Перейти до вмісту

Діти у Візантії

Добра стаття
Перевірена версія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Катання дітей на верблюді (мозаїка Великого палацу в Константинополі, VI століття)

Діти у Візантії — окрема категорія мешканців імперії. З погляду законодавства повна правоздатність наставала у віці 25 років, проте в деяких випадках вікові межі були іншими. Джерелами знань про візантійських дітей є в основному правові та агіографічні тексти. Важливим аспектом життя дитини у Візантії було одержання нею освіти, що зазвичай починалося у віці 6 або 7 років. Поширеним явищем у Візантії були шлюби серед дітей, які часто укладалися у віці близько 10 років. У цьому ж віці діти могли вступати в монастирі.[джерело?] Кількість дітей у сім'ях у середньому була невелика, однак за рахунок невисокої тривалості життя їх частка в суспільстві була значною. Очікування від дітей були — продовження роду, успадкування сімейної власності, турбота про батьків, їх поховання та посмертна пам'ять.

У Візантії держава приділяла значну увагу становищу дітей, які залишилися без піклування батьків. Законодавство встановлювало відповідальність за залишення дітей, заохочувало брати в сім'ю прийомних дітей. Існувала система державних притулків. На відміну від Стародавнього Риму, де батько сімейства був владний над життям і смертю дитини, у Візантії дітовбивство було заборонене.

Наразі вивчення дитинства у Візантії йде за багатьма напрямками. Дослідження, що проводяться на основі аналізу збережених літературних джерел, дозволили вивчити питання соціальної ідентичності, правового статусу, освіти й матеріального становища дітей, впливу на них культурного й релігійного оточення. Починаючи з кінця XX століття з'явилися численні археологічні дані, важливі для детальнішого розуміння життя й здоров'я візантійських дітей.

Концепція дитинства

[ред. | ред. код]
Докладніше: Дитинство
Богородиця Годувальниця, мозаїка з Санта Марія в Трастевере, Рим

У період Античності існували різні погляди на періодизацію життя людини[1]. За однією з точок зору, що зустрічалася вже у Піфагора, слід виділяти чотири вікові групи (згідно з числом пір року), кожному з яких відводилося по 20 років. За Гіппократом людина у своєму житті проходила сім стадій, кожна тривалістю сім років. У християнський період ця семичастна схема була переосмислена як вказівка на сім днів Творіння; такого погляду дотримувалися, наприклад, богослов VII століття Анастасій Синаїт й історик XI століття Михайло Пселл. Письменник I століття до н. е. Марк Теренцій Варрон запропонував схему людського життя з чотирьох частин по 15 років[2].

Антична традиція пропонувала також окрему періодизацію дитинства. За Сораном Ефеським (I—II століття) і Галеном період дитинства можна було розділити на три фази: дитинство — від народження до семи місяців, коли з'являються перші зуби, або до 2 років, коли дитина починає говорити; до семи років, коли з'являються всі молочні зуби; третя фаза, яку пов'язують з статевим дозріванням для дівчаток починалась з 12 років, для хлопчиків з 14 років[3]. Існували й інші схеми поділу[4]. Специфічна термінологія щодо періодизації дитинства вживалася в житійній літератури. У ній дитинство вважалося завершеним до 12 років у дівчаток і 14 років у хлопчиків[5]. Законодавством, починаючи з епохи Македонської династії, виділявся вік 7 років, починаючи з якого вважалося, що дитина могла усвідомити тяжкість вчиненого ним правопорушення та могла бути за нього покарана, зокрема, через страту[6]. З погляду християнства становила інтерес відповідь на питання, з якого віку дітьми усвідомлюється гріховність їх вчинків. Як правило, різні коментатори вважали, що точний вік тут визначити неможливо[7].

З погляду традицій римського і візантійського права до 25 років людина не вважалася дорослою[8], проте розпоряджатися своїм майном чоловіки могли вже у віці 20 років, а жінки — починаючи з 18 років. Мінімальний вік шлюбу встановлювався для юнаків 15 років і 13 років для дівчат. Для позначення як хлопчиків, так і дівчаток використовувалися грецькі слова дав.-гр. τέκνον (téknon) і дав.-гр. παῖς ‎(páī̈s). За цього перше з них більше стосувалося духовної спорідненості, а друге могло також застосовуватися до рабів[9]. У візантійській грецькій мові існували окремі поняття для дітей різного віку — новонародженої дитини, немовляти тощо.[10] Хлопчиків у віці з 14 до 25 років називали ефебами ἔφηβος[11] (éfivos).

Питання про місце дітей у візантійському суспільстві є дискусійним. З одного боку відносна кількість дітей, імовірно, була великою. Так, наприклад, за даними А. Лаіу, зібраним для спільнот македонських селян початку XIV століття, 50 % чоловіків мали вік до 20 років, тоді як лише 6 % чоловіків і 7 % жінок були старшими 45 років[12]. З іншого боку той факт, що діти були настільки інтегровані в доросле життя, викликав у деяких дослідників сумнів у тому, що в таких умовах міг виділятися специфічний стан «дитинства» з притаманними йому в сучасному західному розумінні якостями. Такий погляд в 1960-х роках обґрунтовував французький історик сім'ї Філіп Арьєс[12], чия книга «L'enfant et la vie familiale sous l'Ancien Régime» (1960) вважається основоположною у вивченні розвитку поняття дитинства. Надалі підхід Арьєса часто критикувався за перенесення сучасних понять на ранню епоху і некритичне ставлення до іконографічних джерел. Так, протилежної точки зору дотримується сучасний медієвіст Н. Орме, згідно з яким діти 500 або 1000 років тому були такими ж, як і зараз[13]. Наразі в результаті інтенсивного розвитку знань про роль дитинства за останні 50 років склалося уявлення про важливість дитинства й пов'язаної з ним частини суспільства, починаючи з епохи класичної античності[14].

У порівнянні з середньовічною Західною Європою дитинство у Візантії вивчено значно гірше. Першим дослідженням на цю тему була робота 1938 року Ф. Кукулеса, присвячена догляду за дітьми. У 1970-ті роки низка важливих робіт з соціальних і законодавчих аспектів візантійського дитинства опублікувала Е. Патлагеан[15]. Огляд напрямків досліджень за станом на 2009 рік міститься в передмові до збірки статей Becoming Byzantine: Children and Childhood in Byzantium.

Розвиток дитини

[ред. | ред. код]

До й після народження

[ред. | ред. код]
Ревека народжує Ісава і Якова, мініатюра з рукопису XI століття. Ватиканська бібліотека, gr. 747, 46v

Метою укладення шлюбу у Візантії було народження дітей, необхідних для забезпечення продовження існування сім'ї. З боку церкви пропаганда збереження цноти в перші століття існування християнства до IV століття змінилася визнанням важливості укладення шлюбу й продовження роду. Держава сприяла розвитку інституту шлюбу змінами в законодавстві[16]. Відповідно, бездітність сприймалася як велике нещастя, що заподіює особливі страждання жінкам, чия роль в сім'ї в результаті материнства значно підвищувалася[17]. Взагалі, за зауваженням А. Лаіу, «відтворення людських ресурсів» було основним завданням візантійських жінок з погляду суспільства[18]. Тема бездітності і пов'язаних з нею проблем поширена в житійній літературі — від неї часто страждали батьки майбутніх святих[19], згадуються бажання народження сина після народження кількох дочок[20], звернення до святих з метою позбавлення від бездітності. З метою домогтися бажаного зачаття жінки вдавалися як до божої допомоги, так і до народних засобів (заяча кров, гусячий жир), носили амулети, вдавалися до магії й астрології. За бажання за всяку ціну подолати цю біду безплідних жінок критикував Іван Золотоустий[21]. Не завжди діти були бажані, в зв'язку з чим були нерідкими випадки дітовбивства. Одне з найбільших дитячих поховань ранньовізантійського періоду виявлено в ізраїльському Ашкелоні, що налічує близько ста дитячих решток, переважно хлопчиків. Вважається, що це діти повій. Менша кількість решток дівчаток пояснюють їх більшою економічною цінністю як майбутніх повій[22].

