Глєбова Ірина Миколаївна
| Ірина Миколаївна Глєбова | ||||
|---|---|---|---|---|
| Ирина Николаевна Глебова | ||||
| Ім'я при народженні | Ірина Миколаївна Полякова | |||
| Псевдонім | Ірина Полякова | |||
| Народилася | 3 вересня 1949 (75 років) Харків | |||
| Громадянство |  Україна | |||
| Діяльність | поет, прозаїк | |||
| Alma mater | Ростовський державний університет | |||
| Мова творів | російська | |||
| Роки активності | з 1970 | |||
| Жанр | детектив | |||
| Нагороди | Премія ім. Б. Слуцького | |||
|
| ||||
Ірина Миколаївна Глєбова (нар. 3 вересня 1949, Харків) — російськомовна українська письменниця, член НСПУ та Спілки письменників Росії (первісно член СП СРСР з 1977 року), лауреат Всеукраїнського творчого конкурсу Міністерства внутрішніх справ України, премій імені Бориса Слуцького та «Слобожанщина».
Певний час друкувалась під дівочим прізвищем як Ірина Полякова (рос. Ирина Полякова).
 Зовнішні зображення
| |
|---|---|
| Фотографії | |
|
Ірина Глєбова на схилі літ |
|
|
Ірина Глєбова у середньому віці |
Після завершення школи два роки працювала контролером в інструментальному цеху Харківського тракторного заводу. У 1977 році закінчила факультет журналістики Ростовського державного університету, у якому навчалась заочно. З 1971 року по 1983 рік працювала кореспондентом газети «Темп» при ХТЗ.
Друкувала вірші в періодиці з 18 років, відвідувала літературну студію при тракторному заводі. У 1975 році стала учасницею 6-ї Всесоюзної наради молодих письменників у Москві, де її творчість відзначили поети Вадим Шефнер та Олжас Сулейменов. У 1976 році Ірина Полякова видала свою першу збірку поезій, а у 1977 році була прийнята до Спілки письменників СРСР (стала наймолодшим членом спілки на момент вступу).
Публікується з 1970-го, пише російською мовою. Творчий шлях починала з ліричної і громадянської поезії, але з 1996 року перемкнулась на жанрову прозу.
Головно відома за серією історичних детективів про харківського сищика Вікентія Петрусенка[1][2], дія яких розгортається в останні роки царату. Перші дві книжки серії були видані «Фоліо» спільно з «АСТ», проте після нищівної критики від російського літератора Романа Арбітмана[ru], зокрема щодо епігонства до Акуніна,[3] співпрацю було припинено[4]. Після повернення прав письменниця друкувалася в «Ексмо».
Переклала з вірменської мови на російську збірки віршів «Дороги, дороги…» (2001), «Розбиті мрії» (2002), «Початок кінця» (2003) Анаїт Саркисян.
- Поетичні збірки:
- Романи та повісті:
- «Ніколи в цьому світі» (рос. «Никогда в этом мире», 1996);
- «Таємне стає явним» (рос. «Тайное становится явным», 2000);
- «Тихе місто Саратов» (рос. «Тихий город Саратов»);
- «Нічні тіні» (рос. «Ночные тени», 2002);
- «Таємниче зникнення» (рос. «Таинственное исчезновение»);
- «Санний слід» (рос. «Санный след»);
- «Поки не пробила година» рос. «Пока не пробил час»);
- «Капкан для привиду» (рос. «Капкан для призрака»);
- «Янгол-охоронець» (рос. «Ангел-хранитель», 2002);
- «Загадковий перстень» (рос. «Загадочный перстень»);
- «Гойдалки долі» (рос. «Качели судьбы», 2002);
- «Викуп» (рос. «Выкуп»);
- «Чимало є, Гораціо, у світі» (рос. «Есть многое на свете, друг Горацио»);
- «Мені снився сон» (рос. «Мне снился сон»);
- «Хроніки сім'ї Волкових» (рос. «Хроники семьи Волковых»).
Двадцять років нові ідеологи нової держави, нового соціального ладу та нового національного мислення втовкмачують нам у голови, що ми – бидло. Ми, це ті, чиї діди – напівграмотні чи зовсім неписьменні червоноармійці від сохи чи з фабричних бараків – робили революцію. Чиї батьки-робфаківці п'ять років в окопах Великої Вітчизняної війни захищали Батьківщину та світову цивілізацію. […] ми бидло, бо співали «неправильні» пісні в піонерських таборах, ходили на «комуністичні» демонстрації, працювали «за копійки», брали від влади «подачки» у вигляді безкоштовного навчання, безкоштовного лікування, і почувалися щасливими. […]
[…] я від початку була серед небагатьох, хто розумів, що відбувається. Не уявляючи до кінця результат, усе ж таки відчувала — йде страшна навала. Коли в середині вісімдесятих років з'явився Горбачов зі своїм «прискоренням», «новим мисленням» та «Перебудовою», я одразу сказала одному своєму колезі-письменнику: «Звідки він узявся на нашу голову?!» — і почула у відповідь здивоване: «Та що ти, це геній, це ж месія! Він нас усіх врятує!»
