопартійною системою, що призвело до громадянської війни в Анголі..[8] МПЛА почала зарештовувати діячів лівої опозиції, включаючи маоїстів, троцькістів та анархістів, і розганяти страйки робітників, які вимагали підвищення зарплати та кращих умов праці.[9] У 1977 році боротьба за владу між помірними МПЛА (на чолі з Агоштінью Нето ) і радикалими (на чолі з Ніто Алвесом ) завершилася спробою державного перевороту, після чого відбулася чистка радикалів з рядів партії, а влада була централізована навколо МПЛА.[10]

Чад

[ред. | ред. код]

В часи Другої світової війни багато іспанських республіканців служили у складі Групи пустельної глибинної розвідки і Французького іноземного легіону під час північноафриканської кампанії.[11] 13 травня 1943 року у Чаді з цих іспанських добровольців, серед яких було багато анархістів, була створена 9-та рота Régiment de marche du Tchad.[12][13] У вересні 1943 року рота була передислоковувана до Марокко, а потім до Великої Британії. Рота продовжувала воювати на фронті у складі 2-ї бронетанкової дивізії, та взяла участь в битві за Нормандію та у звільненні Парижа.[14][15]

Єгипет

[ред. | ред. код]

Перший анархічний рух в Єгипті виник наприкінці дев'ятнадцятого століття, але зазнав краху в 1940-х роках.[16] Рух було відновлуно на початку 2010-х років.

Рух відновив світову популярність, коли ряд анархістських груп взяли участь у єгипетській революції 2011 року, а саме Єгипетський лібертаріанський соціалістичний рух і «Чорний прапор».[17] Анархісти в Єгипті часто зазнавали нападів з боку військового режиму та Братів мусульман.[18][19][20] 7 жовтня 2011 року Єгипетський лібертаріанський соціалістичний рух провів свою першу конференцію в Каїрі.[21]

Есватіні

[ред. | ред. код]

У 2003 році Анархо-комуністичний фронт Забалаза (АКФЗ) розпочали підпільну діяльність на території Есватіні.До організації приєдналися члени Свазі.[22] АКФЗ почав відкрито підтримувати продемократичний рух та популяризувати анархічні ідеї серед молоді, деякі члени навіть працювали в Молодіжному конгресі Свазіленду (МКС).[5][22] 1 жовтня 2005 року вісім членів МКС, включаючи члена АКФЗ Мандлу Хозу, були заарештовані під час протестів проти репресій щодо продемократичної опозиції в Манзіні.[22]

На початку 2006 року продемократичні бойовики здійснили 17 терактів державних об'єктів. Кілька демократичних активістів були заарештовані та засудженно за державну зраду, а стаття в Times of Swaziland звинуватила АКФЗ у нападі на поліцейську машину під час демонстрації в Манзіні. ЗАКФ заперечило це звинувачення, опублікувавши заяву для Times, у якій вони висловили свою підтримку продемократичного руху та заявили, що свазійське відділення АКФЗ не брало участь у теракті.[23] Згодом АКФЗ відзначили появу бажання до збройної боротьби в продемократичному русі, але вони вважали, що це не є надійним варіантом досягнення своїх цілей, натомість вони запронували створення масового руху для економіки спільної участі, не виключаючи при цьому створення отрядів самооборони.[24]

На конгресі АКФЗ у грудні 2007 року було вирішено змінити структуру організації та створити окрему секцію Есватіні як власну автономну групу. Після чого члени МКС заснували анархістський навчальний гурток у Сіпхофанені, організовувавши транспортування анархістських матеріалів із Південної Африки до Есватіні. У цей час Мандла Хоза також намагався реалізувати один зі своїх проектів, але діяльність у наступні роки була обмеженою через погані умови життя багатьох продемократичних активістів.[25] 2008 рік, який PUDEMO оголосив роком демократизації, пройшов без жодних демократичних реформ.[4]

Ефіопія

[ред. | ред. код]

У 1960-х роках студенти Аддіс-Абебського університету почали протестувати проти абсолютної влади Хайле Селассіє I, заснувавши у 1966 році Союз студентів університету Аддіс-Абеби (ССУАА) для координації кампанії, організованою Конфедерацією профспілок Ефіопії (КПЕ) [26], яка завершилася страйком на початку 1974.[27] Ця кампанія проти влади монарха зрештою призвела до державного перевороту та встановленням влади військової хунти, відомою як Дерг, що закінчило існування Ефіопської імперії, на місці якох було створено марксистсько-ленінську державу з однопартійною системою. Під час Червоного терору Дерг використовували термін «анархіст» як опис багатьох своїх ворогів, розпочавши чистку«анархістів» в Ефіопії.[28] Деякі з більш радикально налаштованих ефіопських студентів, які вважали себе справжніми членами ефіопської революції, почали називати Дерг «фашистами» після того, як ряд студентів були заарештовані, а деякі були звинуваченні в анархійській діяльності через протидію програмі земельної реформи.[29]

У 2020 році було створено колектив «Анархісти Африканського Рогу» для поширення анархістських ідей по всьому Африканському Рогу, зокрема в Ефіопії та в ефіопській діаспорі.[30] «Анархісти Африканського Рогу» брали активну участь у антивоєнній кампанії під час Тиграйської війни, яку вони описали як «геноцид» [30], описавши її як продукт зростання популярності націоналізму та політичного здвигу вправо за часів правління Абія Ахмеда і Партії процвітання.[31]

Гвінея-Бісау

[ред. | ред. код]

Між Х і XIV ст. народ Баланте з Північно-Східної Африки вперше вступив на землю сучасної Гвінеї-Бісау, тікаючи від посухи та воєн. У XIX ст. плем’я Баланте чинило опір експансії імперії Каабу, за що їм дали назву, яка мовою мандінка буквально перекладається як «ті, хто чинить опір». Баланте організувало своє суспільство без громадянства та без соціального розшарування, з радами старійшин, які вирішували повсякденні справи. Вони також практикували гендерну рівність,наприклад жінки Баланте мали право власності на те, що вони самі виробляють. Майно і земля здебільшого є спільними для Баланте, причому деяка особиста власність була дозволена для ведення натурального господарства, а засоби виробництва належали окремим особам та їхнім родинам.[32]

У 1885 році на Берлінській конференції вся територія Гвінеї-Бісау була фактично окупована Португальською імперією [33][34], яка раніше контролювала лише кілька поселень у цьому регіоні. У 1890-х роках була створена Португальська Гвінея як окремий військовий округ, щоб посилити владу Португалії,[35] яка почала накладати податки на корінне населення та надавати концесії іноземним компаніям для фінансування своєї окупації.[36][37] Протягом цього часу Гвінея-Бісау також частково використовувалася як виправна колонія для анархістів, засланих португальською владою.[4] Опір корінного населення колоніальному правлінню тривав і в XX ст..[38] Ще додержавного перевороту 28 травня 1926 року та встановлення військової диктатури в Португалії, вже більша частина Гвінеї-Бісау була окупована, а населення - оподатковане [39], процес, який був остаточно завершений під час Другої Португальської Республіки в середині 1930-х років.[40]

Портрет Амілкара Кабрала, лідера руху за незалежність Бісау-Гвінеї.