Візантійські жінки народжували переважно у себе вдома, однак існували і пологові будинки (дав.-гр. λοχοκομεία (lokhokomeia)). Сім таких закладів загалом на 40 ліжок заснував у різних округах Александрії папа і патріарх Іоанн V (роки понтифікації 610—619). Однак це єдина звістка про існування пологових будинків у Візантії, хоча в XII столітті відомо про невелику лікарню для жінок в столичному монастирі Пантократора[23]. Про рівень античних знань у галузі гінекології та приймання пологів досить добре відомо зі збережених праць Сорана Ефеського, Аеція Амідского (V—VI століття) і Павла Егинського (VII століття). Процесом пологів керували повитухи, чиї знання ґрунтувалися на особистому досвіді. У разі ускладнень вдавалися до послуг лікарів, у розпорядженні яких були спеціальні інструменти[24]. Материнська і дитяча смертність були високими[25]. Про один такий випадок розповідає житіє святого IV—V століть Порфирія Газького[26]:

«…якась жінка з міської знаті, на ім'я Елія, перед пологами впала у велику небезпеку, а причиною небезпеки було наступне; плід у неї виходив не природним чином, але прийняв зворотне, неприродне положення і, так як одна рука була висунута, то інше тіло не мало можливості пройти; воно лежало поперек в утробі, і бабки не могли надати йому природне положення. Страждання були сильні, так як болі штовхали плід щогодини; ще більшу силу отримали муки внаслідок того, що за першим днем настав наступний, а також і третій, і кожен ще більш болісний. Страждання простяглися на сім днів, при чому хвороба постійно посилювалася. І лікарі бажали зробити їй чревосечення, але побачивши занепад сил її, відмовилися від неї. Її батьки і чоловік Ірос, будучи шанувальниками демонів, щодня приносили за неї жертву, приводили заклинателів і знахарів, вважаючи, що ті допоможуть їй, але безуспішно».

Дитяча смертність мала також і кримінальні причини. Про поширеність залишення дітей та навіть їх вбивство розповідає богослов IV століття Григорій Ніський. З даних канонічного права можна зробити висновок про поширеність відмови від годування як форми дітовбивства[27]. Аборт вважався не вбивством, а злочином проти чоловіка, і карався тілесними покараннями й засланням. З IX століття вчинення аборту було достатньою підставою для розлучення[28].

Згідно з традиціями, що склалися ще в доантичну епоху, візантійці сповивали своїх дітей; цю техніку описує Соран Ефеський[29]. Дитину потрібно було сповивати цілком, включаючи голову й пальці. Це мало було забезпечити її захист від холоду і різних можливих нещасних випадків у перші тижні життя[30]. Цей же лікар наводить рекомендації як годувати дитину. Грудне вигодовування слід починати з віку трьох днів, з цього ж віку можна було починати підгодовувати медом або медом, змішаним з козячим молоком. Деякі дослідники вважають, що в заможних сім'ях годування грудьми матерями вважалося негожим: для цієї мети слід було використовувати годувальниць. З іншого боку, житійна література вважала, що правильнішим з точки зору моралі є годування матір'ю. Відлучення дитини від грудей відбувалося зазвичай між другим і третім роками життя[31]. Таке пізнє припинення годування груддю могло бути одним з чинників, завдяки яким візантійські сім'ї були небагатодітні[32].

Догляд та виховання

[ред. | ред. код]
Давид пасе овець. Мініатюра з Феодорівської псалтири, 1066 рік

Питання про необхідність здорового харчування дитини розглядалося візантійцями в контексті релігійних уявлень. В цьому відношенні в агіографічній літературі частим мотивом була відмова майбутнього святого, що заздалегідь готує себе до аскетичного життя, від надмірностей у їжі. Житіє святого другої половини VI століття — початку VII століття Теодора Сикеота повідомляє про те, як він під різними приводами уникав прийому їжі разом зі своїми домочадцями: «Якщо ж його мати питала, з якої причини він не приходить до неї в обідню годину, він, морочачи їй голову, говорив, що, мовляв, „я не зумів відповісти урок грамоти, і мене змусили залишитися в училищі“, або що у нього був розлад шлунку, і йому не хотілося їсти»[33]. Те, що такого роду пояснення могли приводити до зловживань з боку батьків, які ухиляються від виконання своїх батьківських обов'язків, можна зробити висновок з 15 канону Гангрського собору (середина IV століття), який засуджує тих, хто «під приводом відлюдництва, не дбає» про своїх дітей[34]. Іоанн Зонара і Феодор Вальсамон, що коментували в XII столітті цей канон, також засуджували подібну практику. Світське законодавство розглядало батьків, що не забезпечують належне годування дітей, як убивць. Обов'язок батьків забезпечувати своїх дітей харчуванням, одягом і житлом не припинявся після вступу дітей в самостійне життя. У раціон «звичайних» дітей входила та ж їжа, якою харчувалися і дорослі візантійці: яйця, сир, білий хліб, м'ясо птиці, риба, фрукти[35][36].

Про виховання дітей у Візантії історикам відомо не дуже багато, оскільки візантійська література, за висловом відомого візантиніста Г. Г. Літаврина, — це література без дітей[37]. У духовному відношенні основною турботою батьків було виховати в своїх дітях побожність і благочестя, керуючись зразками та ідеями Нового Завіту (наприклад, Еф 6:5)[38][39]. Головними моральними цінностями, яким вчили дітей відповідно до християнської моделі виховання, були покора й шанобливість до батьків[40]. Виховання в такому дусі, успадкованому від стародавньої Юдеї[41], мало велике значення, захищаючи родину від розпаду. Закладені в дитинстві уявлення про субординацію потім ставали основою суспільного устрою: дружини мали підкорятися чоловікам (Еф 5:22), діти — батькам, раби — господарям, християни — світській владі, все людство — Богу[42]. Померлого батька візантієць мав оплакувати з голосінням; відповідно до традиційного ритуалу чоловік-глава сім'ї таким же чином висловлював свою скорботу і за інших нещасть[43]. Настільки ж не багато відомо про ігри візантійських дітей. Досить поширеним мотивом в агіографії був опис сцен з життя майбутнього святого, коли він відмовлявся від ігор разом з іншими дітьми, своїми ровесниками, або іншого спільного проведення часу з ними. Дорослі святі нерідко застосовували свої цілительські таланти для лікування травм, отриманих дітьми під час ігор. Нарешті, ілюстрації ілюмінованих рукописів іноді містять зображення дитячих ігор[44]. Серед дітей і дорослих були популярні ігри в м'яч. Крім того, Іван Золотоустий згадує серед предметів дитячих ігор обручі, астрагал і гальку. Никита Хоніят, розповідаючи про ігри одинадцятирічного сина імператора Мануїла I Олексія, розповідає, що той «грав у горіхи або бавився киданням камінців»[45][46].

