Антоній Мондик
| о. Антоній Мондик, ЧСВВ Андрій | |
|---|---|
| Настоятель українських Василіян (1943—1945) Протоігумен закарпатських монастирів (1946—1981) | |
 | |
| Загальна інформація | |
| Народження | 19 січня 1913 c. Доробратово |
| Смерть | 20 листопада 1989 (76 років) с. Доробратово |
| Освіта | Богословські студії в Мукачеві та Оломовці |
| Служіння в церкві | |
| Конфесія | УГКЦ |
| Рукоположення | 30 липня 1939 |
| Постриг | 23 липня 1939 (довічні обіти в ЧСВВ) |
Антоній Мондик (у хрищенні Андрій; 19 січня 1913 — 20 листопада 1989, Доробратово, Закарпатська область) — греко-католицький священник, монах чину святого Василія Великого. Впродовж 1943–1945 років виконував уряд Настоятеля української вітки Василіян, а у 1946 р., після прилучення Закарпаття до УРСР, став уповноваженим Протоархимандрита з правами Протоігумена для закарпатських монастирів, обов'язки якого виконував аж до самої смерті.
Народився в селянській родині 19 січня 1913 р. в селі Доробратово, Іршавського району. 5 вересня 1931 р., після завершення Мукачівської гімназії, вступив до монастиря на Чернечій горі, де відбув вступну пробу послишників, де 18 квітня 1933 р. склав тимчасові обіти. Після завершення схоластикату й філософії в Ужгородському монастирі, богословські студії розпочав у Мукачеві, а завершив в Оломовці, на Моравії. Вічні обіти склав 23 липня 1939 р. і на священника був рукоположений 30 липня 1939 року в Пряшеві владикою Павлом Ґойдичем. Після свячень навчав латинську мову в Мукачівському монастирі, а відтак в Маріяповчі. 1943 р., коли був призначений настоятелем української вітки василіян, повернувся до Мукачева, де викладав філософію.
У 1944 р., після зайняття Закарпаття Радянськими військами, перебрав на себе обов'язки вчителя послушників (новиків).
В 1946 р., коли Закарпаття стало вже урядово приєднане до УРСР, з Риму отримав таємне призначення на Настоятеля (уповноваженого Архимандритом) закарпатських Василіян з правами Протоігумена, з осідком в Мукачівському монастирі.[1]
Вже 1947 р. радянська влада ліквідувала Мукачівський монастир, а монахів, між ними й о. Антонія, вивезли та інтернували в Імстичівському монастирі. В квітні 1950 р., коли був ліквідований теж Імстичівський монастир, о. Мондик, якимсь чудом, вирвався з большевицьких рук і подався на працю лісоруба в селі Брід, біля Іршави. В цей час, підпільно проводив душпастирську працю в селах Білки, Броді, Дешковиці та м. Іршаві. Був тоді й об'єктом пильного нагляду і контролю з боку внутрішніх органів, однак вірні ретельно переховували його і з радістю приймали у своїх родинах. Незабаром, о. Мондик занедужав, тож подався на працю до колгоспу в рідному селі, де працював виноградарем аж до 1973 р. У с. Доробратово, о. Антоній проживав в родині свого родича Андрія Боговича. В цій родині він прожив 18 років, з обережністю проводячи підпільну душпастирську працю.
Нажаль, переслідування тоді торкалося не лише монахів, але й людей, у яких вони знайшли притулок після ліквідації монастирів. Так почали переслідувати й родину Боговичів, у якої проживав о. Мондик. Особливо важко о. Антоній переніс випадок, коли господаря дому два тижні утримували в підвальних приміщеннях сільради, намагаючись допитами витягнути з нього інформацію про підпільну діяльність о. Антонія. Після цього випадку о. Мондик, за допомогою рідних та односельців, збудував невелику хату на нежилому сільському подвір'ї і оселився в ній у 1966 році. Цей будинок став підпільним монастирцем.
«Мала кімната, ще менший коридор та мініатюрна веранда. В кімнаті під вікном, невеликий стіл, на якому металевий хрест. Зліва — металеве ліжко, справа — етажерка з літературою. Над ліжком висіло розп'яття, по-особливому вражаюче в тих часах підпілля і переслідування. Ще була шафа з одягом, а за полотняною ширмою — етажерка з лікарськими рослинами та схованою духовною літературою. Ось і всі пожитки великої і розумної людини», — так описували односельчани помешкання о. Монадика, який офіційно був звичайним працівником колгоспу, а потаємно — Протоігуменом отців Василіян на Закарпатті, тримаючи з ними тісний зв'язок і співпрацю. Ця, на перший погляд непомітна хатина, була насамперед місцем заборонених в той час спільних підпільних богослужінь і ревної та палкої молитви о. Антонія за витривання у вірі, як його так і всіх його співбратів-василіян та цілої Греко-католицької Церкви. Тут часто відвідував о. Антонція о. Павло Мадяр ЧСВВ, з яким вони вели довгі розмови. Відлучаючись на кілька днів, о. Антоній зустрічався, щоразу в інакшому місці, з іншими духовними особами та готував у підпіллі кандидатів до монашого та священичого стану. О. Антоній вів співпрацю також з блаженної пам'яті Преосвященним владикою Іваном Маргітичем, з яким його єднала не лише підпільна діяльність, але багато спільних ідей.
