Перейти до вмісту

Володимир (патріарх Київський)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Василь Романюк)
У Вікіпедії є статті про інших людей з іменем Володимир.
Володимир
Патріарх Володимир
Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України
24 жовтня 1993 — 14 липня 1995
Церква: Українська православна церква Київського Патріархату
Попередник: Мстислав
Наступник: Філарет
Архієпископ Львівський і Сокальський
до 14 червня 1993 — архієпископ
17 лютого 1993 — 24 жовтня 1993
Церква: Українська православна церква Київського Патріархату
Наступник: Андрій (Горак)
Архієпископ Білоцерківський
1991 — 17 лютого 1993
Церква: Українська автокефальна православна церква
Українська православна церква Київського Патріархату
Єпископ Ужгородський і Виноградівський
29 квітня 1990 — 1991
Церква: Українська автокефальна православна церква
 
Альма-матер: Московська духовна академія
Діяльність: священник, правозахисник
Ім'я при народженні: Василь Омелянович Романюк
Народження: 9 грудня 1925(1925-12-09)
Химчин, Косівський район, СРСР
Смерть: 14 липня 1995(1995-07-14) (69 років)
Київ, Україна
Похований: Софійська площа, Київ
Дружина: Марія Антонюк (нар. 1924 — пом. 1987(?))
Діти: Тарас (нар.1959 — †2010)
Священство: 1964
Чернецтво: 28 квітня 1990
Єп. хіротонія: 29 квітня 1990
Хто висвятив у єпископа Даниїл (Ковальчук), Василій (Боднарчук) та Іоан (Боднарчук)

Нагороди:

Орден «За мужність» І ступеня
Орден «За мужність» І ступеня
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Романюк.

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир (Васи́ль Омеля́нович Романю́к; 9 грудня 1925, с. Химчин, нині Україна — 14 липня 1995, Київ, Україна) — український православний релігійний діяч, богослов, патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ Київського Патріархату (1993—1995).

Організація Українських Націоналістів

[ред. | ред. код]

Народився у селі Химчин в ЗУНР—ЗОУНР, анексованій Польською Республікою (за польським адмінподілом, Косівського повіту, Станіславське воєводство, нині Косівського району Івано-Франківської області, Україна). У молоді роки брав участь у національно-визвольній боротьбі.

Уперше засуджений 19-літнім — за належність до Організації українських націоналістів (ОУН). Восени 1944 засуджений Військовим Трибуналом НКВС Станіславської (нині Івано-Франківської) області до двадцяти років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Термін знизили до 10 років. Покарання відбував у Кустолівській сільськогосподарській колонії № 17 Полтавської області.

У 1944 році мене, сина селян-бідняків, незаконно заарештували у військкоматі. Енкаведисти охарактеризували мене як націоналіста-церковника, і цього було достатньо, щоб мені дали десять років, а моїх родичів заслали до Сибіру, де від непосильної праці та голоду помер мій батько, а малолітнього брата вбили комуністичні карателі тільки за те, що він втік з дому, коли вивозили рідних[1]

 — згадуватиме патріарх Володимир.

1946 в тюрмі йому ухвалюють другий термін за «антисовєцьку агітацію і пропаганду». Покарання відбував у Магаданській області.

У 1959 році у них народився єдиний син Тарас. Того ж року засланцям дозволили повернутися в Україну[2].

Церква

[ред. | ред. код]

1959 року закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франківську, згодом — Московську духовну семінарію.

З 1964 до 1972 — священник у парафіях Івано-Франківської і Коломийської єпархій Російської Православної Церкви.

Десь у цей час хрестив В'ячеслава Чорновола. У зв'язку з арештом історика Валентина Мороза (1 червня 1970 р.) виступив на його захист, унаслідок чого була розпущена церковна громада с. Космач Косівського району, а Романюку заборонили правити службу.

У січні 1972 заарештований, у липні 1972 засуджений за ст. 62 ч. 2 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») на 7 років таборів особливо суворого режиму і 3 роки заслання; визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Відбував покарання у таборі ЖХ-389/1-8 (села Сосновка в Мордовії). Брав участь у голодуваннях у дні політв'язня і прав людини, у дні початку репресій в Україні та інших акціях протесту.

І вся моя вина була в тому, що я, священик, чоловік інакомислячий, наважився виступити на захист безвинно репресованого історика В. Мороза. Місцеві партійні бюрократи схарактеризували мене як "небажану особу для соціалістичного суспільства", а потім вже працівники КДБ почали збирати про мене різні сміхотворні чутки... і я названий "особливо небезпечним державним злочинцем". Тобто зрівняли мене з убивцями, диверсантами і насильниками[1]

 — підсумовує владика.

