Венера Таврійська
| рос. Венера Таврическая | |
|---|---|
 | |
| Творець: | Невідомий |
| Час створення: | II—III ст. до н. е. |
| Розміри: | 167 см |
| Висота: | 167±1 см |
| Матеріал: | Мармур |
| Зберігається: | Санкт-Петербург, Росія |
| Музей: | Ермітаж |
| Інвентарний номер: | ГР-3054  |
 Венера Таврійська у Вікісховищі | |
Вен́ера Таврі́йська — мармурова статуя Венери у натуральну величину (167 см), що зображає богиню під час купання. Виконана у II–III століттях до н. е. невідомим скульптором за оригіналом Афродіти Кнідської чи Венери Капітолійської. Свою сучасну назву одержала за Таврійським палацом, де тривалий час зберігалась. На теперішній час перебуває в петербурзькому Ермітажі. Збереженість статуї часткова: втрачені руки і частина носа.
Дата знахідки статуї точна невідома. Вважають, що вона була знайдена під час розкопок у Римі у лютому 1719 року. Існує легенда (закарбована у написі на п'єдесталі статуї), що того ж року російський цар Петро І виміняв «Венеру» у папи Климента XI на мощі св. Бригітти. Насправді папа підніс Петру статую у дар — як знак подяки за те, що він дозволив католицьким місіонерам проїхати до Китаю по російській території. Вона стала першою в Росії античною жіночою статуєю, саме з неї починається історія імператорської колекції античної скульптури[2]. 1720 року її встановили у Літньому саду, у галереї вздовж берега Неви. Голштинський дворянин Фрідріх Вільгельм Берхгольц, який жив у той час у Петербурзі, свідчить: «у середній галереї стоїть мармурова статуя Венери, якою цар так дорожить, що наказує ставити до неї для охорони вартового. Вона й справді прегарна, хоча й трошки попсована від довгого лежання в землі». Треба зазначити, що колекціонування царем античних статуй не завжди викликало схвалення сучасників: так стольник П. А. Толстой у своїх записках дорікав Петру, що «в царских палатах и садах повсюду выставлены нагие языческие боги»[3].
Пізніше статую перенесли до Гроту Літнього Саду. За розпорядженням Катерини ІІ її перевезли до Катерининського Палацу, а потім — до Михайлівського. Від кінця XVIII — початку XIX ст. статуя знаходилася у Таврійському палаці, за назвою якого й отримала свою сучасну назву. З побудовою у середині XIX ст. Нового Ермітажу статуя стала одним з експонатів музею. Мандри Венери Таврійської на цьому не закінчилися: 1919 року її вивезли до Москви, а під час ВВВ вона перебувала у Свердловську (нині Єкатеринбург).
У фігурі Венери Таврійської риси краси, притаманні мистецтву класики (V–IV ст. до н. е.) — спокійна стриманість (поза, вираз обличчя), узагальнена манера без зайвої деталізації, органічно сполучаються з ідеалами III ст. н. е. — витончені пропорції, що відбилися у високій талії, подовжених ногах, тонкій шиї, маленькій голівці, а також у нахилі фігури, повороті корпуса і голови[4]. Якщо статуя Венери Медічі має більш чуттєвий характер, притаманний радше для примхливої та кокетливої жінки, то Венера Таврійська за внутрішнім змістом ближча до Венери Кнідської: відрізняючись від неї більш витягнутими пропорціями, тендітнішою будовою, вона зберігає її строгість і величаву простоту, які сполучаються з винятково м'яким відтворенням форм[5].
- ↑ http://www.hermitagemuseum.org/wps/portal/hermitage/digital-collection/06.+Sculpture/192287/
- ↑ Фролов Э. Д. Традиции классицизма и петербургское антиковедение. Архів оригіналу за 25 вересня 2015. Процитовано 9 березня 2016.
- ↑ Латинский язык и отражение греко-римской мифологии в русской культуре XVIII века. Архів оригіналу за 13 квітня 2014. Процитовано 9 березня 2016.
- ↑ Афродита (Венера Таврическая). Фото Санкт-Петербурга. Архів оригіналу за 10 березня 2016.
- ↑ Л.И. Гаталина. Статуя Афродиты (Венера Таврическая). Сокровища Эрмитажа. // М.-Л.: АН СССР и Гос. Эрмитаж. 1949. 352 с. (Научно-популярная серия.). Архів оригіналу за 10 березня 2016.
Історія
- Венера Таврійська[недоступне посилання з березня 2019] на сайті Державного Ермітажу (рос.)
- Долгий путь Венеры Таврической
У літературі й мистецтві
- Описание одной статуи [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.] // Литературно-художественный альманах «ФЕНОМЕН». — № 3, июль-сентябрь, 2007.
- Пётр Киле. «Венере Таврической»
- Виталий Диксон. «Когда боги шутят» [Архівовано 10 березня 2016 у Wayback Machine.] Сценічна версія повісті [1]
- В. Кучумовъ. Венусъ (Эпоха Петра I). [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.] Конкурсная выставка въ Академіи Художествъ.
|
Це незавершена стаття з мистецтва. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
