Перейти до вмісту

Арабський націоналізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Прапор Арабського повстання — основний символ арабського націоналізму та основа для прапорів багатьох арабських держав

Арабський націоналізм (араб. القومية العربية ‎— аль-кавмія аль-арабія) — світська ідеологія, що стверджує єдність арабської нації, яка має спільну мову, походження і проживає на території від Атлантичного до Індійського океану (арабський світ). Багато в чому близька до панарабізму, але не повністю синонімічна йому.

Термінологія

[ред. | ред. код]

Самі араби можуть використовуватиме позначення цього поняття одне з двох слів — «кавмія» (араб. قومية, походить від слова, що означає «плем'я» і відноситься скоріше до «націоналізму крові») та «ватанія» (араб. وطنية, походить від слова «батьківщина» і належить швидше до «націоналізму ґрунту»). Якщо йдеться про панарабізм, то зазвичай використовується перше поняття, якщо ж про регіональний патріотизм — друге[1]. Також позначення народу використовується коранічне слово «шааб» (араб. الشعب Коран 49:13; пор. шуубія). Тому вищий представницький орган арабських країнах (меджліс, араб. المجلس — рада) може іменуватися або як «національний» (аль-ватані), або як «народний» ("аш-шааб).

Історія

[ред. | ред. код]

Виникнення арабського націоналізму збіглося за часом із кризою Османської імперії, підданими якої були араби, і повсюдним поширенням націоналізму на Заході і у світі.

У перші десятиліття XX століття максимум, на що претендували арабські націоналісти — обмежені арабські автономії у складі Османської імперії. Також вони вимагали ширшого використання арабської мови в освіті та проходження у мирний час арабськими призовниками військової служби за місцем призову.

У 1909 році в Парижі було створено товариство Аль-Фатат.

У червні 1913 р. з ініціативи «Молодоарабського товариства» у Парижі зібрався конгрес арабських організацій, який доручив керівництву «Аль-Фатат» розпочати переговори з османським урядом про надання автономії арабським вілаєтам Османської імперії. Центр «Аль-Фатат» було перенесено спочатку до Бейрута, а потім до Дамаска.

Було організовано направлення телеграм та листів із проханням здійснити план автономії в арабських вілаєтах імперії. Але молодотурецький уряд відповів на прохання арабів численними арештами та закриттям опозиційних газет та журналів в арабських вілаєтах[2][3].

Найсильнішими були позиції арабських націоналістів у Сирії, де вони виступали за створення «Великої Сирії», що об'єднує землі Сирії, Лівану, Йорданії та Палестини.

Після початку Першої світової війни переслідування урядом молодотурків таємних арабських націоналістичних товариств у Дамаску та Бейруті, страти арабських націоналістів у 1915 та 1916 роках лише зміцнили їхні позиції в арабському середовищі. У 1916 за підтримки британців в Аравії почалося Арабське повстання[3].

У 1918 році Османська імперія зазнала поразки у війні. Проте спроба лідера Арабського повстання Фейсала I створити єдину арабську державу не увінчалася успіхом. Почасти цьому сприяла пряма інтервенція колоніальних держав (таємна угода Сайкса — Піко, укладена між Францією та Великою Британією в 1916 році передбачала, що Велика Британія отримувала територію, що відповідає сучасним Йорданії та Іраку, а також райони навколо міст Хайфа і Акко, а Франція отримувала північний Ірак, Сирію та Ліван), почасти родоплемінні пережитки, економічна відсталість та релігійні протиріччя. Арабський націоналізм мав подолати ці проблеми.

У зовнішній політиці арабський націоналізм виходив із позицій антиімперіалізму та панарабізму. У внутрішній — з арабського соціалізму (араб. لاشتراكية ‎— іштиракія): вестернізація (нахда), республіканізм (араб. جمهورية — ‎ джумхурія ) та революції (араб. ثورة — таурат). Арабський націоналізм дистанціювався від ідеї комунізму (араб. شيوعية — ш'юї).

З самого початку націоналістичний рух в арабському світі мав підкреслено світський, секуляристський характер. Це було багато в чому пов'язано з тим, що цю ідеологію розробляли переважно араби-християни, які були особливо схильні до впливу європейських ідей секулярного націоналізму. Видатними теоретиками арабського націоналізму були Амін Рейхані, Костянтин Зурейк[en], Закі аль-Арсузі, Мішель Афляк та Саті аль-Хурсі[en]. Вони підкреслювали спільність походження арабів, спільність арабської культури та історії, незалежно від релігії та за обов'язкового протиставлення арабів іншим народам[3].

Арабський націоналізм досягнув піку своєї популярності під час правління Гамаля Абделя Насера в Єгипті, який побудував Асуанську греблю і спробував згуртувати арабські країни у боротьбі проти Ізраїлю. Символом арабського націоналізму в ті роки став орел Саладіна .

У 1958 році Єгипет і Сирія створили Об'єднану Арабську Республіку. Були також спроби включити до неї Ірак та Північний Ємен. У 1972 році лівійський лідер Муаммар Каддафі намагався об'єднати Лівію, Єгипет та Сирію у Федерацію арабських республік. У 1974 році Каддафі вже з Хабібом Бургібою, президентом Тунісу, спробував об'єднати Лівію та Туніс. Однак жоден з цих проектів не проіснував і кілька років[3].

Найсильніший удар по арабському націоналізму завдала поразка арабів у Шестиденній війні 1967 року і смерть Насера; крім того, на той час колоніальна система вже практично повністю розпалася, і антиколоніальний аспект арабського націоналізму став набагато менш актуальним[4]. Свою роль в ослабленні арабського націоналізму відіграло зростання національної самосвідомості у курдів та інших національних меншин в арабському світі. Крім цього, політичний іслам, що все більш посилюється, виступає різко проти проявів «кавмії»[5].

Основні діячі

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Sela, Avraham[en]. «Arab Nationalism.» The Continuum Political Encyclopedia of the Middle East. Ed. Sela. New York: Continuum, 2002, стр. 151—155
  2. ↑ Отношения в Турции с арабами и курдами в 20 веке. Архів оригіналу за 24 лютого 2019. Процитовано 23 лютого 2019. [Архівовано 2019-02-24 у Wayback Machine.]
  3. ↑ а б в г Арабский национализм. Сокрушительное поражение перед лицом Ислама. Архів оригіналу за 24 лютого 2019. Процитовано 23 лютого 2019. [Архівовано 2019-02-24 у Wayback Machine.]
  4. ↑ Adeed Dawisha «Requiem for Arab Nationalism [Архівовано 2022-12-05 у Wayback Machine.]». Middle East Quarterly, зима 2003 г., стр. 25-41
  5. ↑ ТЮРКИ — ЭСПЕРАНТО РОССИЙСКИХ МУСУЛЬМАН. Архів оригіналу за 21 листопада 2014. Процитовано 20 листопада 2014.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Арабський_націоналізм