У 1950-х роках активіст з Бісау-Гвінеї Амілкар Кабрал розпочав протестувати проти Другої Португальської Республіки, виступаючи за незалежність африканських колоній Португалії. Він створив Африканську партію незалежності Гвінеї та Кабо-Верде (ПАІГК), щоб координувати боротьбу за незалежність, хоча він наполягав на тому, що партія «не є системою вождів», натомість партія базувалася на анти-елітарних та анти-бюрократичних ідеях, на відміну від авангардизму.[41] Влада належала органам самоврядування - сільським комітетам, які регулярно переобиралися, а не партійним чиновникам [42]. «Ми не хочемо ніякої експлуатації в наших країнах, навіть з боку чорношкірих» - заявляв Кабрал.[43] У 1963 році боротьба за незалежність переросла у Війну за незалежність Гвінеї-Бісау, в якій Революційні збройні сили народу (ФАРП) вели партизанську війну проти португальської колоніальної влади. ФАРП складалися з добровольців, які не отримували зарплатню, і не мав чіткої ієрархічної структури, натомість командування було децентралізовано, наскільки це було можливо.[44] Стівен П. Хелбрук, вражений цією децентралізацією, назвав Кабрала «одним із великих лібертаріанців нашої епохи»,[45] хоча ця характеристика лібертаріанського соціаліста є досить спірною.[46]

Кенія

[ред. | ред. код]

За народними переказами, народом кікуйю колись правив деспотичний король, який був скинутий під час повстання, після чого було запроваджено демократичну систему замість монархії. Таким чином була заснована церемонія Ituĩka, традиція, за якою стара гвардія передавала владу над суспільством наступному поколінню, щоб уникнути встановлення диктатури.[47] Пізніше кікую жили за системою соціальної рівності, без класового чи гендерного розшарування, де федерація рад керувала всіма прошарками суспільство. Але з приходом Імперської британської Східно-Африканської компанії та заснуванням Протекторату Східна Африка нова британська колоніальна влада повернула централізовану автократичну систему і призначила вождів правити народом кікую.[48] Остання церемонія Ituĩka відбулася у 1898 році, коли було передаго владу від покоління «Мейна» до покоління «Мванг» [49][50] Наступна запланована церемонія Ituĩka була зрештою зірвана британською колоніальною владою, яка утвердила своє правління над кікую створенням колонії Кенія [51] На початку XX ст. Рух Гадар заручився підтримкою індійських емігрантів у Кенії [52] та залишався активним аж до здобуття Індією незалежності.[53]

Статуя борця за свободу Мау Мау Дедана Кіматі.

У 1952 році спалахнуло повстання Мау Мау, під час якого Армія землі та свободи Кенії (КЛФА) повстала проти влади Британської імперії в Кенії, борючись за незалежність Кенії. КЛФА була значною мірою децентралізованою, бойові дії вели окремі місцеві групи, реорганізовуючи систему, яка була знищина колоніальною владою.[54] 21 жовтня 1956 року - лідера повстання Дедана Кіматі було захоплено, що означало поразку Мау Мау.[55] Проте боротьба тривала до моменту здобуття Кенією незалежності від Великобританії.[56] Повстання Мау Мау було описане Стівеном П. Хелбруком як «вираження століть анархізму та опору авторитаризму народом кікуйю» [45], хоча не всі згодні з цим описом події.[46]

Народна опозиція владі арапу Мої зрештою добилася демократизації країни в 1992 році. На загальних виборах у Кенії 2002 року перемогла Національної райдужної коаліції. Користоючись можливістю,групи лівих почали знову з’являтися по всій Кенії. Частково під впливом матеріалів анархістського комуністичного фронту Забалази [5] у 2003 році було створено Антикапіталістичну конвергенцію Кенії (АККК) - коаліцію кенійських анархістів і соціалістів.[57] у 2004 році був створений Коллектив Wiyahti - як виключно анархістська секція АККК,[58].ЗАКФ також встановив контакт з активістом Wiyathi Талалом Кокаром.[4]

Лівія

[ред. | ред. код]

Італійські анархісти були відомі за їх протести проти італійського вторгнення до Лівії та іхню участь в антивоєнній кампанії проти експансіонізму Італійської імперії. Під час цієї кампанії матрос-анархіст Аугусто Мазетті застрелив полковника, коли він робив промову перед солдатами, що вирушали до Лівії.Після чого Аугусто Мазетті крикнув «Геть війну! Хай живе анархія!». Анархісти також організовували демонстрації та страйки, блокуючи війська, що вирушали до Лівії.[59][60]

Нігерійський анархіст Сем Мба виявив деякі анархічні елементи в Третьій міжнародній теорії, запропонованій у Зеленій книзі Муаммара Каддафі, зокрема в концепції Джамахірії.[61] Влада Великої Соціалістичної Народної Лівійської Арабської Джамахірії офіційно заявила, що Лівія - країна з прямою демократією без будь-яких політичних партій [62], де всі важливі рішення безпосередньо схвалюються народом через місцеві народні ради та комуни (називаються Основними народними конгресами ). Влада зневажала ідею національної держави, натомість існували племінні зв’язки, навіть у національній армії.[63] Однак Мбах зазначив, що ці принципи «більше порушувалися, ніж застосовувалися на практиці» [61], розкритикувавши низький рівень прав людини лівійського уряду.[64]

Лівійські повстанці після входу в місто Бані-Валід.

Лівійські повстанці під час Першої громадянської війни в Лівії були відомі за використання анархічних методів в організації сли для ведення бойових дій.[65] До них входилидецентралізація - повсякденне життя на контрольованій повстанцями території в основному координувалося місцевими радами, які були створені в різних містах Лівії після спалаху конфлікту,[66] і префігуративна політика - молоді волонтери організовували донорство крові, створення продовольчих банків, а також збір і розподіл речей першої необхідності.[67] Роль лівійських народних комітетів високо оцінив сирійський анархіст Мазен Камалмаз, який стверджував, що вони повинні сформувати фундамент для нової прямої демократії в Лівії, а не просто діяти під час переходу до нового режиму.[68]

Лівійський анархіст Сауд Салем був одним із тих, хто засудив Резолюцію Ради Безпеки ООН 1973, яка забороняла авіаудари по Лівії. Також він відкинув варіант іноземного втручання з боку таких держав НАТО, як Франція, Сполучене Королівство та Сполучені Штати, навпаки він вимагав, щоби повстанці змогли «вирішити проблему з Каддафі самостійно».[69] Цю ідею було підтримано анархістами з усього світу, які також засудили втручання НАТО в Лівію, заперечуючи їхні «добрі» наміри допомогти.[70][71][72]

Мадагаскар

[ред. | ред. код]

У 1980-х роках МВФ запровадив політику жорстокої економії на Мадагаскарі [73]. Результатом чого стало виведення поліції, військових і урядових чиновників із більшої частини регіону Мадагаскарського нагір'я. Коли антрополог Девід Гребер відвідував регіон, він описав анархістську спільнуту в Арівонімамо, де рішення приймалися методом знаходження консенсусу, що, очевидно, призвело до дуже низького рівня злочинності.[74]

Марокко

[ред. | ред. код]

Анархізм у Марокко бере свій початок з федералізму, який практикували громади берберів у доколоніальному Марокко.[75] Під час громадянської війни в Іспанії марокканські націоналісти встановили зв'язок з іспанськими анархістами, з надією, що це допоможе розпалити національно-визвольну війну проти іспанських колонізаторів, але ця спроба не увінчалася успіхом.[76] Незважаючи на швидке створення анархістського руху в післявоєнному Марокко,він був придушений новою владою [77]. Рух знову виникнув в 21 столітті.

