Видимий бік Місяця

Видимий бік Місяця — місячна півкуля, яка постійно повернена до Землі. Інша (зворотна) півкуля залишається невидимою. Із Землі можна побачити лише одну половину Місяця (60% Місяця), оскільки він обертається синхронно: час його оберту довкола своєї осі збігається з часом проходження орбіти довкола Землі.

Лібрації

Обертання Місяця навколо осі і навколо Землі збігаються не зовсім точно: навколо Землі Місяць обертається зі змінною кутовою швидкістю внаслідок ексцентриситету місячної орбіти (другий закон Кеплера) — поблизу перигею рухається швидше, поблизу апогею повільніше. Однак обертання Місяця навколо власної осі рівномірне. Це дає змогу побачити із Землі західний і східний краї зворотного боку Місяця. Це явище називається оптичною лібрацією по довготі. У зв'язку з нахилом осі обертання Місяця до площини земної орбіти з Землі можна побачити північний і південний краї зворотної сторони Місяця (оптична лібрація по широті). Разом ці явища дозволяють спостерігати близько 59% місячної поверхні.

Також існує фізична лібрація, зумовлена коливанням супутника навколо положення рівноваги внаслідок зміщення центру тяжіння ядра, а також у зв'язку з дією припливних сил з боку Землі. Ця фізична лібрація має величину 0,02° по довготі з періодом 1 рік і 0,04° по широті з періодом 6 років.

Рельєф і поверхня

До 1959 року, коли вперше був сфотографований зворотний бік, видимий бік Місяця був єдиним предметом вивчення селенографії. Перші його замальовки були зроблені ще в давнину, оскільки деякі деталі поверхні Місяця можна розгледіти й неозброєним оком. Але з винаходом телескопа дослідження Місяця вийшло на новий рівень. У XVII столітті з'явилися детальні карти видимого боку Місяця, а італійський астроном Джованні Річчолі заклав основи сучасної номенклатури деталей його поверхні.

У XX столітті Міжнародним астрономічним союзом (МАС) було прийнято угоду про зміну сторін схід — захід місцями (раніше східним напрямком для Місяця називали той, що є східним на земному небі, а не на самому Місяці).

З Землі на Місяці можна побачити різні утворення — моря, кратери, гори і гірські ланцюги, розломи, тріщини.

«Морями» на Місяці називають темні відносно рівні області, вкриті застиглою лавою, на противагу світлим підвищеним нерівним областям — «материкам». Найбільші морські ділянки називаються власне морями (одна — океаном), а менші — озерами, затоками і болотами. На видимому боці значно більше морів, ніж на зворотному (21 море, один океан і 16 озер проти 2 морів та 3 озер), і серед них трапляються значно більші. Можливо, через таку різницю Місяць і повернений до Землі однією стороною (оскільки лава морів значно важча матеріалу материків і притягується до Землі сильніше).

Місячні кратери — це сліди ударів метеоритів. Більшість з них названо на честь видатних науковців, як-от Тихо Браге, Миколай Коперник і Клавдій Птолемей, причому імена найвидатніших вчених давнини здебільшого використано саме на видимому боці (оскільки це було ще до початку дослідження зворотного). Найбільший кратер видимого боку Місяця — 300-кілометровий кратер Байї. Утім, басейни деяких морів (тобто кратери, e яких ці моря лежать) значно більші. Найбільші кратери Місяця знаходяться на його зворотному боці (так, басейн Південний полюс — Ейткен більше кратера Байі в 8 разів). На видимій стороні Місяця менше кратерів, ніж на невидимій, але їх все одно багато — 300 000 штук діаметром більше кілометра.

Уздовж «берегів» морів часто розташовані гірські хребти. Місячні гірські хребти здебільшого називаються за іменами земних: Апенніни, Кавказ, Альпи.

На обох боках Місяця є гравітаційні аномалії, але якщо на зворотному боці хаотично розкидані, як позитивні, так і негативні аномалії, то на видимій частині є переважно позитивні, вони створюються виходами щільних порід і чітко локалізовані в просторі.

За деякими дослідженнями моря видимого боку Місяця значно старші морів зворотного, аж до пів мільярда років

Фази Місяця

Зміни освітленості Місяця отримали назву місячних фаз.

Швидкоплинні місячні явища

На видимій стороні Місяця з давніх-давен спостерігають різні нетривалі локальні аномалії, не всі з яких може пояснити сучасна наука.