[…] Ось це [прим.: рядок із поезії Діани Кан]: «Ми не дисиденти і не демократи, Ми – діти робітників і онуки селян» – спалахнуло гарячим жаром у грудях. Я повторила це вголос, і рука сама рубанула повітря! І сльози виступили на очах, сльози радості та гордості. Так, не демократи — слава Богу! Не дисиденти — боронь Боже! Діти робітників та онуки селян — як це прекрасно!Оригінальний текст (рос.)Двадцать лет новые идеологи нового государства, нового социального строя и нового национального мышления вдалбливают нам в головы, что мы – быдло. Мы, это те, чьи деды – полуграмотные или совсем неграмотные красноармейцы от сохи или из фабричных бараков – делали революцию. Чьи отцы-рабфаковцы пять лет в окопах Великой Отечественной войны защищали Родину и мировую цивилизацию. […] мы быдло, потому что пели «неправильные» песни в пионерских лагерях, ходили на «коммунистические» демонстрации, работали «за гроши», брали от власти «подачки» виде бесплатного обучения, бесплатного лечения, и чувствовали себя счастливыми. […]
[…] я с самого начала была среди тех немногих, кто понимал, что происходит. Не представляя до конца результата, всё же чувствовала — идёт страшная навала. Когда в середине восьмидесятых годов появился Горбачёв со своим «ускорением», «новым мышлением» и «перестройкой», я сразу сказала одному своему коллеге-писателю: «Откуда он взялся на нашу голову!» и услышала в ответ удивлённое: «Да что ты, это же гений, это же мессия! Он нас всех спасёт!»
[…] Вот это: «Мы не диссиденты и не демократы, Мы – дети рабочих и внуки крестьян» – полыхнуло горячим жаром в груди. Я повторила это вслух, и рука сама рубанула воздух! И слёзы выступили на глазах, слёзы радости и гордости. Да, не демократы – слава Богу! Не диссиденты – упаси Господь! Дети рабочих и внуки крестьян – как это прекрасно!— Ірина Глєбова, «Не дисиденти, боронь Боже! (Моя життєва позиція)».[5]
- ↑ Харківська письменниця Ірина Глєбова провела творчу зустріч у Центральній бібліотеці ім. Г. Ф. Квітки-Основ’яненка Холодногірського району. Департамент культури Харківської міської ради. 12 грудня 2019.
- ↑ Филипп Дикань (28.11.2008). Ретродетектив, или Фандорин по-харьковски. Книги Ирины Глебовой о загадочных убийствах в дореволюционном Харькове [Ретродетектив, або Фандорін по-харківськи. Книжки Ірини Глєбової про загадкові вбивства у дореволюційному Харкові]. MediaPort (рос.).
- ↑ АРБИТМАН, Роман (19.01.2001). Чучело Акунина: Детективы в стиле «ретро» поставлены на поток [Опудало Акуніна: Детективи у стилі «ретро» поставлені на потік]. ИД «Время» (рос.).
- ↑ Глебова, Ирина. АРБИТМАН — ТЕНЬ ЛАТУНСКОГО [АРБІТМАН — ТІНЬ ЛАТУНСЬКОГО]. Газета «Российский писатель» (рос.).
- ↑ Ирина Глебова (23 августа 2011). НЕ ДИССИДЕНТЫ, БОЖЕ УПАСИ! (Моя жизненная позиция) [«Не дисиденти, боронь Боже! (Моя життєва позиція)»]. Редактор Ирина Глебова. «Добрыни» — издательство Первой столицы (рос.).
- І. Л. Михайлин. Глєбова Ірина Миколаївна // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2024. — ISBN 966-02-2074-X.
- Глєбова Ірина Миколаївна. Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України. 11 липня 2012.
- АВТОРЫ ЖУРНАЛА : БИОГРАФИЧЕСКИЕ СПРАВКИ // СЛАВЯНИН : Литературно-художественный журнал / Гл. редактор Л.И. Мачулин, Редактор отдела поэзии Р.А.Катаева. — Харьков : Мачулин Л.И., 2017. — Т. 34. — С. 237. — 250 екз. — ISSN 2221-9331.
- КОРОТКАЯ БИОГРАФИЯ [Коротка біографія]. Редактор Ирина Глебова. «Добрыни» — издательство Первой столицы (рос.). 23 августа 2011.
- Ирина Глебова [Ірина Глєбова]. LoveRead.me (рос.).
- Ирина Глебова. Об авторе. Литрес (рос.).