Не в останню чергу бажання візантійців заводити дітей зумовлювалося необхідністю отримати допомогу у веденні домашнього господарства або ремесла[42]. Житія містять численні приклади того, як вже у віці 6 років селянські хлопчики залучалися до роботи в полі. Для дітей заможніших батьків такий спосіб виховання був менш характерний. Хлопчики часто працювали пастухами[47]. У заможних і знатних сім'ях дитина до 5-7 років перебувала під опікою мешканок гінекею, після чого турботу про неї доручали наставникові, який спостерігав за іграми вихованця і вчив його грамоти. Хлопчик зі знатної родини міг кілька років жити в будинку своєї нареченої. Діти шляхетних родин могли бути віддані на виховання до палацу імператора і росли разом зі спадкоємцем престолу. З цього кола виходили майбутні вищі чиновники й воєначальники. Більшість аристократів прагнуло підготувати своїх синів до військової кар'єри, і відповідно до цього будувалося виховання знатних нащадків. З 14-15 років вони вже брали участь у військових походах[48]. Про заняття дівчаток відомо значно менше, ймовірно, це була домашня робота[49]. У знатних сім'ях дівчата могли отримати добру освіту, яскравим прикладом чого є доля дочки імператора Олексія I Комніна Анни[50].

Освіта

[ред. | ред. код]
Константинопольська філософська школа, ілюстрація з мадридської рукописи хроніки Іоанна Скіліци, XIII—XIV століття

Грамотність суспільства була досить високою, поширеною в усіх соціальних верствах і у всіх частинах імперії. Початкову освіту діти отримували або дома від батьків[51], або в багатих сім'ях від особистого вчителя. Візантія успадкувала греко-римську систему освіти, в якій організація навчального процесу була справою приватної ініціативи[52]. Навчання починалося після досягнення дитиною віку шести або семи років. З цього віку діти починали вчити напам'ять велику кількість текстів, здебільшого — релігійного змісту. Освіта в цілому велося грецькою мовою[53], і завданням цього етапу освіти було «еллінізувати» мову дитини[54]. Найчастіше грамоти навчалися в місцевих школах і при монастирях. Про порядок організації монастирських шкіл відомо з відповіді на 15-те запитання «Великого Аскетікона» Василія Великого[55]. У порівнянні з античною системою, у школі Василія була скасована фізична культура. Старших дітей потрібно було навчати окремо від молодших, однак кращих серед старших учнів призначали у вчителі молодшим; молитву старші й молодші здійснювали спільно[56].

Для організації початкової школи потрібно було тільки знайти вчителя, приміщення та книгу, і тому вони існували повсюди, сприяючи поширенню початкової грамотності. Як зауважив Дж. Б. Бюрен, бажанням будь-якого візантійського батька було дати своїй дитині хоч якусь освіту, і кожен, хто міг знайти на це гроші, робив це[57]. Для дослідження поширеності грамотності серед дітей з різних соціальних верств і регіонів Візантії надзвичайно корисна житійна література, оскільки, за рідкісним винятком, святі були єдиною категорією жителів імперії, про життя яких збереглися досить докладні відомості[58]. Типовими прикладами є знаменитий місіонер Кирил, який, навчаючись читанню в Солуні і відчуваючи труднощі в розумінні творів Отців Церкви, відбув за поглибленими знаннями в Константинополь, або засновник Великої Лаври Афанасій Афонський, який не зміг задовольнити свою тягу до знань у Трапезунді[59]. Грамотність сільського населення була, очевидно, істотно нижчою, проте кількість людей, освічених достатньо, щоб поставити підпис під своїм шлюбним договором, як це пропонувала Еклога (VIII століття), було значним[60].

Вища освіта буле менш доступною і в «темні століття» візантійської історії з VII по першу половину IX століття її було складно отримати навіть у Константинополі. У провінції людей, готових займатися викладанням поглиблених курсів наук, було ще менше. Діти селян в своїй більшості були позбавлені можливості отримати поглиблену освіту[61]. Однак для найталановитіших учнів, що показали значні успіхи до віку 12 років, можливість протягом двох — трьох років продовжити навчання граматиці за межами Гомера і псалмів була цілком доступна[62]. Відомості про кількість шкіл, тривалість освіти, кількість учнів уривчасті. Для другої чверті X століття в Константинополі достеменно відомо про існування не менше чотирьох середніх шкіл, у кожній з яких на кожному році навчання було 20-30 учнів[63]. Все сказане раніше стосується переважно освіти хлопчиків; про способи отримання освіти дівчатками практично нічого не відомо[53][64].

З погляду практичної цінності освіта була важливою в разі вибору духовної або чиновницької кар'єри. Технічні знання й навички зазвичай отримувалися вже під час виконання роботи. Переважний погляд на освіту розглядав її як необхідну підготовку до доброчесного християнського життя, а не як цінне саме по собі самовдосконалення. Така точка зору передбачала більшу увагу під час навчання до творів, що доносять до читача моральні цінності, які допоможуть досягти спасіння. Таким чином, в дитяче коло читання, крім Біблії, входили житія святих — оскільки повчальні розповіді про дитинство святих були невід'ємною частиною творів цього жанру, повчальні байки Езопа тощо. Ймовірно, діти читали і такі літературні твори, як «Оповідання для дітей про чотириногих тварин», Дігеніс Акрітас, історії про Александра Великого та інші твори, цікаві також і дорослим[65].

Хвороби й смерть

[ред. | ред. код]

З кінця XX століття для дослідження дитинства в середні віки, зокрема у Візантії, почали застосовуватися археологічні методи. Тільки в останні десятиліття була спростована теорія про те, що дитячі останки не зберігаються після руйнування поховання. В даний час дитяча біоархеологія є розвиненою науковою дисципліною, що дозволяє встановлювати різні обставини життя й смерті дитини. Детальний опис дитячих похоронних ритуалів відомий з промови Михайла Пселла у зв'язку зі смертю його дочки Стіліан[66].

У зв'язку з частими ускладненнями вагітність і пологи вважалися у Візантії критичними періодами в житті матері й дитини. Різні проблеми й захворювання в цей період часто зв'язувалися з втручанням злих духів, зокрема демониці Гелло, що нібито з'являлася вагітним і викликала неправильне передлежання плоду або вбивала новонароджених. Збереглися ранньовізантійські бронзові або свинцеві амулети, що зображують напівжінку-напівзмію з розпущеним волоссям, яку вражає списом святий вершник. Такий або інші амулети батьки давали новонародженому або вішали на його колиску[67]. Рівень дитячої смертності був надзвичайно високим. Різноманітні методи дослідження, застосовані для різних регіонів й історичних періодів, дають оцінки смертності у віці до 15 років від 39 % (ранньо-та середньовізантійський період в історії Криту, дані Х. Бурба на основі біоархеологіческіх досліджень) до 50 % в Малій Азії, Єгипті і Палестині (Е. Патлагеан на основі даних могильних написів). Таку ж оцінку для Македонії XIV століття отримала А. Лаіу на основі даних переписів. Згідно з даними Лаіу, половина дітей померла протягом перших 5 років життя[68].