Мозамбік

[ред. | ред. код]

У 1890-х роках Королівство Португалія почало засилати анархістів до в'язниць португальського Мозамбіку. Одним із цих в’язнів-анархістів- був друкар Хосе Естевам. Після звільнення Естевама з в'язниці на початку 1900-х років він створив Революційну лігу (РЛ) у Лоренсо Маркесі, яка стала першою відомою анархістською організацією в країні.[57][58][78] До 1920-х років анархо-синдикалістські ідеї поширилися серед профспілок Мозамбіку, які були союзниками Загальної конфедерації праці (КГТ).[5][79] Але в результаті державного перевороту 28 травня 1926 року та встановлення військової диктатури в Португалії, влада над Мозамбіком опинилася в руках військових. Згодом диктатура знищила зачатки робітничого руху в Мозамбіку, у процесі, який завершився створенням Другої Португальської Республіки.[4]

Нігерія

[ред. | ред. код]

Анархізм у Нігерії сягає своїм корінням різних бездержавних суспільств, які населяли доколоніальну Нігерію, зокрема народу ігбо.[80] Під час панування Британської Імперії над Нігерією революційний синдикалізм став основною ідеалогією борців за незалежність [81], хоча після здобуття країною незалежності профспілковий рух став менш радикальним та зайняв більш реформістський підхід.[82] Сучасний нігерійський анархістський рух утворився із членів лівої опозиції військовій диктатурі наприкінці 1980-х років, що призвело до створення анархо-синдикалістської Ліги обізнаності.[83]

Сенегал

[ред. | ред. код]

У 1981 році соціалістичний політик Абду Діуф змінив Леопольда Седара Сенгора на посаді президента Сенегалу та взяв на себе обов'язок керувати процесом переходу країни до багатопартійної системи.[84] Це нове середовище політичного плюралізму дало можливість анархізму стати відомим в народі. Сенегальські анархісти створили Анархістську партію за індивідуальні свободи в Республіці (ПАЛІР) на конгресі в Горе, проголосивши, що їхня мета - створення лібертаріанського соціалістичного суспільства, засноване на принципах децентралізації, федералізму, спільної власністі на засоби виробництва та прямої демократії. Концепція лібертаріанського соціалізму ПАЛІР була створена під натхнення традиційних суспільств народів Лебу та Баланте, які були організувані без соціальних класів чи вождів племен.[85] Невідомо, що сталося з ПАЛІР у наступні роки через недостатню кількість досліджень анархізму в Африці.[4]

Сьєрра-Леоне

[ред. | ред. код]

З поваленням соціалістичної Першої Республіки Сьєрра-Леоне в результаті державного перевороту та початком громадянської війни в Сьєрра-Леоне різні угрупування почали змагатися за контроль над алмазодобувною промисловістю країни.[86] Погані умови праці на алмазних родовищах зрештою сприяли підйому популярності Сьєрра-Леонеського відділення Індустріальних робітників світу (ІВВ).[79] На чолі з Брайтом Чікезі ІВВ стали особливо активними серед шахтерів, об'єднавши під своїм прапором приблизно 3240 робітників.[87] Вони фінансували свою діяльність за рахунок добування алмазів, а також отримували додаткову фінансову допомогу та літературу від відділень ІВВ у Великій Британії.[88] Однак у 1997 році Революційна рада збройних сил в результаті військового перевороту захопила владу над країною та почала грабіж шахтарів, змусивши багатьох бійців ІВВ тікати до Гвінеї, де вони намагалися реорганізуватися спираючись на підтримку гвінейських шахтарів.[87] В результаті перевороту міжнародна ІВВ втратила контакт з місцевим делегатом у Сьєрра-Леоне.[89]

Південна Африка

[ред. | ред. код]

Історія анархічного руху в Південній Африці бере свій початок в 1880-х роках, коли англійський анархіст оселився у Порті-Елізабет у тодішній Капській колонії.[90] Анархісти відігравали важливу роль у Соціал-демократичній федерації (СДФ), заснованій у 1904 році у Кейптауні та відкритій для соціалістів усіх переконань. Першою виключно анархістською організацією була революційно-синдикалістська Міжнародна соціалістична ліга (МСЛ), що була заснована в Йоганнесбурзі в 1915 році. Вона створила філії майже на всій території Південної Африки, за винятком західної Капської протоки, де анархісти відокремилися від СДФ і сформували Промислову соціалістичну лігу (ПСЛ). За взаємною згодою ПСЛ діяла лише в західній частині Кейп, тоді як МСЛ діяла в решті країни. ПСЛ та МСЛ продовжили організацію першої профспілки серед робітників у Південній Африці - Промислові робітники Африки (ПРА), створених за зразком Промислових робітників світу (ПРС). </link>[ потрібна цитата ]

Натхненні переможною робітничою революцією в Росії в 1917 році, МСЛ і ПСЛ стали частиною Комуністичної партії Південної Африки (КППА) після заснування останньої в 1921 році. Надавши партії багато відомих діячів, але Комінтерн наказав вигнати синдикалістську фракцію з партії. Позапартійні синдикалісти, такі як Персі Фішер, брали активну участь у повстанні шахтарів 1922 року в Ренді - загальному страйку, який перетворився на повстання, і рішуче виступали проти расизму більшої частини білих страйкарів. Тим часом ПРА об’єдналася в Профспілку промислових і комерційних робітників (ППКР) у 1920 році, що стало однією з причин, чому ППКР мав синдикалістські риси.[91]

Анархічний рух у Південній Африці відновився лише на початку 1990-х років із заснуванням невеликих анархістських колективів у Дурбані та Йоганнесбурзі. Анархістський революційний рух (АРР) був заснований у 1993 році. У 1995 році його змінила більш тісно організована Федерація солідарності робітників (ФСР). На відміну від АРР, ФСР була організована в традиціях платформізму. У 1999 році через низку причин ФСФ було розпущено. Його наступниками стали "Медіаколектив Бікіша" (МКБ) і "Книги Забалаза". Вони спільно випустили "Забалза: Журнал революційного анархізму в Південній Африці " та брали активну участь у Антиприватизаційному форумі. [ потрібна цитата ]

