Ліберальний консерватизм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця стаття є частиною серії статей про
Консерватизм
Портал Портал • Категорія Категорія

Ліберальний консерватизм — політична ідеологія, що поєднує консервативну політику з ліберальними позиціями, особливо з економічних, соціальних та етичних питань.[1]

Ліберальний консерватизм включає класичний ліберальний погляд на мінімальне втручання уряду в економіку, згідно з яким люди повинні вільно брати участь у ринку та створювати матеріальні блага без втручання уряду. Однак ліберальний консерватизм також стверджує, що люди не можуть повністю залежати від того, щоб діяти відповідально в інших сферах життя, тому ліберальні консерватори вважають, що для забезпечення правопорядку необхідна сильна держава, а соціальні інститути необхідні для розвитку почуття обов'язку і відповідальність перед нацією. Вони також підтримують громадянські свободи, а також деякі соціально-консервативні позиції. У Європі, ліберальний консерватизм — основна форма сучасного консерватизму та правоцентристської політики.

Термінологія і характеристика

[ред. | ред. код]

І «консерватизм», і «лібералізм» протягом століть мали різне значення. Термін «ліберальний консерватизм» вживається досить по-різному. Зазвичай він протиставляється «аристократичному консерватизму», який розглядає принцип рівності як щось, що не суперечить людській природі і натомість підкреслює ідею природної нерівності. Оскільки консерватори в демократичних країнах прийняли типові ліберальні інститути, такі як верховенство права, приватна власність, ринкова економіка та конституційний представник уряду, ліберальний елемент ліберального консерватизму став консенсусом серед консерваторів. У деяких країнах (наприклад, у Великій Британії та США) термін «ліберальний консерватизм» розуміється просто як «консерватизм».[2]

Тим не менш, у США консерватори часто поєднують економічний індивідуалізм класичних лібералів з берканською формою консерватизму, що підкреслює природні нерівності між людьми, ірраціональність поведінки людини як основу людського потягу до порядку та стабільності та відмови від природного права в якості основи для уряду. Однак, з іншого погляду, американський консерватизм («гібрид консерватизму та класичного лібералізму») прийняв три принципи берканського консерватизму, а саме: недовіра до влади держави, перевага свободи над рівністю та патріотизм, відкинувши три інших принципи, а саме лояльність до традиційних інституцій ієрархії, скептицизм щодо прогресу та елітарність.[3] Отже, у США термін «ліберальний консерватизм» не використовується. Американський «сучасний лібералізм» сильно відрізняється від європейського лібералізму і займає лівоцентристський політичний спектр, тоді як соціал-демократія становить значну частину лівих центрів.

В свою чергу, в застосуванні ліберальних принципів і принципів вільного ринку європейські ліберальні консерватори чітко відрізняються від тих, хто дотримується національних консервативних, повністю соціал-консервативних або правих принципів.

Ліберально-консервативні партії

[ред. | ред. код]

