Битви під Венденом (1577—1578)
| Битва під Венденом | |||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Лівонська війна | |||||||
 (Йоганн Крістоф Бротце, 1813) (Йоганн Крістоф Бротце, 1813) | |||||||
| 57°18′ пн. ш. 25°16′ сх. д. / 57.300° пн. ш. 25.267° сх. д. | |||||||
| |||||||
| Сторони | |||||||
| Швеція, Річ Посполита |
Московське царство | ||||||
| Командувачі | |||||||
| Андрій Сапіга, Йоран Бой (швед. Göran Boije[1]) |
Іван Голіцин[2] | ||||||
| Військові сили | |||||||
| 4.000 — 6.000[1][3] | 18.000 — 22.000[1] | ||||||
| Втрати | |||||||
| приблизно 400[4] | 6.280 убито 3.000 взято в полон 1.720 втекло[4] 20—30 одиниць артилерії[1] | ||||||
Битви під Венденом — це серія битв за контроль над Венденським замком (тепер — Цесіс, Латвія), які відбулися протягом Лівонської війни в 1577—1578 роках. Король Лівонії Магнус взяв місто в облогу у серпні 1577 року, але його було усунуто та замінено військом московського царя Івана IV, який невдовзі пограбував місто та замок. Польсько-литовські сили відібрали твердиню у листопаді і відбили контратаку московських сил у лютому 1578 року.
У жовтні 1578 року армія Московського царства знову взяла місто в облогу, але програла меншим за чисельністю шведсько-німецько-польським силам. Це стало поворотним моментом у Лівонській війні, змістивши ініціативу від Москви до Швеції та Речі Посполитої. Це також стало кінцем Лівонського королівства, яке розпалося коли Магнус відмовився від корони і оселився в Курляндії.
В 1570 та 1571 роках цар Іван IV зіткнувся з внутрішніми протистояннями, кульмінацією яких став новгородський погром у січні-лютому 1570 р.[5] та підпал Москви кримським ханом Девлет-Гіреєм[6]. Але вже 1572 року він продовжив кампанію у Лівонській війні[6]. Спроба контрнаступу шведів 1574 року не вдалася[7]. Іван IV представив нову стратегію, яка базувалася на десятках тисяч власних воїнів, козаках та татарах, а не на декількох тисяч досвідчених воїнах та найманцях, як було у його суперників[7]. Шведські сили були взяті в облогу у Ревалі (Таллінн), Дансько-норвезька Естонія була сплюндрована, так само як і центральна Лівонія аж до міста Дюнабург (Даугавпілс), з 1561 року формально під польсько-литовським сюзеренітетом[7]. Завойовані території здавалися Івану IV чи його васалу, Магнусу[7], який був проголошений королем Лівонії 1570 року[5].
1576 рік став роком кульмінації військової кампанії Івана IV, ще 30.000 московських сил перетнуло кордон Лівонії 1577 року[5]. Магнус упав у немилість, коли він спробував знайти союзників проти московського царя[8] і почав підпорядковувати собі міста без консультування з царем[5]. Коли Кокенгаузен (Кокнесе) здався Магнусу, щоб захиститися від армії царя, Іван IV розграбував місто і стратив німецьких командирів[5]. Кампанія потім зосередилася на Вендені (Цесіс), «серці Лівонії», яке, як колишня столиця Лівонського ордену, було не тільки стратегічно важливим, а й символічним уособленням Лівонії[7].
Влітку 1577 року, Магнус взяв у облогу Венден[3][7]. Московська армія під командуванням царя Івана IV появилася під стінами міста у другій половині серпня[3][7]. Іван IV арештував Магнуса, пограбував місто і взяв в облогу замок[3][7]. Останні 300 захисників, чоловіки, жінки та діти, яким цар «обіцяв страшну долю»[3], відступили до головної вежі замку й вчинили колективне самогубство, підірвавшись на 1,8 кг (4 фунти) пороху[3][7][nb 1]. Отже, Венден було захоплено Іваном IV у вересні, чотири новопризначені воєводи мали управляти цією провінцією Московського царства[9].
Захоплення Вендена стало величезною символічною перемогою для Івана IV[3][10]. Із його противників у Лівонській війні, Юхан III контролював лише Реваль (Таллінн), Стефан Баторій тримав Ригу, Фредерік II був обмежений тільки островом Езель, Магнус, хоча й звільнений Іваном, відрікся трону 1578 року й оселився у Пілтене[8], Курляндія[7]. Контроль московського царя над майже усією Лівонією та Естонією забезпечував гарнізон, чисельність якого становила 22.000[3][10].
