Естонський уряд у вигнанні
| ест. Eesti valitsus-in-eksiilis Естонський уряд у вигнанні | |||||
| Уряд у вигнанні | |||||
| |||||
| |||||
 | |||||
| Столиця | Таллінн | ||||
| Столиця в екзилі | Стокгольм, Осло, Нью-Йорк | ||||
| Форма правління | Тимчасовий уряд | ||||
| Прем'єр-міністр з обов'язками президента/В. о. прем'єр-міністра | |||||
| - 1940—1945 | Юрі Улуотс | ||||
| - 1944—1953 | Отто Тіф | ||||
| - 1990—1992 | Енно Пенно | ||||
| Історичний період | Друга світова війна Холодна війна | ||||
| - Засновано | червень 1940 | ||||
| - Незалежність Естонії | 20 серпня 1991 | ||||
Естонський уряд у вигнанні[1] (ест. Vabariigi Valitsus eksiilis) — офіційно оголошений орган державної влади Естонської Республіки в еміграції, що існував із 1953 року до відновлення естонського суверенітету над територією Естонії в 1992 році та був правонаступником останнього чинного естонського уряду перед початком радянського вторгнення в 1940 році. За час свого існування був міжнародно визнаним урядом Естонії.
У червні 1940 року Естонію незаконно анексував СРСР. Радянська влада заарештувала президента Костянтина Пятса і депортувала його вглиб СРСР, де він і помер у в'язниці в 1956 році. Багато членів тодішнього і попередніх урядів були депортовані або страчені, в тому числі вісім колишніх голів держав і 38 міністрів. Ті, хто вижив, пішли у підпілля.
Юрі Улуотс був останнім конституційним прем'єром під час радянської окупації. Зі втратою Пятса Улуотс як голова естонського уряду, відповідно до статті 46 Конституції Естонії («Riigi Teataja», 03.09.1937 № 71, ст. 590), в якій зазначено, що у випадку, коли президент полишив посаду або з інших причин не може виконувати свої обов'язки, ці обов'язки належить перебрати на себе прем'єр-міністрові, став виконувачем обов'язків голови держави.
У липні 1941 року, на початку нацистської окупації, Улуотс намагався призначити новий уряд Естонії, але німецька влада відмовилися визнати Естонію як суверенну державу.
З осіб, які працювали в уряді Естонії до радянської анексії, було створено Національний комітет Естонської Республіки, який спочатку, з 23 березня 1944 року, очолив Каарел Ліідак, а потім, з 15 або 16 серпня, — Отто Тіеф. 1 серпня 1944 року цей комітет проголосив себе верховною владою Естонської Республіки.
У червні 1942 року політичні керівники Естонії, які пережили радянські репресії, провели на батьківщині приховане від окупаційної влади засідання, де обговорювалося формування підпільного естонського уряду і варіанти збереження безперервності Естонської Республіки.[2] 6 січня 1943 року відбулася зустріч в закордонному представництві Естонії в Стокгольмі. Задля дотримання правової сторони неперервності Естонської Республіки було вирішено, що останній конституційний прем'єр-міністр Юрі Улуотс продовжить виконувати свої обов'язки прем'єр-міністра.[2] 20 квітня 1944 року Виборчий комітет Естонської Республіки (Vabariigi Presidendi Asetäitja Valimiskogu, установа, передбачена в Конституції для обрання виконувача обов'язків президента республіки) провів таємну зустріч у Таллінні. Серед учасників були:
- Юрі Улуотс, останній прем'єр-міністр Естонії до радянської окупації,
- Йохан Хольберг, в. о. головнокомандувача Збройних Сил,
- Отто Пекк, голова Палати депутатів,
- Альфред Маурер, другий заступник голови Національної ради,
- Міхкел Клаассен, суддя Верховного суду Естонії.
Комітет ухвалив, що призначення за радянських часів Костянтином Пятсом Йоганнеса Барбаруса прем'єра-міністром було незаконним, і що Улуотс перейняв обов'язки Президента, починаючи з 21 червня 1940 року.[3] 21 червня 1944 Юрі Улуотс призначив Отто Тіфа віце-прем'єром.[2] 18 вересня 1944 року Улуотс, хворіючи на рак, назвав Отто Тіфа виконувачем обов'язків прем'єр-міністра і призначив уряд, який складався з 11 членів. 20 вересня 1944 року Улуотс, здоров'я якого погіршувалося, вирушив у Швецію. Тіф вступив на посаду згідно з конституцією і скористався нагодою відходу німців, щоб оголосити відновлення законного уряду Естонії. Більшість членів цього уряду залишила Таллінн 21 вересня, а Тіф — 22 вересня. За повідомленням Королівського інституту міжнародних відносин: 21 вересня було проголошено естонський національний уряд, естонські війська захопили урядові будівлі в Тоомпеа і наказали німецьким військам їх покинути.[4] На вежі «Довгий Герман» прапор Німеччини було замінено естонським триколором. Однак уряду Тіфа не вдалося втримати місто, адже естонські військові підрозділи під командуванням Йохана Пітки вели бої як із німцями, так і з Червоною Армією. 22 вересня радянські війська заволоділи Талліном і зірвали естонський прапор.
Уряд Тіфа втік із Таллінна. Останнє засідання було проведено в селі Пигарі 22 вересня 1944. Проте судно, яке прямувало до них на зустріч, щоб евакуювати їх по Балтійському морю, не прибуло вчасно через несправність двигуна. Більшість членів уряду і посадовців, у тому числі Тіф, були затримані, ув'язнені, депортовані або страчені радянською владою, що з військами просувалася вперед. Тіфу вдалося пережити десять років заслання в Сибіру і повернутися в Естонію, де він помер у 1976 році. Тільки міністр сільського господарства Каарел Ліідак помер, переховуючись, 16 січня 1945 року.