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Parties and Elections in Europe. www.parties-and-elections.eu. Архів оригіналу за 30 грудня 2020. Процитовано 6 лютого 2020.
  2. ↑ Johnston, Larry (2007). Politics : an introduction to the modern democratic state. Toronto : UTP.
  3. ↑ Wooldridge, Adrian; Micklethwait, John (21 грудня 2011). The Right Nation: Why America is Different (англ.). Penguin Books Limited. ISBN 978-0-241-95889-6. Архів оригіналу за 17 грудня 2019. Процитовано 6 лютого 2020.
  4. ↑ Архівована копія (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 8 січня 2014. Процитовано 21 березня 2020.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  5. ↑ Nicole A. Thomas; Tobias Loetscher; Danielle Clode; Michael E. R. Nicholls (2 травня 2012). Right-Wing Politicians Prefer the Emotional Left. PLOS ONE. 7 (5): 4. Bibcode:2012PLoSO...736552T. doi:10.1371/journal.pone.0036552. PMC 3342249. PMID 22567166. The Liberal Party of Australia has an ideology in line with liberal conservatism and is therefore right of centre.{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки із непозначеним DOI з безкоштовним доступом (посилання)
  6. ↑ Ralph P Guntzel (2010). Understanding "Old Europe": An Introduction to the Culture, Politics, and History of France, Germany, and Austria. Tectum Wissenschaftsverlag. с. 162. ISBN 978-3-8288-5300-3. Архів оригіналу за 26 липня 2020. Процитовано 21 березня 2020.
  7. ↑ Janusz Bugajski (2002). Political Parties of Eastern Europe: A Guide to Politics in the Post-Communist Era. M.E. Sharpe. с. 22. ISBN 978-1-56324-676-0. Архів оригіналу за 18 серпня 2020. Процитовано 21 березня 2020.
  8. ↑ Kirby, Peadar (2003), Introduction to Latin America: Twenty-First Century Challenges, Sage, с. 157
  9. ↑ Paul Lewis (2002). Political Parties in Post-Communist Eastern Europe. Routledge. с. 53. ISBN 978-1-134-63437-8.
  10. ↑ John Nagle; Alison Mahr (1999). Democracy and Democratization: Post-Communist Europe in Comparative Perspective. SAGE Publications. с. 188. ISBN 978-0-7619-5679-2. Архів оригіналу за 29 липня 2020. Процитовано 21 березня 2020.
  11. ↑ а б в Elizabeth Bakke (2010). Central and Eastern European party systems since 1989. У Sabrina P. Ramet (ред.). Central and Southeast European Politics since 1989. Cambridge University Press. с. 78. ISBN 978-1-139-48750-4. Архів оригіналу за 24 квітня 2021. Процитовано 21 березня 2020.
  12. ↑ Maciej Stobinski (2014). Twenty years of the Czech party system: 1992–2011. У Lucyna Czechowska; Krzysztof Olszewski (ред.). Central Europe on the Threshold of the 21st Century: Interdisciplinary Perspectives on Challenges in Politics and Society. Cambridge Scholars Publishing. с. 296. ISBN 978-1-4438-6483-1. Архів оригіналу за 19 червня 2020. Процитовано 21 березня 2020.
  13. ↑ Otto Eibl; Michal Pink (2016). Election Results, Candidate Lists and the Framing of Campaigns. У Ruxandra Boicu; Silvia Branea; Adriana Stefanel (ред.). Political Communication and European Parliamentary Elections in Times of Crisis: Perspectives from Central and South-Eastern Europe. Palgrave Macmillan UK. с. 258. ISBN 978-1-137-58591-2. Архів оригіналу за 14 червня 2020. Процитовано 21 березня 2020.
  14. ↑ Kjetil Duvold (2017). When Left and Right is a Matter of Identity: Overlapping Political Dimensions in Estonia and Latvia. У Andrey Makarychev; Alexandra Yatsyk (ред.). Borders in the Baltic Sea Region: Suturing the Ruptures. Springer. с. 132. ISBN 978-1-352-00014-6. Архів оригіналу за 19 червня 2020. Процитовано 21 березня 2020.
  15. ↑ Mads Dagnis Jensen (2015). The Nordic Countries and the European Parliament. У Caroline Howard Gron; Peter Nedergaard; Anders Wivel (ред.). The Nordic Countries and the European Union: Still the Other European Community?. Routledge. с. 89. ISBN 978-1-317-53661-1. Архів оригіналу за 19 червня 2020. Процитовано 21 березня 2020.