Заслання

[ред. | ред. код]

1 липня 1976 року відмовився від радянського громадянства.

У 1976 під час перебування на засланні задекларував свою приналежність до Української автокефальної православної церкви, звернувся до митрополита Мстислава з заявою про перехід в УАПЦ.

З листопада 1979 — член Української Гельсінської спілки.

У 1984 за самовіддану службу Церкві в Україні єпископ Української православної церкви Америки Андрій нагороджує Романюка вищою священицькою відзнакою — митрою.

У червні 1987 виступає з лекціями перед християнськими українськими і англомовними громадами Канади, США та Великої Британії.

Перебуваючи за кордоном, мав намір прийняти архієрейську хіротонію УАПЦ, але Патріарх Мстислав відмовив йому, призначивши у 1990 році нових осіб.[3][4]

Повернення в Україну

[ред. | ред. код]

Після повернення в Україну 28 квітня 1990 був пострижений у чернецтво і возведений у сан архімандрита з ім'ям Володимир, а наступного дня висвячений у сан єпископа з титулом єпископа Ужгородського і Виноградівського.

Хіротонію очолили: митрополит Галицький і Волинський Іоан (Боднарчук), єпископ Василій (Боднарчук), єпископ Андрій (Абрамчук), єпископ Даниїл (Ковальчук).

Виступав за створення незалежної Української православної церкви з центром у Києві, піднесеної у статус патріархату.

З 1991 очолює місійний відділ Патріархії УАПЦ, виконує обов'язки вікарія Київської єпархії з титулом архієпископ Білоцерківський.

Українська православна церква Київського патріархату

[ред. | ред. код]

Був одним із фундаторів УПЦ Київського патріархату (заснована у червні 1992). 17 лютого 1993 року призначений архієпископом Львівським і Сокальським[5]. 11 червня — 21 жовтня 1993 р. — митрополит Чернігівський і Сумський[6].

Після смерті патріарха Мстислава став місцеблюстителем Патріаршого престолу (14 червня 1993) із возведенням у сан митрополита.

На Всеукраїнському Православному Соборі 21 жовтня 1993 року обраний Патріархом (інтронізований 24 жовтня у Софійському соборі).

Святіший виступав з численними проповідями й статтями на богословські, патріотичні й державницькі теми.

Конфлікт з Філаретом і смерть

[ред. | ред. код]

Останні місяці життя Володимир (Романюк) провів в постійній напрузі. Йому регулярно погрожували невідомі[7]. Незадовго до смерті Романюк звернувся в Управління по боротьбі з організованою злочинністю із заявою, в якій просив захисту від свого заступника Філарета (Денисенка). Там же він вказував на зв'язок Філарета з кримінальними кланами Києва і просив допомоги в тому, щоб знайти церковну касу УПЦ, присвоєну Філаретом.

Патріарх Володимир (Романюк) найближчим часом збирався здійснити комплексну перевірку фінансово-господарської діяльності очолюваної Філаретом Київської єпархії. Він просив керівництво ГУ МВСУ в місті Києві надати допомогу в проведенні перевірки. Особливо Володимира (Романюка) цікавила доля присвоєної Філаретом каси Київського екзархату, в якій, станом на 1990 рік, перебувало близько 3 млрд рублів. На думку Володимира (Романюка), ці гроші були переведені в вільно конвертовану валюту і вкладені на депозитні рахунки в банки за межами України

— Доповідна керівництву МВС начальника II-го відділу УБОЗ в Києві майора міліції І. Т. Загребельного 25 липня 1995 р.[8]

Незабаром після цього Романюк помер за загадкових обставин 14 липня 1995 року. В цей день, близько дев'ятнадцяти годин, після якогось телефонного дзвінка патріарх, переодягнувшись у мирський одяг, попрямував зі своєї резиденції в Ботанічний сад Київського університету. Тут, у глибині саду, на одній з лавок, йому була призначена зустріч. На лавці Романюка чекали дві жінки.

Згідно з офіційною версією, Романюку стало погано, жінки, які були присутні при зустрічі, протягом двох годин намагалися його реанімувати, можливо, при масажі серця поламали йому ребра, а також робили йому прямі уколи в серце (що зазначено в акті судмедексперта), проте, коли прибула швидка, «реаніматори» зникли. Це був уже четвертий інфаркт патріарха Володимира: з дев'ятнадцяти місяців свого патріаршества сім він провів у лікарні.

Відразу після смерті Романюка його син Тарас і ряд експертів, серед них Роман Зварич, висловив думку про можливість його насильницької смерті[9]. Однак потім ця тема була поступово закрита.