У 2003 році була заснована платформистська анархо-комуністична федерація Забалза (АКФЗ або ЗабФед), яка залучила МКБ і "Книги Забалаза" (чий журнал "Забалаза" став журналом АКФЗ), а також ряд інших колективів, які були створені в Совето та Йоганнесбурзі включаючи місцеве відділення Анархістського Чорного Хреста. У 2007 році, щоб зміцнити свої позиції, ЗабФед реорганізувала свою структуру та змінила свою назву на анархічно-комуністичний фронт Забалаза (АКФЗ, або ЗабФронт). Новий АКФЗ є унітарною «федерацією індивідів», на відміну від федерації колективів, як ЗабФед. ЗабФронт нещодавно потрапив під вплив платформізму - ідеї, яка виникла в Federación Anarquista Uruguaya (ФАУ, або Уругвайська анархістська федерація). АКФЗ заявляв, що їхня ціль - поширення синдикалізму в профспілках, але на практиці їхні дії в основному були зосереджені на так званих «нових соціальних рухах», сформованих у Південній Африці у відповідь на невдачі уряду Африканського національного конгресу (АНК) після апартеїду.[92] АКФЗ брав участь у кампаніях Антиприватизаційного форуму (АПФ) і Безземельного народного руху (БНР). Він також співпрацював з Abahlali baseMjondolo та Western Cape Anti-Eviction Campaign.[93] Крім цього, АКФЗ активно займається організацією семінарів та пропагандою.

Танзанія

[ред. | ред. код]
Монумент Арушської декларації, споруджений у 1977 році на честь декларації Ньєрере.

Африканська соціалістична програма Уджамаа, розроблена президентом Танзанії Джуліусом Ньєрере після його Арушської декларації, була описана нігерійським анархістом Семом Мбахом як "беззаперечно анархістська за своєю логікою та змістом".[94] Сільська програма Уджамаа заохочувала селян до самоорганізації в общинні товариства, де засоби та продукти виробництва були спільними.[95] Хоча сам Ньєре заявив, що «процвітаючі соціалістичні громади можуть бути створені лише за наявності бажання їх мешканців» [96], програма Уджамаа зрештою була взята під державний контроль, і самоврядування було замінено на бюрократію.[97] За дорученням Світового банку влада Танзанії почала встановлювати квоти на виробництво та примусовий продаваж продукції державі за фіксованою ціною.[98] Мбах зазначив, що «корупція та бюрократія — два головні фактори, що призвели до краху програми Уджамаа».[99]

Робітничий контроль також застосовувався на кількох фабриках і в готелях під час страйків з 1972 по 1973 рік через гнів на неефективні профспілки, хоча Юліус Ньєрере спочатку підтримував самоврядування працівників на фабриках, пізніше влада почала наказувати таку ініціативу їх. Деякі аналітики стверджували, що це було форма кооптації.[100]

Туніс

[ред. | ред. код]

Анархізм у Тунісі сягає своїм корінням праць філософа Ібн Хальдуна [101].Сучасний анархічний рух вперше з'явився в країні наприкінці 19 століття з прибуттям італійських іммігрантів.[102] Новий анархічний рух як налідок Арабської весни та Революції в Тунісі.[103]

Уганда

[ред. | ред. код]

На території Уганди здебільшого панували бездержавні суспільства. Перші держави в Уганді - Кітара та Буганда, що з'явилися у 13 столітті. Після цього бездержавні суспільства продовжували існувати в країні, чудовим прикладом є народ Лугбара із Західного Нілу – суспільство садівників, що складалося з децентралізованих сегментів, без вождів чи монархів.[104]

Після Першої війни в Конго анархістське повстання проти влади Йовері Мусевені почалося в горах Рувензорі, що в Західній Уганді. Повстанці очолили Анархістсько-демократичні сили Уганди (УАДФ), [105] група бойовиків, яка діяла без лідерів.Влада Уганди назвала УАДФ терористичною організацією. Вранці 2 вересня 2000 року УАДФ напали на відділення поліції Нкуко в Кібаале. В результаті нападу загинуло 2 поліцейських та одного було взято в полон. Також поліцейські було підпалено відділення поліції разом з документами. В такий спосіб УАДФ публічно звернулося до жителів Нкуко з гаслами проти МВФ. УАДФ стверджували, що вони борються за встановлення безкласового суспільства з вільним і рівним розподілом землі та проти корупції та авторитаризму.[джерело?]

Анархісти Уганди критикували парламентську систему в країні та сучасні політичні партії. У 2015 році повідомлялося, що анархісти Уганди висунили жабу як кандидата на загальних виборах в Уганді 2016 року, як знак протесту проти правлячого Руху національного опору, так і проти опозиційного Форуму за демократичні зміни.[ потрібна цитата ]

Замбія

[ред. | ред. код]
Шахтарі Замбії в 1950-х роках.

Після колонізації територій на північ від річки Замбезі Британською Південно-Африканською компанією на території Замбії Британська імперія створила протекторат Північної Родезії. Незадоволенні британським капіталізмом та розвитком великої гірнодобувничої промисловості робітники регіони почали схилятися до анархістських і синдикалістських ідей, організувавши перші в країні профспілки. У 1920-х роках перша хвиля анархо-синдикалізму пройшла майже по всій Африці, а Південноафриканська профспілка промислових і комерційних робітників (ІКУ) навіть заснувала секцію в Північній Родезії, але на початку 1930-х років ІКУ розпалас.[79] Тим не менш, профспілкова організація продовжувала існувати, а африканські шахтарі організували страйк у Коппербелті 1935 року проти поганих умов праці та підвищення податків.[106] У 1940 році в Північній Родезії шахтарі знову оголосили страйк, в цей раз вони використовували свою роль у боротьбі проти нацизму у Другій світовій війні, щоб вимагати підвищення зарплат.

У середині 1990-х років анархіст та бібліотекар в Університеті Замбії(УНЗА) Хамба Кале Вілстар Чунго, почав писати серію статей у газеті "The Post", у яких критикував нову Конституцію Замбії та виступав за децентралізацію.[107] Сам Вілстар Чунго був натхненний антиавторитаризмом свого власного племені в Південній Замбії, який він описав як «сплощену ієрархію без вождів», і припустив, що цей приклад може сприяти поширенню руху анархізму на території Замбії.[85] В 1998 році Вілстар Чунго та кілька молодих членів Соціалістичної групи УНЗА заснували в Рух солідарності анархістів робітників (АВСМ), який вони вважали частиною Федерації солідарності робітників Південної Африки (ВСФ). Однак після смерті Вілстара, причиною якої була малярія, АВСМ розпався.[107] У 2009 році колишній член AWSM Малеле Д Фірі розмірковував про нову роль профспілок і неурядових організацій у Замбії, описуючи їх як «діалектичну протилежність» правлячій структурі, встановленій ЗАНУ-ПФ у Зімбабве.[108]

Зімбабве

[ред. | ред. код]

У 1920-х роках перша хвиля анархо-синдикалізму пройшла майже по всій Африці, а Південноафриканська профспілка промислових і комерційних робітників (ІКУ) навіть заснувала секцію в Південній Родезії.[4] ІКУ Південної Родезії розвинула ефективну сільську базу, відповідаючи на питання про права на землю політикою профспілкової схеми власності, спрямованої на створення «колективного, деколонізованого та декомодіфікованого робітничого класу та чорношкірої власності».[109] Хоча на початку 1930-х років ІКУ розпалася, південнородезійська секція продовжувала під назвою Реформована промислово-комерційна спілка до 1950-х років, після чого регіон було включено до Центральноафриканської федерації.[4]