Юхан III та Стефан Баторій утворили союз проти Івана IV у грудні 1577 року, після завершення Стефаном облоги Данцига[3][10]. Уже у листопаді литовські сили почали наступ із півдня і захопили Дюнабург (Даугавпілс)[3][10]. Польсько-шведська армія[10] взяла місто та замок Вендена на початку 1578 року[3][10]. Московські війська спробували відбити місто у лютому, але не змогли[3].
За цим був наступ шведів, який мав на меті забрати Леаль (Ліхула), Лоде (Колувере), Гаспаль (Хаапсалу), Пернов (Пярну), Дорпат (Тарту) та Новгород[3]. У вересні Іван IV відправив ще армію із 18.000 солдат, які відбили Обер-Пален (Пилтсамаа) у шведів і пішли на Венден[3][10].
Прибувши до Вендена, московська армія взяла місто в облогу[10]. Чисельність війська союзників становила від 5.500[3][10] до 6.000[3] німецьких, польських, трансільванських, чеських та шведських солдат[3][10], і вони зійшлися із армією царя 21 жовтня[11]. Спочатку було завдано поразки кавалерії московського війська[10], і її змусили воювати[3][10] у відкритому полі[10], потім було розігнано чи взято в полон[3] піхоту, яка готувалася до облоги[3][10]. Втрати московського війська були значні[3][10], з-поміж захоплених у полон були високопоставлені бояри[3]. Більше двадцяти одиниць облогової артилерії та багато коней[nb 2] було захоплено, що дозволило шведській піхоті на конях повертатися до міста Реваль[3][10].
Ця битва була незвичайною тим, що небагато битв Лівонської війни відбувалися у відкритому полі, переважно одна зі сторін захищалася із фортеці, яку противник брав у облогу[12]. Більше того, Венден залишився єдиним випадком шведсько-польсько-литовської співпраці у битві[11], оскільки союз розпався незабаром[13].
Ця перемога союзників стала поворотним моментом війни[3][10][11]. Іван IV вперше зазнав серйозної поразки у Лівонії[10]. За цим була серія поразок московського війська[11], що змусило царя прийняти несприятливі умови Ям-Запольської мирної угоди зі Стефаном Баторієм[13] та Плюського перемир'я із Юханом III[14].
- ↑ За вибух був відповідальний лівонський дворянин Генріх Бойсман англ. Hinrik (Heinrich) Boismann Derrik, Torsten (2000). Das Bruderbuch der Revaler Tafelgilde (1364-1549) (German) . Marburg: Tectum. с. 56.
- ↑ «Тисяча» за Фростом, «тисячі» за Петерсоном.
- ↑ а б в г Sarmacki, Kwartalnik. Bitwa Pod Kiesią 1578. Архів оригіналу за 14 березня 2016. Процитовано 24 жовтня 2015.
- ↑ Payne, Romanoff, 1975, с. 368.
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я Frost, 2000, с. 28.
- ↑ а б Hedberg (1975)
- ↑ а б в г д Frost, 2000, с. 27.
- ↑ а б Peterson, 2007, с. 91.
- ↑ а б в г д е ж и к л Peterson, 2007, с. 93.
- ↑ а б Oakley, 1992, с. 37.
- ↑ Angermann, 1972, с. 29.
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф Peterson, 2007, с. 94.
- ↑ а б в г Roberts, 1986, с. 263.
- ↑ Peterson, 2007, с. 95.
- ↑ а б Roberts, 1986, с. 264.
- ↑ Roberts, 1986, с. 265.
- Hedberg, Jonas (1975). Kungl. Artilleriet - Medeltid och äldre vasatid (швед.) . Stockholm: Militärhistoriska förlaget. ISBN 91-85266-03-5.
- Angermann, Norbert (1972). Studien zur Livlandpolitik Ivan Groznyjs. Marburger Ostforschungen (нім.) . Т. 32. Hamburg. ISBN 3-87969-098-7.
- Frost, Robert I (2000). The Northern Wars. War, State and Society in Northeastern Europe 1558-1721 (англ.) . Longman. с. 27–28. ISBN 978-0-582-06429-4.
- Oakley, Steward (1992). War and peace in the Baltic, 1560-1790. War in Context (англ.) . Abingdon - New York: Routledge. с. 37. ISBN 0-415-02472-2.
- Peterson, Gary Dean (2007). Warrior kings of Sweden. The rise of an empire in the sixteenth and seventeenth centuries (англ.) . McFarland. с. 94—95. ISBN 0-7864-2873-2.
- Roberts, Michael (1986). The early Vasas. A history of Sweden 1523-1611 (англ.) . CUP Archive. ISBN 0-521-31182-9.
- Payne, Robert; Romanoff, Nikita (1975). Ivan the Terrible (англ.) . Crowell.