Грецька дослідниця Е. Пулаку-Ребелаку детально дослідила питання про існування педіатрії у Візантії й дійшла висновку, що такої медичної дисципліни (у сучасному її розумінні) у Візантії не було. Хоча є свідчення існування інших медичних спеціальностей і відповідних відділів у відомих лікарнях, в основному в Константинополі, свідоцтв про діяльність педіатричних відділень немає[69]. Однак у медичних текстах, як правило, є спеціальні розділи, присвячені дітям. Наприклад, Орібазій (IV століття), Аецій Амідський (V—VI століття) і Павло Егінський (VII століття) в своїх трактатах приділяли увагу догляду за новонародженими і їх годівлі, а також способам лікування поширених хвороб: запалень, опіків, вад розвитку, проблемам під час прорізування зубів. Такі хвороби, як віспа, кір і скарлатина, найчастіше були смертельними[70]. Випадків патології зубів в археологічних матеріалах виявлено небагато. Сучасні методи досліджень дозволяють ефективно виявляти випадки залізодефіцитної анемії. Викликані цим синдромом патології Cribra orbitalia і поротичний гіперостоз були досить поширеними, що пояснюється, ймовірно, дієтою на основі козячого молока й меду[71].

Правове становище

[ред. | ред. код]

Успадкування майна

[ред. | ред. код]

За Кодексом Юстиніана (VI століття) повноліття для юнаків наставало між 20 і 25 роками, для дівчат — між 18 і 25 роками. Еклога (VIII століття) уточнювала, що для неповнолітніх, які перебувають під опікою дитячого будинку, монастиря чи іншого закладу з подібною функцією повна правоздатність наставала після досягнення шлюбного віку й укладення шлюбу. Якщо ж це не відбувалося до настання 20 років, заклад опіки мав надати в повну власність опікуваним належну їм спадщину. На початку правління Македонської династії сталося повернення до Юстініанівської норми про 25 років. Імператор Лев VI (886—912) прийняв додаткові закони щодо захисту майна сиріт і встановив вік настання повноліття — 18 років для жінок і 20 для чоловіків. Оскільки головним пріоритетом відповідного законодавства був захист майна сиріт, бралися до уваги випадки, коли після досягнення зазначеного віку опікуваний ще не був морально готовий до вступу в права спадщини, або ж навпаки — це право могло бути йому надано раніше. Рішення з цих питань належало до компетенції імператора або спеціальної установи[72].

Візантійська система успадкування ґрунтувалася на принципі окремого успадкування, коли всі діти мали право на свою частину майна. У разі відсутності заповіту всі діти успадковували рівні частки. У деяких випадках це могло призвести до утиску прав старшого покоління й розмивання сімейної власності[73]. У різні періоди принципи успадкування змінювалися, але основними віхами, коли проводився перерозподіл майна, були одруження дітей і смерть батьків. Згідно із законом дітям належало від третини до половини власності матері[74]. Закон визнавав також деякі права позашлюбних дітей на спадщину батька[75]. Виходячи з даних житійної літератури, вважається, що зазвичай у сім'ях було не більше 3-4 дітей. Селянські родини були меншими за родини аристократів[76].

Положення в сім'ї

[ред. | ред. код]

Терміном, що позначає дитину, яка перебуває під владою (лат. patria potestas) батька сімейства, був дав.-гр. ὑπεξούσιος. На відміну від Стародавнього Риму, де лат. patria potestas був владний над життям і смертю своїх дітей чи онуків, у пізній Римській імперії дітовбивство було заборонено вже 370 року імператором Валентиніаном I (364—375); заборона була відновлена в Кодексі Феодосія (V століття)[77]. Продаж власних дітей у рабство був заборонений, хоча законом імператора Костянтина Великого від 329 року це допускалося в разі крайньої бідності[78]. Законодавство Юстиніана I визнало право на життя за ембріоном[79]. Новелою Льва VI за матерями визнавалася не юридична, але моральна влада над своїми дітьми. У разі смерті чоловіка вдова, якщо вона не вступала в шлюб вдруге, брала на себе відповідальність за дітей[80]. Правоздатність наставала у віці 25 років, але за Лева VI це положення було уточнено, і емансипація була надана незалежно від віку в разі заснування власного господарства[81]. Ранньовізантійське законодавство в цілому успадкувало римське в частині питань, що стосувалися поняття patria potestas. Існувала класифікація дітей залежно від соціального стану їх батьків, що зводилося до принципового поділу дітей на законних і побічних[77]. Patria potestas не поширювалося на всиновлених дітей[82]. За традиційними уявленнями візантійців, зафіксованим в творі XI століття «Поради і розповіді» Кекавмена, діти мали шанувати й поважати своїх батьків. Щодо дочок автор давав наступну рекомендацію: «тримай дочок в заперті як засуджених, осторонь від чужих очей, щоб не опинитися в становищі вжаленого змією»[83][84].

Більш ніж тисячолітня історія Візантії, різноманітність історичних та географічних умов не дозволяють однозначно охарактеризувати структуру візантійської сім'ї. За думкою О. П. Каждана, візантійські домогосподарства мали в своїй основі нуклеарну сім'ю, проте в документальних і агіографічних джерелах згадуються і розширені сім'ї з 20-30 осіб[85]. У таких сім'ях було місце для складних неспоріднених відносин, таких як усиновлення та опіка. Членами сім'ї також вважалися хресні батьки, які обиралися з міркувань престижу. Вони підтримували з дитиною тісний зв'язок протягом усього життя, забезпечуючи духовне керівництво. Часто всі діти одних батьків мали одних і тих же хрещених[86].

Від синів та дочок очікувалося, що вони будуть допомагати своїм батькам у старості. Вдови, яких, судячи за джерелами, було досить багато (внаслідок високої чоловічої смертності), важко переносили своє становище. Вони успадковували сімейне майно й відповідальність за виховання та одруження дітей. Якщо вони відразу не могли довірити турботу про благополуччя сім'ї сину, то сподівалися на це в майбутньому[87]. Якщо ж син вирішував обрати духовну кар'єру, то ці зобов'язання ставали перешкодою його планам. Найкращим виходом в такому випадку було відправити матір і сестер до монастиря[88]. Обов'язок дітей допомагати батькам в бідності й старості була зафіксована також у світському законодавстві й церковних канонах[89].

Сексуальність і укладення шлюбу

[ред. | ред. код]
Королева Симоніда, фреска з монастиря Грачаніца, XIV століття

Візантійське шлюбне законодавство доволі обширне. За римським правом, припустимим віком для укладення шлюбу були 12 років для дівчаток і 14 років для хлопчиків. Заручини могли відбутися вже в 7 років, однак на практиці могли бути накладені додаткові обмеження в зв'язку з тим, що після заручин дівчинка переходила жити до хати майбутнього чоловіка і позбавлялася захисту своїх батьків. Згідно з новелою 109 імператора Лева VI заручини дітей молодших семи років допускалися тільки з дозволу імператора[90]. Візантійське законодавство допускало ранні шлюби для дівчаток, які не досягли 12 років; в цьому випадку чоловік повинен був чекати досягнення відповідного віку своєї неповнолітньої дружини для вступу в статеві стосунки. На практиці, однак, батьки дівчаток часто завищували їх вік і обходили це обмеження. Якщо священнослужителі дізнавалися про такі випадки, вони мали право розірвати шлюб[91]. Митрополит Іоанн Апокавк розірвав шлюб між 30-річним чоловіком та шестирічною дівчинкою і наклав покарання на причетних до укладення цього союзу[92]. Однак у деяких відомих церковних документах — постанові патріарха Михайла Анхіальского (роки понтифікації 1170—1178) і у виданні юридичного збірника Прохирон другої половини XII століття — допускалися шлюби у віці 6 років[93].