Після Громадянської війни в Родезії активність профспілок стрімко зросла, що призвело до збільшення кількості страйків і суперечок між працівниками та працедавцями, незважаючи на бажання ЗАНУ - ПФ.[110] Нова влада у відповідь почала розганяти страйки, придушувати активність існуючих профспілок [111], також вона скасувала профспілковий контроль над переговорами щодо заробітної плати та запровадила партійне призначення профспілкових чиновників.[112] ЗАНУ-ПФ об'єднав шість профспілок у Конгрес профспілок Зімбабве (ЗКТУ), щоб зменшити кількість страйків і посилити вплив влади на профспілковий рух.[113][114][115] Але до 1987 року профспілки знову почали діяти незалежно від ЗАНУ-ПФ, на що влада відповів поліцейським терором.[112] Уряд навіть почав втрачати контроль над ЗКТУ, який дедалі більше критикував політику уряду щодо профспілкового руху [110], зрештою виступивши проти уряду через його неоліберальну економічну політику, корупцію та авторитаризм. ЗКТУ об'єднав різні опозиційні групи та створив Рух за демократичні зміни (МВЧ).[116][117] Проте невдовзі MDC відйшли від своїх ідеїй, в основі яких був робітничий клас, та почали схилятися у бік реформізму та ліберального консерватизму, що орієнтувалися на середній клас.[118] Розчарування в МВЧ призвело до того, що з опозиційного руху виник лібертаріанський соціалізм, а деякі зімбабвійські анархісти заснували мережу Uhuru для організації спільнот робітничого класу.[119]

У 2016-2017 роках у Зімбабве спалахнули протести, зімбабвійські анархісти охарактеризували протестний рух як перший крок до нового суспільства, заснованого на «солідарності, рівності, демократії, свободі від усіх форм гноблення».[120] Після військового перевороту в Зімбабве 2017 року, під час якого Еммерсон Мнангагва вихопив владу з рук Роберта Мугабе в рамках боротьби за владу в ЗАНУ-ПФ, зімбабвійські анархісти вбачали переспективи бездержавного розвитку Зімбабве, закликаючи до побудови лібертаріанського соціалізму.[121] Відтоді в Зімбабве виникли рухи з метою створення окремої анархічної організації, надіючись створити широкий лібертаріанський рух проти державного устрою Зімбабве.[122]

Анархістські організації в Африці

[ред. | ред. код]
  • Міжнародна соціалістична ліга (ПАР), 1915–1921
  • Промислові робітники Африки (ПАР), 1917–1920
  • Промислова соціалістична ліга (ПАР), 1918–1921
  • Анархістська партія за особисті свободи в Республіці (Сенегал), 1981 р
  • Ліга обізнаності (Нігерія), 1991–1999
  • Анархістський революційний рух (ПАР), 1993–1995
  • Федерація солідарності трудящих (Південна Африка), 1995–1999
  • Анархічний рух робітничої солідарності (Замбія), 1998–1999 рр.
  • Bikisha Media Collective (Південна Африка), 1999–2007
  • Zabalaza Books (Південна Африка), 1999–2007
  • Південноафриканський осередок Анархічного Чорного Хреста, 2002–2007
  • Анархістська комуністична федерація Забалаза (Південна Африка), 2003–2007
  • Wiyathi Collective (Кенія), 2004
  • Анархістський комуністичний фронт Забалаза (Південна Африка), 2007–тепер
  • Чорний прапор (Єгипет), 2010-ті – тепер
  • Лібертаріанський соціалістичний рух (Єгипет), 2011–тепер
  • Рух непокори (Туніс), 2011–тепер
  • Feminist Attack (Туніс), 2011–тепер
  • Horn Anarchists (Ефіопія), 2020–тепер
  • Збори суданських анархістів (Судан), 2020–тепер

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]