  16. ↑ Jose Maria Magone (2003). The Politics of Southern Europe: Integration Into the European Union. Greenwood Publishing Group. с. 148. ISBN 978-0-275-97787-0. Архів оригіналу за 6 серпня 2020. Процитовано 21 березня 2020.
  17. ↑ Kerstin Hamann; John Kelly (2010). Parties, Elections, and Policy Reforms in Western Europe: Voting for Social Pacts. Routledge. с. 1980. ISBN 978-1-136-94986-9. Архів оригіналу за 26 грудня 2018. Процитовано 21 березня 2020.
  18. ↑ Karan, Pradyumna P. (2005), Japan in the 21st century: environment, economy, and society, University Press of Kentucky, ISBN 978-0813137773, архів оригіналу за 10 травня 2016, процитовано 21 березня 2020
  19. ↑ William D. Hoover, ред. (2011). Historical Dictionary of Postwar Japan. Scarecrow Press. с. 211. ISBN 978-0-8108-7539-5.
  20. ↑ Janusz Bugajski (2002). Political Parties of Eastern Europe: A Guide to Politics in the Post-Communist Era. M.E. Sharpe. с. 141. ISBN 978-1-56324-676-0. Архів оригіналу за 28 березня 2017. Процитовано 21 березня 2020.
  21. ↑ Arco Timmermans; Edwin van Rooyen; Gerrit Voerman (26 листопада 2014). Policy analysis and political party think tanks. У Frans van Nispen; Peter Scholten (ред.). Policy analysis in the Netherlands. Policy Press. с. 189. ISBN 978-1-4473-1333-5. Архів оригіналу за 19 червня 2020. Процитовано 21 березня 2020.
  22. ↑ Liubomir K. Topaloff (2012). Political Parties and Euroscepticism. Springer. с. 21. ISBN 978-1-137-00968-5.
  23. ↑ Jose M. Magone (2017). The Statecraft of Consensus Democracies in a Turbulent World: A Comparative Study of Austria, Belgium, Luxembourg, the Netherlands and Switzerland. Taylor & Francis. с. 112. ISBN 978-1-315-40785-2.
  24. ↑ Jean-Michel De Waele; Anna Paczesniak (2011). The Europeanisation of Poland's political parties and party system. У Erol Kulahci (ред.). Europeanisation and Party Politics. ECPR Press. с. 131. Архів оригіналу за 19 червня 2020. Процитовано 21 березня 2020.
  25. ↑ Andre Krouwel (2012). Party Transformations in European Democracies. SUNY Press. с. 348. ISBN 978-1-4384-4483-3.
  26. ↑ 2016 Russia legislative elections: State Duma. Parties and Elections in Europe. 2016. Архів оригіналу за 22 березня 2017. Процитовано 30 грудня 2017.
  27. ↑ Stiskala, Jozef (2012), Party System of Slovak Republic and its Stability after 2010 and 2012 Elections in Comparative Perspective, Slovak Journal of Political Sciences, 12 (3): 233
  28. ↑ Alfio Cerami (2006). Social Policy in Central and Eastern Europe: The Emergence of a New European Welfare Regime. LIT Verlag Munster. с. 29–. ISBN 978-3-8258-9699-7. Архів оригіналу за 19 серпня 2020. Процитовано 21 березня 2020.
  29. ↑ Inmaculada Egido (2005). Transforming Education: The Spanish Experience. Nova Publishers. с. 14. ISBN 978-1-59454-208-4. Архів оригіналу за 20 серпня 2020. Процитовано 21 березня 2020.
  30. ↑ Fernando Reinares (2014). The 2004 Madrid Train Bombings. У Bruce Hoffman; Fernando Reinares (ред.). The Evolution of the Global Terrorist Threat: From 9/11 to Osama bin Laden's Death. Columbia University Press. с. 32. ISBN 978-0-231-53743-8. Архів оригіналу за 19 червня 2020. Процитовано 21 березня 2020.
  31. ↑ Peter Viggo Jakobsen (2006). Nordic Approaches to Peace Operations: A New Model in the Making?. Taylor & Francis. с. 184–. ISBN 978-0-415-38360-8. Архів оригіналу за 26 грудня 2018. Процитовано 21 березня 2020.
  32. ↑ Hariz Halilovich (2013). Places of Pain: Forced Displacement, Popular Memory and Trans-local Identities in Bosnian War-torn Communities. Berghahn Books. с. 208. ISBN 978-0-85745-777-6. Архів оригіналу за 26 грудня 2018. Процитовано 21 березня 2020.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Ліберальний_консерватизм