Ранні шлюби були особливо поширені у вищому суспільстві, де вони укладалися для зміцнення зв'язків між родинами. Про один з випадків протизаконного шлюбу повідомляє історик Никита Хоніят. Після повалення імператора Олексія II Комніна (1180—1183) його дядьком Андроником переможець одружився з 11-річною вдовою свого племінника. У 1299 році п'ятирічна дочка імператора Андроніка II Палеолога Симоніда була видана в шлюб з майже 50-річним королем Сербії Милутином[94]. Як повідомляє історик Никифор Григора, чоловік не став чекати належного віку та скоїв консумацію шлюбу, коли Симоніді було лише 8 років, завдавши їй важких травм. Попри бажання дочки кинути чоловіка й вступити до монастиря, з політичних міркувань Андронік II заборонив їй це[95].

Дитяча проституція була поширеним явищем, і, згідно з істориком VI століття Іоанни Малали, в його час незаможні батьки продавали своїх дочок за 5 солідів. Особливим попитом користувалося право здійснити дефлорацію. Видана в 535 році новела Юстиніана I забороняла залучення в проституцію дітей, молодших десяти років[96]. За цього з різних згадок в джерелах можна зробити висновок про те, що в пізнішому віці проституція допускалася[94]. Про те, що майбутня дружина цього імператора в дитинстві займалася проституцією, у своїй «Таємній історії» повідомляє Прокопій Кесарійський: «Феодора, будучи ще незрілою, не могла ще сходитися з чоловіками і мати з ними зносини як жінка, але вона вдавалася любострастію на чоловічий лад з негідниками, одержимими диявольськими пристрастями, хоча б і з рабами, які, супроводжуючи своїх панів в театр, знайшовши хвилинку, між справою віддавалися цьому мерзенному заняттю»[97].

Гомосексуальні стосунки у Візантії були заборонені при Юстиніані I, а законом 726 року встановлювалася відповідальність дітей старших 12-и років за участь в них, оскільки передбачалося, що в цьому віці діти вже в змозі зробити усвідомлений вибір. У інших відносинах відповідальність наставала раніше. Так, законодавчий звід IX століття Ісагога встановлював покарання у вигляді смертної кари за вбивство, починаючи з семи років; ранніше законодавство не встановлювало навіть такого обмеження[94]; схолії до цього закону встановлювали, що малолітні діти (дав.-гр. ἴμφας) не в змозі усвідомити негожість такого вчинку[6]. Педофілія також була надзвичайно поширена. Звинувачення в цьому пороці хроністи пред'являли імператорам Феодосію II (роки правління 402—450), Костянтину V (роки правління 741—755) і високопоставленому чиновнику Юстиніана I Іоанну Каппадокійському. За Іоанном Златоустом (початок V століття), з цієї причини матері боялися відпускати дітей далеко від будинку. Педофілія каралася як за світськими законами, де карою за неї була страта через відрубання голови, так і за церковними, що накладали за неї покаяння протягом 19 років[98].

Інцест, як і інші сексуальні девіації у Візантії, суворо засуджувався і неодноразово заборонявся законодавчо. Однак конкретних випадків відомо не багато. Найвідоміший з них — другий шлюб імператора Іраклія I (роки правління 610—641) зі своєю 14-річною племінницею Мартіною[99]. З погляду законодавства такі близькоспоріднені шлюби були в деякі періоди законними: між двоюрідними братами та сестрами — до 741 року і між дядьком та племінницею — до 342 року[100].

Сироти

[ред. | ред. код]

Відмова від дітей

[ред. | ред. код]

Причини, що призводили до появи сиріт у Візантії, були як природними, пов'язаними зі смертю обох батьків або тільки батька[101], так і соціальними (відмова від дитини з різних причин). Достеменної статистики поширення цього явища не існує ні для Візантії, ні для попередніх періодів історії. Складно також сказати, як змінилася частота відмов від дітей з християнізацією імперії. Історії про відмову від дітей відомі з часів ранньої античності. Це питання порушувалося в листуванні губернатора Віфінії Плінія Молодшого з імператором Траяном (роки правління 98-117). Пліній звернув увагу імператора на те, що багато вільних жителів його провінції кидають своїх дітей, яких потім інші люди підбирають і перетворюють на рабів. Відповідь Траяна на це свідчила, що якщо існувала можливість встановити вільне походження таких дітей, яких називали θρεπτός, то їх слід було звільнити[102]. Відомий документ часів царювання Марка Аврелія (роки правління 160—180), що, ймовірно, стосується лише Римського Єгипту (дав.-гр. Γνώμων τοῦ Ἰδίου Λόγου), згідно з яким чиновникам слід було здійснювати утримання чверті майна померлої людини, яка вчинила усиновлення. Метою цього було припинення зловживань бездітних громадян, чиє майно в іншому випадку належало б державі повністю[103]. Художній опис причин і обставин, пов'язаних із відмовою, наводиться в популярному романі II століття «Дафніс і Хлоя». У цьому творі розповідається про виявлення пастухами на острові Лесбос покинутих за подібних обставин хлопчика й дівчинки. Згодом з'ясувалося, що їх батьками є місцеві аристократи. Батько Дафніса вчинив так тому, що вже мав трьох дітей і цього йому було досить. Батько Хлої після понесених ним великих витрат, пов'язаних з виконанням цивільних обов'язків, став занадто бідним[104]. Батько Дафніса очікував, що залишена дитина мала померти. З іншого боку, згідно з дав.-гр. Γνώμων τοῦ Ἰδίου Λόγου, дітей залишали в особливому часто відвідуваному місці, де їх могли легко виявити[105].

Ранні християнські письменники суворо засуджували практику відмови від дітей незалежно від причини. Серед засуджених ранньохристиянським апологетом Афінагором Афінським явищ — гладіаторські гри, публічні страти, аборти й відмови від народжених дітей[106]. Долю залишених дітей прояснює також свідоцтво Юстина Мученика (II століття): «Ми, щоб нікого не турбувати і самим не грішити, тримаємося таких думок, що підкидати новонароджених немовлят є справа поганих людей; по-перше тому, що майже всі такі, ми бачимо, не тільки дівчатка, але і хлопчики вживаються на перелюбі, і як стародавні, кажуть, тримали стада биків або кіз, або овець, або коней, так нині і діти вживаються тільки для цієї ганебної справи»[107]. Наприкінці II століття, висміюючи в «Педагозі» вади сучасного йому суспільства, Климент Олександрійський засуджував розпусних жінок, які «осиротілих хлопчиків не допускають до себе, вони, папуг і зуйок годують; власних своїх дітей підкидають вони, а молодих птахів приймають до себе в будинок»[108]. У IV столітті богослов Василій Великий порівнював батьків, які залишають своїх дітей, з орлами, які викидають одного зі своїх пташенят (яких потім рятують і вигодовують фенікси), щоб приділити більше уваги тим, що залишилися. Щодо людей Василь пояснював це явище у бідних нездатністю забезпечити своїх дітей, а у багатих — небажанням ділити своє майно на дрібні частини[109].