Список літератури

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Mbah, Sam; Igariwey, I. E. (1997). African Anarchism: The History of a Movement. Sharp Press. с. 32. ISBN 1-884365-05-1.
  2. ↑ Emilie Busquant, la plus algérienne des Françaises. Le Monde.fr (фр.). 26 січня 2015. Процитовано 28 квітня 2023.
  3. ↑ MORAIN, Pierre - [Dictionnaire international des militants anarchistes]. militants-anarchistes.info. Процитовано 28 квітня 2023.
  4. ↑ а б в г д е ж и Autonomous Action; Schmidt, Michael (December 2008). Autonomous Action (Russia) interviews the ZACF. Zabalaza Anarchist Communist Front.
  5. ↑ а б в г Zabalaza Action Group; Black, Joe; Schmidt, Michael (August 2004). Interview with South African Anarchists. № 224. London.
  6. ↑ Mário dos Santos Castelhano. Lisbon: Museum of Aljube. Процитовано 2 квітня 2021.
  7. ↑ Mailer, Phil (1977). II. The Background. Portugal: The Impossible Revolution?. London: Solidarity. OCLC 254091732.
  8. ↑ Alston, Ashanti Omowali (24 жовтня 2003). Black Anarchism. Hunter College. Архів оригіналу за 1 липня 2007.
  9. ↑ Ervin, Lorenzo Kom'boa (1993). 2. Where is the Black struggle and where should it be going?. Anarchism and the Black Revolution (вид. 2nd). Philadelphia: Mid-Atlantic Anarchist Publishing Collective. OCLC 1082117848.
  10. ↑ George, Edward (2005). The Cuban Intervention in Angola, 1965–1991: From Che Guevara to Cuito Cuanavale. Frank Cass. с. 127–128. ISBN 9780415350150.
  11. ↑ van der Walt, Lucien; Schmidt, Michael (April 2009). The Anarchist Movement in North Africa, 1877–1951. Zabalaza. Zabalaza Anarchist Communist Front (10): 20.
  12. ↑ Dronne, Raymond (1984). Carnets de route d'un croisé de la France libre (фр.). Т. 1. Paris: France-Empire. с. 251. ISBN 9782704803866. OCLC 407120322.
  13. ↑ Mesquida, Evelyn (2011). La Nueve, 24 août 1944 : ces Républicains espagnols qui ont libéré Paris. Paris: Le Cherche-Midi. ISBN 978-2749140872. OCLC 903317314.
  14. ↑ Gaspar, Celaya, Diego (15 грудня 2011). Portrait d'oubliés. L'engagement des Espagnols dans les Forces françaises libres, 1940–1945. Revue historique des armées (фр.) (265): 46—55. ISSN 0035-3299.
  15. ↑ Jornet, José (1 жовтня 2007). Il était une fois la République espagnole…. Les Cahiers de Framespa (фр.) (3). doi:10.4000/framespa.442. ISSN 1760-4761.
  16. ↑ Gorman, Anthony (2010). "Diverse in Race, Religion and Nationality...But United in Aspirations of Civil Progress": The Anarchist Movement in Egypt, 1860–1940. У Hirsch, Steven & van der Walt, Lucien (ред.). Anarchism and Syndicalism in the Colonial and Postcolonial World, 1870–1940: The Praxis of National Liberation, Internationalism, and Social Revolution. Brill Publishers. с. 3—31. ISBN 978-9004188-49-5.
  17. ↑ Egypt unrest: Interview with an Egyptian anarchist. Процитовано 4 травня 2015.
  18. ↑ Egyptian Anarchists and Revolutionary Socialists under attack. Процитовано 4 травня 2015.
  19. ↑ An Egyptian anarchist on the renewed revolution in Egypt – Workers Solidarity Movement. Процитовано 4 травня 2015.
  20. ↑ FEATURES: Anarchists: Preferably Stateless Archived in 2013.
  21. ↑ Anarchist: First Conference of Egypt's Libertarian Socialists (2011). Архів оригіналу за 5 травня 2015. Процитовано 11 серпня 2013.
  22. ↑ а б в MI; MD (5 жовтня 2005). ZACF Member Arrested by "White" Swazi Dicatorship[[[sic]]]. Zabalaza Anarchist Communist Front. Процитовано 3 грудня 2010. {{cite web}}: Назва URL містить вбудоване вікіпосилання (довідка)
  23. ↑ Khoza, Mandla; Schmidt, Michael (7 грудня 2006). Swaziland after the Bombings. № 7. Zabalaza Anarchist Communist Front. с. 8—9.
  24. ↑ Payn, Jonathan (7 грудня 2006). ZACF Statement on Alleged Armed Struggle Tendency. Zabalaza Anarchist Communist Front. Процитовано 5 квітня 2021.
  25. ↑ "The soldier has fallen": Mandla Khoza, ZACF anarchist-communist and Swaziland activist, 22 May 1974 – 26 July 2019. Zabalaza Anarchist Communist Front. 21 серпня 2019. Процитовано 5 квітня 2021.
  26. ↑ Ruyter, Elena (12 листопада 2011). Ethiopian students protest against Emperor Selaisse's regime, 1967–1974. Global Nonviolent Action Database. Процитовано 25 березня 2021.
  27. ↑ Carpenter, Lindsay (3 серпня 2011). Confederation of Ethiopian Labour Union (CELU) general strikes for wages and union rights, 1974. Global Nonviolent Action Database. Процитовано 25 березня 2021.
  28. ↑ Ottaway, Marina; Ottaway, David (1978). Ethiopia: Empire in Revolution. New York City: Africana Publishing Company. с. 145—147. ISBN 9780841903623. OCLC 252317917.
  29. ↑ Ottaway, Marina; Ottaway, David (1978). Ethiopia: Empire in Revolution. New York City: Africana Publishing Company. с. 71. ISBN 9780841903623. OCLC 252317917.
  30. ↑ а б Anner (14 березня 2021). An Ethiopian Anarchist Perspective on the War in Tigray. The Final Straw Radio. Процитовано 25 березня 2021.
  31. ↑ Fikir (6 листопада 2020). Ethiopian Anarchist Report: Nationalists Pushing for War in Tigray. Indigenous Anarchist Federation. Архів оригіналу за 14 квітня 2021. Процитовано 25 березня 2021.
  32. ↑ Cabral, Amílcar (1969). Revolution in Guinea: Selected Texts. New York City and London: Monthly Review Press. с. 56—7. OCLC 478894218.
  33. ↑ Bowman, Joye L. (1987). "Legitimate Commerce" and peanut production in Portuguese Guinea 1840s–1880s. The Journal of African History. 28 (1): 89, 96. doi:10.1017/S0021853700029431. ISSN 0021-8537. OCLC 5548859999.
  34. ↑ Clarence-Smith, William Gervase (1985). The Third Portuguese Empire, 1825-1975: a study in economic imperialism. Manchester: Manchester University Press. с. 22. ISBN 9780719017193. OCLC 933801895.
  35. ↑ Barreto, João Franco (1938). História da Guiné 1418–1918 (порт.). Lisbon: Impr Beleza. с. 316. OCLC 36918054.
  36. ↑ Clarence-Smith, William Gervase (1985). The Third Portuguese Empire, 1825–1975: a study in economic imperialism. Manchester: Manchester University Press. с. 82–3, 85. ISBN 9780719017193. OCLC 933801895.
  37. ↑ Bowman, Joye L. (1987). "Legitimate Commerce" and peanut production in Portuguese Guinea 1840s–1880s. The Journal of African History. 28 (1): 98—99. doi:10.1017/S0021853700029431. ISSN 0021-8537. OCLC 5548859999.
  38. ↑ Basil Davidson, The Liberation of Guine (Baltimore: Penguin, 1969), p.66
  39. ↑ Clarence-Smith, William Gervase (1985). The Third Portuguese Empire, 1825–1975: a study in economic imperialism. Manchester: Manchester University Press. с. 114–7. ISBN 9780719017193. OCLC 933801895.