Поховання

[ред. | ред. код]
Докладніше: Похорон патріарха Володимира ‎

Помер Володимир від четвертого інфаркту — з дев'ятнадцяти місяців свого патріаршества майже сім провів у лікарні (наслідок 17 років ув'язнення в радянських концтаборах). Згідно з деякими джерелами знайдений мертвим 14 липня 1995 року за нез'ясованих донині обставин[10].

18 липня 1995 року спроба поховати тіло у Софійському соборі наштовхнулася на опір духовенства УПЦ Московського патріархату та силові дії загонів спеціального призначення МВС України.

Могила Патріарха Володимира

Похований біля брами св. Софії у Києві.

За словами професора Київської богословської академії доктора Дмитра Степовика, цей

"чорний вівторок" назавжди залишиться незмивною плямою гріха на тодішньому політичному керівництві нібито незалежної на той час України[1]

Державні нагороди

[ред. | ред. код]
  • Орден «За мужність» I ступеня (8 листопада 2006)[11] — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (посмертно).

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]
  • На батьківській землі, яка породила першого патріарха-гуцула, в його рідному селі Хімчині розташований музей-садиба.
  • Прикарпаття вшанувало пам'ять українського православного релігійного діяча, богослова, патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира Романюка. У день 20-ї річниці від дня його загадкової смерті по відвідинах музею керуючий Коломийською єпархією преосвященний єпископ Коломийський і Косівський Юліан відслужив із благочинними та понад 30 священниками панахиду за упокій душі патріарха Володимира. А згодом про його життєвий шлях як яскравий приклад патріотичного служіння своєму народові розповіли начальник управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської ОДА Володимир Федорак, голова Косівської районної ради Михайло Шатрук, перший заступник голови Косівської райдержадміністрації Михайло Павлюк, сільський голова Хімчина Василь Розвадовський.
  • У місті Івано-Франківськ є вул. Патріарха Володимира.
  • У Святошинському районі Києва існує вулиця Патріарха Володимира Романюка.

Галерея

[ред. | ред. код]
  • Меморіальна дошка Патріархові Володимиру на фасаді Свято-Покровської Подільської церкви в Києві
    Меморіальна дошка Патріархові Володимиру на фасаді Свято-Покровської Подільської церкви в Києві

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в Івасів Р. На роковини патріарха Володимира // Галичина. — 2015. — 18 липня.
  2. ↑ Кривавий похорон Патріарха | Збруч. zbruc.eu (укр.). Архів оригіналу за 26 лютого 2020. Процитовано 18 липня 2019.
  3. ↑ Мстислав висвятив на ієрархів УАПЦ, крім Володимира, лише осіб, які навіть не мали чернечого постригу. Володимир був ченцем і єдиним репресованим правозахисником, більш відомим в Україні, ніж будь-хто інший, навіть Мстислав.
  4. ↑ «Успенська Вежа» // Львівське Крайове Ставропігійне Братство Святого Апостола Андрія Первозваного. Успенька Вежа [Архівовано 3 грудня 2014 у Wayback Machine.], «Успенська Вежа» відсвяткувала 20-літній ювілей [Архівовано 21 січня 2015 у Wayback Machine.] // РІСУ, 14 березня 2011; 20 років газеті «Успенська Вежа» [Архівовано 21 січня 2015 у Wayback Machine.] // Львівський музей історії релігії. — 7 березня 2011; Успенська Вежа. — 2009. — жовтень [Архівовано 21 січня 2015 у Wayback Machine.]. — С. 5.
  5. ↑ Патріарх Володимир (Романюк) [Архівовано 25 січня 2018 у Wayback Machine.] // RISU.
  6. ↑ Чернігівські єпархіальні відомості. Архів оригіналу за 25 січня 2018. Процитовано 24 січня 2018.
  7. ↑ Памяти Патриарха Владимира. [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.] RUpor.info, 14.7.2007.
  8. ↑ Докладная руководству МВД начальника II-го отдела УБОП в Киеве майора милиции И. Т. Загребельного 25 июля 1995 г.
  9. ↑ Петрушко В. И. Автокефалистские расколы на Украине в постсоветский период 1989—1997. Гл. X [Архівовано 12 серпня 2019 у Wayback Machine.]
  10. ↑ Патріарх Володимир (Романюк) — Довідник релігій [Архівовано 2015-06-05 у Wayback Machine.] // RISU.org.ua
  11. ↑ Указ Президента України від 8 листопада 2006 року № 937/2006 «Про відзначення державними нагородами України засновників та активістів Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод»

Джерела

[ред. | ред. код]

Література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Попередник: УПЦ КП: Патріарх Київський і всієї Руси-України
1993—1995 		Наступник:
Патріарх Мстислав (Скрипник) Патріарх Філарет (Денисенко)
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Володимир_(патріарх_Київський)&oldid=43745430