Починаючи з правління імператора Костянтина Великого (роки правління 306—337) держава стала приділяти увагу підтримці сиріт. 315 року він, з метою запобігання дітовбивства, дав розпорядження префекту Преторію виділяти гроші малозабезпеченим батькам. Цей закон поширювався спочатку тільки на Італію і 322 року аналогічний закон було видано для Африки. Однак невідомо, чи була ця програма підтримки поширена на всю імперію, а серед законодавства Юстиніана I (528—565) немає згадок про подібні платежі. Імовірно, ця ініціатива Костянтина виявилася занадто дорогою[110]. У той же час, однак, Костянтин не заборонив стародавній звичай відмови від дітей, проте він змінив закон Траяна про статус θρεπτός, і тепер рішення про те, бути їм рабами або ж вільними, визначалося не тим, ким були їхні біологічні батьки, права яких вважалися повністю втраченими, а рішенням прийомних батьків[111]. 336 року Костянтин заборонив успадкування від неодружених матерів. На думку історика Дж. Босуелла метою цих законів було зміцнення сім'ї з метою підвищення економічної та політичної стабільності в суспільстві[112]. Відповідно до інших поглядів метою було зробити відмову від дітей непривабливою і заохотити усиновителів[111]. За наступних імператорів ці закони підтверджувалися з незначними змінами. Феодосій II (402—450) зобов'язав усиновителів реєструвати дітей у місцевого єпископа для забезпечення їх прав. 529 року Юстиніан I позбавив усиновителів можливості перетворювати зна́йду на раба. Згідно із законом 541 року тих, хто відмовляється від дітей, навіть у публічному місці, карали смертю. Нарешті, в Дигестах було прийнято ухвалу юриста III століття Юлія Павла, який прирівняв відмову від дитини до вбивства. Подальше законодавство сповідувало цей принцип[113].

Долею сиріт, які перебували під опікою суспільства, займалося відомство під керуванням спеціального чиновника — орфанотрофа, у віданні якого перебувала система державних притулків[114]. Існували також керовані церквою дитячі ясла (дав.-гр. βρεφοτροφεία), в яких, ймовірно, діти перебували до переведення в притулок[115].

Усиновлення

[ред. | ред. код]
«Святий Юрій і діти» (вотивна мозаїка базиліки святого Дмитрія в Салоніках, VII—VIII ст.)

Усиновлення у Візантії (ср.-грец. νίοθεσία) було, поряд з хрестильною і ритуальною спорідненістю, однією з форм «спорідненості за угодою» на противагу формам кровного споріднення. Для усиновлення та спорідненості за хрещенням використовувалася подібна термінологія, що пов'язано з законодавчими реформами імператора Лева VI (886—912), три новели якого присвячені питанням усиновлення. Новела 24 встановлювала, що більше неприпустимі шлюби між рідними і прийомними дітьми, оскільки усиновлення встановлюється церковним благословенням. Фактично, ця новела прирівнювала усиновителя до хрещеного батька. Новели 24 і 27 розширювали перелік потенційних усиновителів, додавши до нього дівчат, бездітних жінок і євнухів. З цього моменту остаточно припиняється встановлення права patria potestas в результаті усиновлення, що розуміється тепер як прояв турботи про дитину. В обов'язок дитини за цього входили турбота про батьків у старості й допомогу в управлінні майном за його наявності[116].

Від періоду XIII—XIV століть збереглося досить багато юридичних документів про усиновлення. Деякі з них були укладені між біологічними й прийомними батьками, інші — між усиновителями і всиновлюваними. У першому випадку, наприклад, бідна вдова, що залишилася з двома дочками, віддавала на удочеріння в заможнішу сім'ю одну з дочок. У другому випадку договір укладали бездітні пари, які бажали продовжити свій рід, з людьми, які досягли 25 років або старші. Самі собою ці договори не встановлювали відносини усиновлення, для якого як і раніше була потрібна участь церкви. Контракт фіксував зобов'язання сторін: прийомна мати обіцяла не ухилятися від виконання даного договору, зокрема, не віддавати дитину назад. Усиновлювані, у свою чергу, зобов'язувався служити своїм прийомним батькам, начебто вони були їх рідними кровно, і ставитися до них з повагою. Інші зобов'язання батьків могли передбачати надання посагу після досягнення шлюбного віку і навіть призначення дитини своїм спадкоємцем. Таким чином, хоча прийомна дитина і входила в сім'ю, ставала її членом з погляду оподаткування, в якихось відносинах вона могла мати менші права, ніж якби була рідною[117]. Хоча такі договори не відомі для раніших періодів, їхні формулювання, імовірно, походять від набагато раніших[118].

Найвідомішим випадком є ​​детально описане Михайлом Пселлом удочеріння, яке він вчинив після того, як його єдина дочка померла у віці 8 років. Бажаючи забезпечити майбутнє прийомної дочки, Псьол в ранньому віці обручив її з якимсь Елпідієм, сином протоспафарія, давши посаг у розмірі 50 фунтів золота, 20 з яких мали піти на покупку посади протоспафарія Елпідієм. Після того як Елпідій показав себе ледачим і нездатним до посади, заручини були розірвані й прийомна дочка уклала шлюб з іншою людиною. Її сина Псьол розглядав як продовження самого себе. В цілому турбота про хороший шлюб для прийомних дітей була поширеним явищем[119]. У XI столітті мали місце усиновлення з політичних міркувань: усиновлення імператрицею Зоєю Михайла Калафата, Никифора Бриєннія Никифором III Вотаніатом тощо. Іконографічно усиновлення позначалося сидінням дитини на колінах прийомного батька[82].

Візантія сприйняла римську концепцію опікунства (дав.-гр. ἐπιτροπεία) без будь-яких змін[120]. Основними завданнями опікуна були управління власністю дитини та організація її шлюбу. Вимога того, щоб дорослий чоловік захищав права дитини, який втратив своїх батьків, міститься вже в Законах дванадцяти таблиць (близько 450 року до н. е.). Поступово вимоги до опікунів та сфера їх обов'язків ускладнювалися. У I столітті до н. е. визначення опікунства дав Сервий Сульпиций Руф, згідно з яким воно було захисною владою опікуна (лат. tutor) над вільною особою, занадто молодою, щоб захистити себе самому[121]. До III століття законодавство, що стосується опікунства (лат. tutela), стало досить великою галуззю римського права, що вимагадл, на думку класичних юристів, спрощення[121]. Проте формула Сульпіція була використана без змін Павлом, а потім в Інституціях Юстиніана, Прохірон імператора Василя I (867—886) і в «Шестикнижжі» Арменопула (XIV століття)[120]. Опіка могла встановлюватися або за заповітом, або за призначенням з числа родичів, як чоловіків, так і жінок. Право здійснювати опіку над своїми дітьми було надано вдовам, які не вступили в шлюб повторно, за Феодосії I (379—395), а за Юстиніани I це право було поширене на бабусь[115]. Сексуальний зв'язок між опікуном і прийомною дитиною категорично заборонявся[122].

Діти і церква

[ред. | ред. код]

Розвиток візантійської дитини супроводжувався великою кількістю обрядів, кожен з яких відзначав настання нового етапу в її житті зі своїми правами та обов'язками. Одні з них були публічними, наприклад, присвоєння імені, хрещення, воцерковлення, перша стрижка бороди у хлопчиків і заручення. Інші події відбувалися в сімейному колі: перше купання, перша стрижка, поява першого зуба, відлучення від грудей. Багато з цих ритуалів мали релігійний зміст і описані в Євхології[123]. Незабаром після народження батьки вибирали ім'я дитині, часто на честь відомого святого або подвижника. Правильний вибір імені вважався надзвичайно важливим і для його здійснення батьки вдавалися, зокрема, і до не цілком ортодоксальних методів. Іван Золотоустий засуджує висхідну до язичницьких часів практику, коли для вибору імені запалювалися кілька лампад, з кожною з них зіставлялося ім'я святого. Після того, як всі вони догорять, дитині давали ім'я того святого, чия лампада догоріла останньою. Це мало було забезпечити йому довше життя. У середньовізантійський період дітей найчастіше називали на честь дідусів і бабусь[124]. До найпопулярніших імен належали Іоанн і Марія[125]. На восьмий день, перед хрещенням, ім'я підтверджував священнослужитель, благословляючи дитину. У ранній період візантійської історії хрещення проводилося після настання дитині трьох років, а з VI століття — між 8 і 40 днями життя. У разі, якщо була небезпека для життя дитини, церемонія могла бути проведена на першому тижні[126]. Саме хрещення, як воно описано в Євхології, було тривалою і складною процедурою, в яку не вносили змін після того, як вона стала застосовуватися не тільки до вже дорослих послушників[127]. Після того, як хрещення стало проводитися в дитинстві, від дитини більше не вимагалося демонструвати розуміння основ християнської віри. У середньовізантійський період урочисто відзначалися також церемонії миропомазання і першого причастя, після якого діти вважалися повноправними членами церковної громади. Однак до 12 років сповідь не вважалася необхідною перед причастям[86]. Настання пубертатного віку визначався для хлопчиків ритуалом збривання бороди, а для дівчаток — покриванням голови. На питання про те, чи застосовувалися ці ритуали як знак посвяти дитини в духовну кар'єру, сучасні дослідники відповідають негативно[128].