  40. ↑ Pélissier, René (1989). História da Guiné (порт.). Lisbon: Editorial Estampa. с. 229—30, 251—61. ISBN 9789723308303. OCLC 643634055.
  41. ↑ Chaliand, Gerard (1969). Armed Struggle in Africa. New York City: MR Press. с. 68.
  42. ↑ Chaliand, Gerard (1969). Armed Struggle in Africa. New York City: MR Press. с. 45—46.
  43. ↑ Cabral, Amílcar (1969). Revolution in Guinea: Selected Texts. New York City and London: Monthly Review Press. с. 80. OCLC 478894218.
  44. ↑ Chaliand, Gerard (1969). Armed Struggle in Africa. New York City: MR Press. с. 84.
  45. ↑ а б Halbrook, Stephen P. (1972). Anarchism and Revolution in Black Africa. The Journal of Contemporary Revolutions. IV (1). Архів оригіналу за 7 березня 2005.
  46. ↑ а б Schmidt, Michael (9 вересня 2008). Nostalgic Tribalism or Revolutionary Transformation?. Zabalaza. Zabalaza Anarchist Communist Front (9): 26.
  47. ↑ Muriuki, Godfrey (1974). A History of the Kikuyu, 1500–1900. Nairobi: Oxford University Press.
  48. ↑ Kenyatta, Jomo (1938). Facing Mount Kenya: The Tribal Life of the Gikuyu. London: Secker and Warburg. с. 19—28. ISBN 9780435902193. OCLC 541972780.
  49. ↑ Hobley, Charles William (1922). Bantu Beliefs and Magic: With particular reference to the Kikuyu and Kamba tribes of Kenya colony; together with some reflections on East Africa after the war. London: H. F. & G. Witherby.
  50. ↑ Kabetũ, Mathew Njoroge (1966). Kikuyu: Customs and Tradition of the Kikuyu People. Nairobi: East African Literature Bureau.
  51. ↑ Muriuki, Godfrey (1974). A History of the Kikuyu, 1500–1900. Nairobi: Oxford University Press.
  52. ↑ Jalan Journal: A New Asian Anarchist Voice is Born. Zabalaza. Zabalaza Anarchist Communist Front (10). April 2009.
  53. ↑ Schmidt, Michael (17 травня 2012). Assessing Anarchist/Syndicalist History in Five Waves. Cartography of Revolutionary Anarchism. AK Press.
  54. ↑ Barnett, Donald L.; Njama, Karari (1966). Mau Mau from Within: An Analysis of Kenya's Peasant Revolt. New York City and London: Monthly Review Press. с. 42–51. OCLC 557945776.
  55. ↑ The Oxford Illustrated History of the British Army (1994) p. 350
  56. ↑ Kenya: A Love for the Forest. Time (амер.). 17 січня 1964. ISSN 0040-781X. Процитовано 12 лютого 2018.
  57. ↑ а б MaRK; Schmidt, Michael (2003). The Global Influence of Platformism Today. Northeastern Anarchist. Northeastern Federation of Anarchist Communists (6).
  58. ↑ а б Schmidt, Michael (9 вересня 2008). Nostalgic Tribalism or Revolutionary Transformation?. Zabalaza. Zabalaza Anarchist Communist Front (9): 28.
  59. ↑ Levy, Carl (1989). Italian Anarchism, 1870–1926. У David Goodway (ред.). For Anarchism: history, theory and practice. London: Routledge. с. 56. ISBN 9780415029544. OCLC 455949869.
  60. ↑ Williams, G. (1975). A Proletarian Order: Antonio Gramsci, factory councils and the origins of Italian communism 1911–21. London: Pluto Press. с. 36–7. OCLC 643689950.
  61. ↑ а б Mbah, Sam; Igariwey, I.E. (1997). African Anarchism: The History of a Movement. Tucson, Arizona: See Sharp Press. с. 48. ISBN 9781884365058. OCLC 614189872.
  62. ↑ Robbins, James (7 березня 2007). Eyewitness: Dialogue in the desert. BBC News. Процитовано 22 жовтня 2011.
  63. ↑ Kirkpatrick, David D.; El-Naggar, Mona (20 лютого 2011). Qaddafi's Son Warns of Civil War as Libyan Protests Widen. The New York Times. Архів оригіналу за 6 квітня 2017. Процитовано 20 лютого 2011.
  64. ↑ Mbah, Sam; Igariwey, I.E. (1997). African Anarchism: The History of a Movement. Tucson, Arizona: See Sharp Press. с. 90—91. ISBN 9781884365058. OCLC 614189872.
  65. ↑ Anonymous (13 травня 2011). Anarchism in the Libyan Revolution. Political Essays, Rants, and Commentary. The Anarchist Library. Процитовано 25 березня 2021.
  66. ↑ Introducing the Council. National Transitional Council. Архів оригіналу за 12 червня 2011.
  67. ↑ Building a new Libya. The Economist. Benghazi. 24 лютого 2011. Процитовано 25 березня 2021.
  68. ↑ Gutiérrez D., José Antonio (5 березня 2011). The Libyan People's Committees should be the foundation of a new life, not just an interim measure. Anarkismo.net. Процитовано 25 березня 2021.
  69. ↑ Salem, Saoud (17 березня 2011). The signs of the defeat of Libyan revolution. Anarkismo.net. Процитовано 25 березня 2021.
  70. ↑ Confederation of Revolutionary Anarcho-Syndicalists (21 березня 2011). Down with the new war in North Africa!. Libcom.org. Процитовано 25 березня 2021.
  71. ↑ Tabor, Ron (28 березня 2011). War in Libya. The Utopian. Архів оригіналу за 20 січня 2012. Процитовано 25 березня 2021.
  72. ↑ Chomsky, Noam; Shalom, Stephen; Albert, Michael (31 березня 2011). On Libya and the Unfolding Crises. Z Communications. Архів оригіналу за 1 липня 2011. Процитовано 25 березня 2021.
  73. ↑ Graeber, David (2011). Debt: The First 5000 Years. Brooklyn: Melville House Publishing. с. 4. ISBN 978-1-933633-86-2.
  74. ↑ Graeber, David (2007). Possibilities: Essays on Hierarchy, Rebellion, and Desire. AK Press. с. 157—180.
  75. ↑ Filali, Brahim (11 жовтня 2005). Michael Schmidt (ред.). On Pre-Colonial Morocco. Morocco: Anarkismo.net. Процитовано 25 березня 2021.
  76. ↑ Evans, Danny (November 2020). Carrying the war into Africa?. Freedom. Freedom Press. Процитовано 26 березня 2021.
  77. ↑ Le Foll Luciani, Pierre-Jean (December 2019). Anarchisme et décolonisation en Algérie. Le Mouvement libertaire nord-africain (1950–1956) (PDF). Histoire@Politique (фр.) (39): 16.
  78. ↑ Constitution of the ZACF. Zabalaza Anarchist Communist Front. 5 травня 2013. Процитовано 11 квітня 2021.
  79. ↑ а б в Doing the Liberation Lang-Arm: Africa and South Africa after "African Socialism". Zabalaza. Zabalaza Anarchist Communist Federation (6): 7. 6 квітня 2005.
  80. ↑ Mbah, Sam; Igariwey, I.E. (1997). African Anarchism: The History of a Movement. Tucson, Arizona: See Sharp Press. с. 35—36. ISBN 9781884365058. OCLC 614189872.
  81. ↑ Akinjogbin, Isaac Adeagbo; Osoba, Segun O. (1980). Trade Unions in Colonial and Post-Colonial Nigeria. Topics on Nigerian Economic and Social History. Ifẹ: UNIFE Press. с. 201. ISBN 9789781360190. OCLC 462715003.
  82. ↑ Mbah, Sam; Igariwey, I.E. (1997). African Anarchism: The History of a Movement. Tucson, Arizona: See Sharp Press. с. 58—59. ISBN 9781884365058. OCLC 614189872.
  83. ↑ Mbah, Sam; Igariwey, I.E. (1997). African Anarchism: The History of a Movement. Tucson, Arizona: See Sharp Press. с. 68—69. ISBN 9781884365058. OCLC 614189872.