Після смерті Улуотса 9 січня 1945 року роль виконувача обов'язків голови держави взяв на себе Аугуст Рей як найстарший із живих членів уряду. Рея підтримували вцілілі члени уряду Тіфа у Швеції. Рей був останнім посланцем Естонії у Москві перед радянською анексією, якому вдалося в червні 1940 року втекти з Москви через Ригу в Стокгольм.[5]
12 січня 1953 Рей оголосив офіційний уряд Естонії у вигнанні в норвезькому Осло (Осло, а не Стокгольм було обрано тому, що в Норвегії не було заборон на таку політичну діяльність, як це було у Швеції). Проте інша група естонських політиків вважала, що президента мав би обрати якийсь представницький орган. Цю групу очолював Альфред Маурер, який був другим заступником голови Національної ради Естонії перед 1940 роком. 3 березня 1953 в Аугустдорфі (Німеччина) Маурера було обрано виконувачем обов'язків Президента Республіки (Vabariigi Presidendi Asetäitja) в екзилі. Хоча право Маурера на спадкоємність влади мало більше підтримки серед вигнанців, він так і не призначив нового уряду (заявляючи, що уряд Тіфа все ще чинний і немає необхідності в новому уряді). Це питання відпало після смерті Маурера півтора року по тому, 20 вересня 1954, що зробило уряд Рея єдиним претендентом на правонаступність.
Після смерті Рея у 1963 році посаду виконувача обов'язків голови уряду обіймали його правонаступники. З 1953 по 1992 рік було сформовано п'ять урядів у вигнанні.
З трьох країн Балтії лише Естонія створила офіційний уряд у вигнанні. Щодо Латвії та Литви, то державницькими функціями були наділені їхні дипломатичні місії. Навіть у випадку з Естонією дипломатичні представництва були першочерговим інструментом ведення дипломатичної роботи і повсякденної діяльності держави (такої як, приміром, видача паспортів). Першорядним представництвом Естонії було консульство в Нью-Йорку.
За американською доктриною Стімсона та за подібними доктринами, легітимність радянської окупації Прибалтики не визнавалася ніколи. Оскільки первинні дипломатичні повноваження виконувало естонське консульство в Нью-Йорку, роль уряду у вигнанні в Осло мала великою мірою символічний характер. Естонське консульство в Ірландії займалося справами захисту в суді естонського майна, наприклад, відстоювання інтересів естонських судновласників.
Останній прем'єр-міністр з обов'язками президента Генріх Марк згорнув роботу уряду у вигнанні, коли 8 жовтня 1992 року вручив свої вірчі грамоти новообраному президенту Ленарту Мері, а той виголосив заяву, дякуючи естонському урядові у вигнанні за збереження правової спадкоємності естонської держави.
Проте група активістів, включаючи Міхкела Матіесена, Калева Отса і Ахті Мянда, відмовилася прийняти розпуск уряду у вигнанні, стверджуючи, що ніякий уряд Естонії не може бути легітимним, якщо його повноваження не випливають з Конституції 1938 року. Вони продовжили діяльність уряду у вигнанні, який перебуває в Нимме і до сьогодні.
- Отто Тіф (18 вересня 1944 – 12 січня 1953, залишився в Естонії, радянський в'язень із 10 жовтня 1944 роки; помер 1976)
- Йоганнес Сіккар (12 січня 1953 – 22 серпня 1960)
- Тиніс Кінт (22 серпня 1960 – 1 січня 1962)
- Александер Варма (1 січня 1962 – 29 березня 1963)
- Тиніс Кінт (2 квітня 1963 – 23 грудня 1970)
- Гейнріх Марк (8 травня 1971 1 березня 1990)
- Енно Пенно (1 березня 1990 15 вересня 1992)
- ↑ Історичний словник Естонії — стор. 332 [Архівовано 24 листопада 2016 у Wayback Machine.] ISBN 0-8108-4904-6
- ↑ а б в Chronology [Архівовано 9 червня 2007 у Wayback Machine.] at the EIHC
- ↑ L. Mälksoo, Professor Uluots, the Estonian Government in Exile and the Continuity of the Republic of Estonia in International Law, Nordic Journal of International Law, Volume 69, Number 3 / March, 2000
- ↑ By Royal Institute of International Affairs. Information Dept. Published 1945. Архів оригіналу за 24 листопада 2016. Процитовано 4 квітня 2017.
- ↑ Diplomats Without a Country By James T. McHugh, James S. Pacy; p. 183 [Архівовано 4 квітня 2017 у Wayback Machine.] ISBN 0-313-31878-6
- Mälksoo, Lauri (2000). Professor Uluots, the Estonian Government in Exile and the Continuity of the Republic of Estonia in International Law [Архівовано 27 березня 2020 у Wayback Machine.]. Nordic Journal of International Law 69.3, 289—316.
- Made, Vahur. Estonian Government-in-Exile: a controversial project of state continuation. Estonian School of Diplomacy
- Tõotan ustavaks jääda… : Eesti Vabariigi Valitsus 1940—1992 / Mart Orav, Enn Nõu (упорядники і редактори); Lennart Meri (передмова). Tartu: Eesti Kirjanduse Selts, c2004; 1720 p; ISBN 9985-9544-0-8