Церква також брала участь в долі підростаючого покоління, приділяючи особливу увагу сиротам[129]. У IV столітті єпископ Василь Кесарійський приймав у свою чернечу громаду сиріт і заснував школу для хлопчиків і дівчаток, не тільки сиріт[130]. Притулки для сиріт часто перебували під опікою єпископів, найбільші притулки були при монастирях. Батьки відправляли своїх дітей у монастирі також із метою отримання освіти. У ранньовізантійський період діти могли розпочати навчання в монастирі з семи років, з 692 року цей вік був збільшений до десяти років[96][131]. Однак отримання освіти в монастирі передбачало обов'язкове (за єдиним винятком школи Студійського монастиря) прийняття чернечих обітниць, що було прийнятним не для всіх дітей. Типикони більшості монастирів забороняли з міркувань моральності спільне перебування на своїй території євнухів, хлопчиків і жінок[132].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Moffat, 1986, с. 706.
  2. ↑ Ariantzi, 2009, с. 52—54.
  3. ↑ Ariantzi, 2009, с. 54—55.
  4. ↑ Prinzing, 2009, с. 15—16.
  5. ↑ Ariantzi, 2009, с. 55—59.
  6. ↑ а б Prinzing, 2009, с. 26.
  7. ↑ Prinzing, 2009, с. 27.
  8. ↑ Prinzing, 2009, с. 17.
  9. ↑ Kazhdan, 1991, с. 420.
  10. ↑ Ariantzi, 2009, с. 59—67.
  11. ↑ Hennessy, 2010, с. 81.
  12. ↑ а б Hennessy, 2010, с. 82.
  13. ↑ Papaconstantinou, 2009, с. 2.
  14. ↑ Beaumont L. A. Childhood in Ancient Athens. — Routledge, 2012. — P. 7—9. — ISBN 978-0-415-24874-7.
  15. ↑ Papaconstantinou, 2009, с. 5.
  16. ↑ Laiou, 2009, с. 56.
  17. ↑ Ariantzi, 2012, с. 51—52.
  18. ↑ Laiou A. The Role of the Women in Byzantine Society // JÖB. — 1982. — Т. 31, № 1. — С. 233—260.
  19. ↑ Ariantzi, 2012, с. 52—55.
  20. ↑ Ariantzi, 2012, с. 55—58.
  21. ↑ Ariantzi, 2012, с. 58—60.
  22. ↑ Bourbou, 2010, с. 103.
  23. ↑ Ariantzi, 2012, с. 64—65.
  24. ↑ Ariantzi, 2012, с. 65—67.
  25. ↑ Ariantzi, 2012, с. 68.
  26. ↑ Марк Диакон. Житие и подвизание Порфирия епископа Газского. Архів оригіналу за 25 квітня 2015. Процитовано 14 травня 2017.
  27. ↑ Congourdeau, 1993, с. 164.
  28. ↑ Moffat, 1986, с. 715—716.
  29. ↑ Ariantzi, 2012, с. 77—79.
  30. ↑ Moffat, 1986, с. 718.
  31. ↑ Ariantzi, 2012, с. 79—89.
  32. ↑ Moffat, 1986, с. 717.
  33. ↑ Житие преподобного отца нашего Феодора, архимандрита Сикеонского, написанное Георгием, учеником его. Крутицы. Архів оригіналу за 23 липня 2013. Процитовано 16 травня 2017.
  34. ↑ Поместный Собор-Гангрский. Канон. Свод законов православной церкви. Архів оригіналу за 11 серпня 2015. Процитовано 16 травня 2017.
  35. ↑ Литаврин, 1974, с. 177.
  36. ↑ Ariantzi, 2012, с. 122—124.
  37. ↑ Литаврин, 1974, с. 176.
  38. ↑ Guilland, 1953, с. 63.
  39. ↑ Ariantzi, 2012, с. 125.
  40. ↑ Ariantzi, 2012, с. 129.
  41. ↑ Ariantzi, 2012, с. 133.
  42. ↑ а б Ariantzi, 2012, с. 135.
  43. ↑ Литаврин, 1974, с. 165.
  44. ↑ Moffat, 1986, с. 706—707.
  45. ↑ Никита Хоніат, Царювання Олексія Порфірородного, сина царя Мануїла, 4
  46. ↑ Pitarkis, 2009, с. 233—236.
  47. ↑ Ariantzi, 2012, с. 138.
  48. ↑ Литаврин, 1974, с. 178—180.
  49. ↑ Ariantzi, 2012, с. 139.
  50. ↑ Литаврин, 1974, с. 181.
  51. ↑ Ariantzi, 2012, с. 175.
  52. ↑ Ariantzi, 2012, с. 168.
  53. ↑ а б Buckler, 1948, с. 201.
  54. ↑ Guilland, 1953, с. 64.
  55. ↑ Василий Великий, Правила, пространно изложенные в вопросах и ответах (Большой Аскетикон) [Архівовано 6 жовтня 2015 у Wayback Machine.], 15
  56. ↑ Miller, 2003, с. 117.
  57. ↑ Buckler, 1948, с. 200.
  58. ↑ Browning, 1978, с. 46.
  59. ↑ Browning, 1978, с. 47.
  60. ↑ Browning, 1978, с. 49.
  61. ↑ Ariantzi, 2012, с. 177.
  62. ↑ Moffat, 1986, с. 707—708.
  63. ↑ Лемерль, 2012, с. 378.
  64. ↑ Ariantzi, 2012, с. 178—180.
  65. ↑ Moffat, 1986, с. 708—709.
  66. ↑ Bourbou, 2010, с. 99—101.
  67. ↑ Bourbou, 2010, с. 104.
  68. ↑ Bourbou, 2010, с. 106.
  69. ↑ Πουλάκου-Ρεμπελάκου Ε. Η Παιδιατρική στο Βυζάντιο // Archives of Hellenic Medicine. — 2000. — № 17. — P. 326—331.
  70. ↑ Bourbou, 2010, с. 109.
  71. ↑ Bourbou, 2010, с. 113—115.
  72. ↑ Ariantzi, 2009, с. 68—69.
  73. ↑ Laiou, 2009, с. 53.
  74. ↑ Laiou, 2009, с. 61.
  75. ↑ Литаврин, 1974, с. 164.
  76. ↑ Moffat, 1986, с. 714.
  77. ↑ а б Дячук, 2014.
  78. ↑ Kazhdan, 1991, с. 1420.
  79. ↑ Bourbou, 2010, с. 102—103.
  80. ↑ Ariantzi, 2009, с. 69—70.
  81. ↑ Prinzing, 2009, с. 18.
  82. ↑ а б Kazhdan, 1991, с. 22.
  83. ↑ Кекавмен, Советы и рассказы, § 51
  84. ↑ Kazhdan, Epstein, 1985, с. 100.
  85. ↑ Kazhdan, 1991, с. 776.
  86. ↑ а б Hennessy, 2010, с. 86.
  87. ↑ Ariantzi, 2012, с. 141.
  88. ↑ Ariantzi, 2012, с. 145.
  89. ↑ Ariantzi, 2012, с. 153.
  90. ↑ Prinzing, 2009, с. 28.
  91. ↑ Poulakou-Rebelakou, 2000, с. 1086.
  92. ↑ Литаврин, 1974, с. 154.
  93. ↑ Patlagean, 1973, с. 87.
  94. ↑ а б в Hennessy, 2010, с. 85.
  95. ↑ Poulakou-Rebelakou, 2000, с. 1087.
  96. ↑ а б Patlagean, 1973, с. 86.
  97. ↑ Прокопий Кесарийский, Тайная история, IX, 10
  98. ↑ Poulakou-Rebelakou, 2000, с. 1088.
  99. ↑ Poulakou-Rebelakou, 2000, с. 1090.
  100. ↑ Laiou, 2009, с. 57.
  101. ↑ Moffat, 1986, с. 721.
  102. ↑ Miller, 2003, с. 144.
  103. ↑ Grubbs J. E. Infant Exposuree and Infanticide / Ed. by J. E. Grubbs, T. Parkin // The Oxford Handbook of Childhood and Education in the classical World. — Oxford University Press, 2013. — ISBN 978–0–19–978154–6.
  104. ↑ Miller, 2003, с. 142—143.
  105. ↑ Miller, 2003, с. 145.
  106. ↑ Афинагор Афинский, Прошение о христианах [Архівовано 8 грудня 2015 у Wayback Machine.], 35
  107. ↑ Юстин Мученик, Первая апология [Архівовано 7 березня 2013 у Wayback Machine.], 27
  108. ↑ Климент Александрийский, Педагог [Архівовано 8 грудня 2015 у Wayback Machine.], книга 3, 4
  109. ↑ Miller, 2003, с. 146—148.
  110. ↑ Miller, 2003, с. 149.
  111. ↑ а б Miller, 2003, с. 150.
  112. ↑ Boswell J. The Kindness of Strangers: The Abandonment of Children in Western Europe from Late Antiquity to the Renaissance. — University of Chicago Press, 1988. — С. 71—73. — 488 p. — ISBN 0-226-06712-2.
  113. ↑ Miller, 2003, с. 151.
  114. ↑ Kazhdan, 1991, с. 1537—1538.
  115. ↑ а б Hennessy, 2010, с. 83.
  116. ↑ Macrides, 1990, с. 110—111.
  117. ↑ Macrides, 1990, с. 112.
  118. ↑ Macrides, 1990, с. 113.
  119. ↑ Macrides, 1990, с. 116.
  120. ↑ а б Miller, 2003, с. 79.
  121. ↑ а б Miller, 2003, с. 31.
  122. ↑ Kazhdan, 1991, с. 886.
  123. ↑ Baun, 2013, с. 114.
  124. ↑ Ariantzi, 2012, с. 103.
  125. ↑ Baun, 2013, с. 120—121.
  126. ↑ Ariantzi, 2012, с. 95.
  127. ↑ Baun, 2013, с. 122.
  128. ↑ Baun, 2013, с. 130.
  129. ↑ Miller, 2003, с. 109.
  130. ↑ Miller, 2003, с. 114—115.
  131. ↑ Hennessy, 2010, с. 84.
  132. ↑ Moffat, 1986, с. 713.