  84. ↑ Haggard, Stephan; Webb, Steven Benjamin (1994). Voting for reform: democracy, political liberalization, and economic adjustment (англ.). World Bank Publications. ISBN 978-0-19-520987-7.
  85. ↑ а б Schmidt, Michael (9 вересня 2008). Nostalgic Tribalism or Revolutionary Transformation?. Zabalaza. Zabalaza Anarchist Communist Front (9): 27.
  86. ↑ Abdullah, Ibrahim (2004). Between Democracy and Terror: The Sierra Leone Civil War (англ.). Dakar: Council for the Development of Social Science Research in Africa. с. 95—106. ISBN 9782869781238. OCLC 900266997.
  87. ↑ а б Brandstatter, Kevin (1997). Update on Sierra Leone IWW (англ.). Swindon: Industrial Workers of the World. Архів оригіналу за 24 грудня 2016.
  88. ↑ Chikezi, Bright (March 1997). Sierra Leone IWW. Industrial Worker. Industrial Workers of the World. 94 (2). Архів оригіналу за 31 жовтня 2013.
  89. ↑ Hargis, Michael (2000). 95 Years of Revolutionary Industrial Unionism. Anarcho-Syndicalist Review. № 28. Industrial Workers of the World.
  90. ↑ Nettlau, Max (1996). A Short History of Anarchism. London: Freedom Press. с. 262.
  91. ↑ van der Walt, Lucien (2011). Anarchism and syndicalism in an African port city: the revolutionary traditions of Cape Town's multiracial working class, 1904–1931. Labor History. Routledge. 52 (2): 137—171. doi:10.1080/0023656x.2011.571464.
  92. ↑ ZACF (4 жовтня 2010). What is the ZACF?. zabalaza.net. Процитовано 2 серпня 2013.
  93. ↑ CNT (2011). Zabalaza: A Voice for Organised Anarchism in South Africa (PDF). cnt.es. CNT. Архів оригіналу (PDF) за 23 вересня 2015. Процитовано 2 серпня 2013.
  94. ↑ Mbah, Sam; Igariwey, I.E. (1997). African Anarchism: The History of a Movement. Tucson, Arizona: See Sharp Press. с. 49. ISBN 9781884365058. OCLC 614189872.
  95. ↑ Mbah, Sam; Igariwey, I.E. (1997). African Anarchism: The History of a Movement. Tucson, Arizona: See Sharp Press. с. 49—52. ISBN 9781884365058. OCLC 614189872.
  96. ↑ Mbah, Sam; Igariwey, I.E. (1997). African Anarchism: The History of a Movement. Tucson, Arizona: See Sharp Press. с. 51. ISBN 9781884365058. OCLC 614189872.
  97. ↑ Mbah, Sam; Igariwey, I.E. (1997). African Anarchism: The History of a Movement. Tucson, Arizona: See Sharp Press. с. 77. ISBN 9781884365058. OCLC 614189872.
  98. ↑ Mbah, Sam; Igariwey, I.E. (1997). African Anarchism: The History of a Movement. Tucson, Arizona: See Sharp Press. с. 77—78. ISBN 9781884365058. OCLC 614189872.
  99. ↑ Morse, Chuck (5 травня 2004). African Anarchism: Prospects for the Future. Zabalaza (англ.). Zabalaza Anarchist Communist Front (5): 10.
  100. ↑ Mihyo, Paschal (3 січня 2007). The struggle for workers' control in Tanzania. Review of African Political Economy (англ.). 2 (4): 62—84. doi:10.1080/03056247508703265.
  101. ↑ Plawiuk, Eugene (4 лютого 2006). Ibn Khaldun; a 14th Century Arab Libertarian. Le Revue Gauche. Процитовано 22 березня 2021.
  102. ↑ G. Masi (2003). Anarchism in Tunisia: Nicolò (Nicolantonio) Converti, 1855–1939. У Antonioli, Maurizio (ред.). Dizionario biografico degli anarchici italiani. Т. 1. Pisa: Biblioteca Franco Serantini. с. 439—442. ISBN 9788886389877. OCLC 799624251.
  103. ↑ From the 2011 Revolution to the Revolt of 2021. CrimethInc. 9 лютого 2021. Процитовано 22 березня 2021.
  104. ↑ Barclay, Harold (1990). IV. Anarchist Gardeners. People Without Government: An Anthropology of Anarchy. Seattle: Left Bank Books. ISBN 0939306093. OCLC 466398064.
  105. ↑ Not to be confused with the Allied Democratic Forces (ADF), an islamist rebel group leading an insurgency in North Kivu.[джерело?]
  106. ↑ Parpart, Jane L.; Freund, Bill (1983). The Politicization of Black Labor. Labor and Capital on the African Copperbelt. Temple University Press. с. 54–74. doi:10.2307/j.ctv6mtdm4.10. JSTOR j.ctv6mtdm4.10.
  107. ↑ а б Schmidt, Michael (March 2002). Obituary: Hamba Kahle Wilstar Choongo!. Zabalaza. South Africa: Bikisha Media Collective (2): 13.
  108. ↑ Phiri, Malele D. (2 березня 2009). Unite Against the Minority, then Unite Against the Majority?. Zabalaza. Lusaka: Zabalaza Anarchist Communist Front (10): 3.
  109. ↑ McGregor, Warren (17 серпня 2019). The relevance of the ICU of Africa for modern day unions and liberation movements. Zabalaza Anarchist Communist Front.
  110. ↑ а б Stoneman, Colin; Cliffe, Lionel (1989). Zimbabwe: Politics, Economics and Society. London and New York: Pinter Publishers. с. 106–107. ISBN 0-86187-454-4.
  111. ↑ van der Walt, Lucien; Byrne, Sian; Ulrich, Nicole (1 грудня 2017). South African 'Workerism' in the 1980s: Learning from FOSATU's Radical Unionism. Zabalaza Anarchist Communist Front.
  112. ↑ а б Zimbabwe: Repression Against the Working Class Mounts. Zabalaza (4): 7. 4 червня 2003.
  113. ↑ Williams, Gwyneth; Hackland, Brian (1988). The Dictionary of Contemporary Politics of Southern Africa. London: Routledge. с. 322. ISBN 0-415-00245-1. Процитовано 12 серпня 2012.
  114. ↑ Chikuhwa, Jacob W. (2008). Zimbabwe: Beyond a School Certificate. AuthorHouse. с. 100. ISBN 978-1-4389-0668-3. Процитовано 19 серпня 2012.
  115. ↑ Munyaradzi Gwisai (2002). Revolutionaries, resistance and crisis in Zimbabwe. LINKS: international journal of socialist renewal. Процитовано 19 серпня 2012.
  116. ↑ Hudleston, Sarah (2005). Face of Courage: A Biography of Morgan Tsvangirai. Cape Town: Double Storey Books. с. 37—55. ISBN 1-77013-005-5. Процитовано 12 серпня 2012.
  117. ↑ van der Walt, Lucien (1998). Trade Unions in Zimbabwe: for democracy, against neo-liberalism. Capital and Class (66): 85—117. ISSN 8168-0309. OCLC 41136466.
  118. ↑ Zimbabwe: Land Invasions and Lessons for the Working Class. Zabalaza. Bikisha Media Collective (1): 6—7. 15 квітня 2001.
  119. ↑ Mutsaurwa, Biko; Monro, Samm Farai (21 червня 2008). Interview with Two Libertarian Socialist Activists from Zimbabwe. Zabalaza. Zabalaza Anarchist Communist Front (9): 14—17.
  120. ↑ Maisir, Leroy (17 вересня 2016). Where to now, Zimbabwe? Beyond the "good" charismatic pastor. Zabalaza Anarchist Communist Front. Процитовано 5 квітня 2021.
  121. ↑ Maisiri, Leroy (9 березня 2018). Where to now Zimbabwe? An anarchist/syndicalist perspective after the dust has settled. Zabalaza Anarchist Communist Front. Процитовано 5 квітня 2021.
  122. ↑ Maisiri, Leroy (18 березня 2019). Surviving Zimbabwe: An anarchist critique. Zabalaza Anarchist Communist Front. Процитовано 5 квітня 2021.

Подальше читання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Анархізм_в_Африці