За підпільну діяльність, кожен день о. Антонія проходив у настороженні і неспокої. Представники внутрішніх органів постійно за ним слідкували та періодично робили обшуки в його помешканні. Маючи великий авторитет у селі, о. Антоній інколи уникав несподіваних обшуків за допомогою сільського голови, який попереджав його про наліт кадебістів.
Як монах о. Мондик був надзвичайно лагідний і терпеливий. За його добре серце та щирі поради його шанували не тільки свої, але й православні. Своєю тихою й непомітною душпастирською працею він причинився до того, що опісля його рідне село Добробратове було одне з перших, яке повернулося в лоно Греко-католицької Церкви.[2]
Помер, о. Антоній Монадик ЧСВВ як і жив, святою смертю 20 листопада 1989 р. й похоронений в рідному селі. На похоронних відправах, які відбулися в храмі на свято Архистратига Михаїла 21 листопада, були присутні Преосвященний Владика Іван Маргітич, о. Павло Мадяр ЧСВВ, о. Миколай Шепа ЧСВВ, о. Богдан Тодавчич ЧСВВ та інші священники, монахи і монахині.
Вірні села Доробратово вирішили поховати о. Антонія на церковному подвір'ї, однак під час приготування місця поховання, сільський голова, виконуючи волю партійних органів, заборонив це робити. Коли ж вірні запротестували, голова села, будучи людиною доброю і потай релігійною сказав: «Я зробив своє, а ви продовжуйте робити як знаєте».
Сьогодні, єдина могила о. Антонія Мондика ЧСВВ на церковному подвір'ї в с. Доробратово показує, якою шанованою і великою людиною був цей монах і священник в часи, коли, назагал, людей такого стану презирали. Ця могила, окрім тлінних останків одного з найбільших Василіян, містить в собі також велику історію не лише церкви в Доробратові, але й цілої Греко-католицької церкви в Україні.
Співбрати о. Антонія по Чину, за ініціативою і стараннями о. Павла Райчинця ЧСВВ, встановили на його могилі новий пам'ятник, який надалі заохочує відвідуючих, цінувати свою віру в Бога та приналежність до Церкви Христової і шанувати тих, хто віддав своє життя за збереження цієї віри.
- ↑ о. Антоній А. Мондик ЧСВВ. www.osbm.org.ua. Процитовано 11 жовтня 2022.
- ↑ Отець Антоній Мондик, ЧСВВ. 100 років від дня народження 1913-2013 – OSBM (укр.). Архів оригіналу за 11 жовтня 2022. Процитовано 11 жовтня 2022. [Архівовано 2022-10-11 у Wayback Machine.]
- Рукописи о. Атанасія Пекаря, ЧСВВ.
- Спогади очевидців.
- Матеріали зібрані о. Франціском Онисько ЧСВВ
Протоігумени Провінції Святого Миколая ЧСВВ | ||
|---|---|---|
| Протоігумени Провінції Святого Миколая (1733—1931) | Григорій Булко (1733—1742) · Гедеон Пазин (1744—1754) · Йоаникій Скрипка (1755—1756) · Гавриїл Дешко (1756—1758) · Макарій Шугайда (1758—1766) · Мартирій Кашпер (1766—1769) · Сильвестр Ковейчак (1769—1778) · Мартирій Кашпер (1778—1781) · Арсеній Коцак (1781—1784) · Сильвестр Ковейчак (1784—1789) · Йоаникій Базилович (1789—1821) · Боніфатій Стромецький (1821—1827) · Максим Єленяк (1827—1830) · Яків Бованкович (1830—1839) · Герман Мінський (1839—1842) · Веніамин Яцин (1842—1845) · Олексій Галичкович (1845—1848) · Яків Бованкович (1848—1854) · Олексій Галичкович (1854—1863) · Іриней Зельний (1863—1866) · Олексій Галичкович (1866—1869) · Матей Микита (1869—1885) · Інокентій Левканич (1885—1906) · Йоаким Хома (1906—1931), від 1921 протоігумен для тих василіян, які не приєдналися до реформи |  |
| Протоігумени Провінції Найсвятішого Спасителя настоятелями для василіян Закарпаття під час Мукачівської реформи (1921—1932) | Анастасій Калиш (1920—1930), Протоігумен Провінції Найсвятішого Спасителя · Діонисій Ткачук (1930—1931), вікарій Провінції Найсвятішого Спасителя · Степан Решетило (1931—1932), вікарій Провінції Найсвятішого Спасителя | |
| Протоігумени Провінції Святого Миколая (1932—1992) | Полікарп Булик (1932—1939) · Матей Євчак (1939—1940), вікарій · Леонтій Долгий (1940—1942) · Вартоломей Дудаш (1943—1945) · Антоній Мондик (1945—1989) · Павло Мадяр (1990—1992) | |
| Протоігумени Провінції Найсвятішого Спасителя настоятелями для василіян Закарпаття (1992—2009) | Василь Мендрунь (1992—1996) · Віктор Батіг (1996—1997) · Теодозій Янків (1997—2000) · Йосиф Будай (2000—2004) · Григорій Гриньків (2004—2007) · Йоаникій Чверенчук (2007—2009) | |
| Протоігумени Провінції Святого Миколая після відновлення Провінції (від 2009) | ||