Література

[ред. | ред. код]
англійською мовою
  • Baun J. Coming of Age in Byzantium: Agency and Authority in Rites of Passage from Infancy to Adulthood = ed. by Pamela Armstrong // Authority in Byzantium. — 2013. — P. 113—136.
  • Bourbou C. Health and disease in Byzantine Crete (7th–12th centuries AD). — Ashgate, 2010. — 242 p. — ISBN 9780754666158.
  • Browning R. Literacy in the Byzantine World // BMGS. — 1978. — Т. 4, № 1. — P. 39—54.
  • Buckler G. Byzantine Education / Baynes N., Moss H. (eds) // Byzantium. — 1948. — P. 200—220.
  • Hennessy C. Young People in Byzantium // А Companion to Byzantium. — Wiley-Blackwell, 2010. — P. 81—92. — ISBN 978-1-4051-2654-0.
  • Kalogeras N. What do they think about children? Perceptions of childhood in early Byzantine literature // BMGS. — 2001. — Т. 25. — P. 2—19.
  • Kazhdan A. P., Epstein A. W. Change in Byzantine Culture in the Eleventh and Twelfth Centuries. — University of California Press, 1985. — 287 p. — ISBN 0-520-06962-5.
  • Laiou A. Family Structure and the Transmission of Property // The social history of Byzantium. — Wiley-Blackwell, 2009. — P. 51—75. — ISBN 978-1-4051-3240-4.
  • Macrides R. T. Kinship by Arrangement: The Case of Adoption // Dumbarton Oaks Papers. — 1990. — Т. 44. — P. 109—118.
  • Miller T. S. The Orphans of Byzantium: child welfare in the Christian empire. — Washington : The Catholic University of America Press, 2003. — 340 p. — ISBN 0-8132-1313-4.
  • Moffat A. The Byzantine Child // Social Research. — 1986. — Т. 53. — P. 705—723.
  • The Oxford Dictionary of Byzantium : [англ.]. — N. Y. ; Oxford, 1991. — 2232 p. — ISBN 0-19-504652-8.
  • Becoming Byzantine: Children and Childhood in Byzantium / Papaconstantinou A., Talbot A.-M. (eds). — Harvard University Press, 2009. — 330 p. — ISBN 978-0-88402-356-2.
    • Papaconstantinou A. Introduction: Homo Byzantinius in the Making // Becoming Byzantine. — 2009. — P. 1—14.
    • Pitarkis B. The material culture of chilchood in Byzantium // Becoming Byzantine. — 2009. — P. 167—252.
    • Prinzing G. Observations on the Legal Status of Children and the Stages of Childhood in Byzantium // Becoming Byzantine. — 2009. — P. 15—34.
  • Poulakou-Rebelakou E. Child sexual abuse: Historical cases in the Byzantine empire (324-1453 AD) // Child Abuse & Neglect. — 2000. — P. 1085—1090. — DOI:10.1016/S0145-2134(00)00156-3.
російською мовою
німецькою мовою
  • Ariantzi D. Aspekte der Kindheit in Byzanz vom 6. bis 11. Jahrhundert im Spiegel hagiographischer Quellen. — Wien : Dissertation, 2009. — 350 с.
  • Ariantzi D. Kindheit in Byzanz. Emotionale, geistige und materielle Entwicklung im familiären Umfeld vom 6. bis zum 11. Jahrhundert. — Berlin : De Gruyter, 2012. — 384 с.
  • Pratsch T. Der hagiographische Topos. Griechische Heiligenviten in mittelbyzantinischer Zeit. — Walter de Gruyter, 2005. — 475 p. — ISBN 3-11-018439-7.
французькою мовою
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Діти_у_Візантії&oldid=43796520