Знаменський Володимир Олексійович
| Знаменський Володимир Олексійович | |
|---|---|
 | |
| Народився | 22 січня 1929 Київ |
| Помер | 30 березня 1997 (68 років) Київ |
| Країна |  СРСР,  Україна |
| Діяльність | лікар-інфекціоніст, мікробіолог, військовий лікар, епідеміолог |
| Alma mater | Військово-медична академія імені С. М. Кірова |
| Галузь | медицина, інфекційні захворювання, епідеміологія, мікробіологія |
| Заклад | Київський науково-дослідний інститут епідеміології, мікробіології та паразитології, Національна медична академія післядипломної освіти імені П. Л. Шупика |
| Вчене звання | професор (1979) |
| Науковий ступінь | доктор медичних наук (1969) |
| Відомий завдяки: | дослідженню псевдотуберкульозу з проведенням самозараження цією хворобою з метою встановлення етіології |
| Нагороди |  (1989) |
Володимир Олексійович Знаменський (22 січня, 1929, Київ, УРСР — 30 березня, 1997, Київ) — український лікар-інфекціоніст, епідеміолог і мікробіолог, радянський військовий лікар, доктор медичних наук (1969 рік), професор (1979), лауреат Державної премії СРСР (1989), відомий своїм дослідженням псевдотуберкульозу із проведенням самозараження задля встановлення тотожності далекосхідної скарлатиноподібної гарячки цій хворобі.
Народився в Києві. У 1953 році закінчив Військово-медичну академію імені С. М. Кірова в Ленінграді, йому було присвоєне військове звання лейтенанта медичної служби, після чого був відправлений на Далекій Схід СРСР на місце служби. Служив військовим лікарем у медичних установах Далекосхідного військового медичного округу, Тихоокеанського флоту. З 1971 року у відставці, повернувся до рідного міста, протягом 1971—1974 років завідував лабораторією особливо небезпечних інфекцій Київського науково-дослідного інституту епідеміології, мікробіології та паразитології. З 1974 року на викладацькій роботі. Упродовж 1974—1976 років завідував кафедрою епідеміології Національної медичної академії післядипломної освіти імені П. Л. Шупика, з 1976 року до кінця життя завідував кафедрою мікробіології цього навчального закладу.
У 1940-60-х роках на Далекому Сході СРСР лікарі спостерігали як окремі випадки, так і спалахи до того невідомої хвороби, яка за клінічними проявами частково нагадувала скарлатину. Особливо часто спалахи її відбувались навесні в організованих колективах, зокрема у військових частинах. У деяких спалахах захворіли сотні військовослужбовців. Особливо великим був спалах 1959 року у Владивостоці, коли спочатку місцеві лікарі встановили скарлатину, але прибулий з Військово-медичної академії професор О. О. Алісов це спростував. Було простежено чітку сезонність хвороби, її епідеміологічний зв'язок з мишами. На підставі вивчення матеріалів спалаху І. І. Грунін, Г. П. Сомов, І. Ю. Залмовер прийшли до висновку, що ця хвороба є невідомою для медицини самостійною нозологічною формою[1]. Через подібність захворювання зі скарлатиною вони дали їй назву «Далекосхідна скарлатиноподібна гарячка». Надалі було встановлено, що ця хвороба широко поширена не тільки у Владивостоці і по всьому Далекому Сходу, але і на європейській території СРСР. Передбачалося, що збудником хвороби є вірус.
Ще 1949 року у Владивостоці від гризунів була виділена бактеріологічним методом чиста культура Yersinia pseudotuberculosis. На той час в Європі та США було відомо про хворобу, що її спричинює цей збудник, псевдотуберкульоз, але його клінічні ознаки відрізнялися від того, що спостерігали лікарі на Далекому Сході. У 1965 році у Владивостоці з видаленого червоподібного відростка в одного з хворих було виділено чисту культуру Yersinia pseudotuberculosis, як, до речі, це було зроблено за рік до того у Москві, де також подібну культуру було отримано з видаленого червоподібного відростка хворого, в якого був лише ентерит з субфебрилітетом. 1966 року Знаменський і О. К. Вишняков ідентичний мікроб виділили з випорожнень хворих на далекосхідну скарлатиноподібну гарячку. Саме тоді Знаменський з колегами на основі численних спостережень запідозрив, що цю хворобу спричинює саме Yersinia pseudotuberculosis, і вона є клінічною формою псевдотуберкульозу.
Але коли Знаменський відправив до одного медичного часопису статтю, де обґрунтував етіологію далекосхідної скарлатиноподібної гарячки, йому було відмовлено в публікації, бо на думку редакційної колегії доказів цьому не було. Знаменський прийшов до висновку, що потрібно відстояти свої думки і перевірити, чи дійсно псевдотуберкульозний мікроб спричинює далекосхідну скарлатиноподібну гарячку. Він вирішив поставити дослід на собі. Зібравши матеріали своїх досліджень, а також чисті культури бактерій і виділені від хворих, що перехворіли на цю форму, сироватки крові, Знаменський з дозволу свого командира поїхав на курси підвищення кваліфікації до Ленінграду, у Військово-медичну академію.
У ніч з 2 на 3 січня 1966 року[2] Знаменський розбив одну з ампул з чистою культурою збудника, привезених з собою з Владивостока. Вміст розчинив в половині склянки води і випив 300 млн мікробних тіл Yersinia pseudotuberculosis. Наступного дві доби його стан не змінився і він тоді знову прийняв культуру, збільшивши кількість збудників до 500 млн мікробних тіл. І знову 4 дні захворювання не було. 8 січня він знову прийняв 100 млн мікробних тіл. Через 6 годин від того з'явилися перші ознаки захворювання: різкий озноб, висока температура, нудота, головний біль, ломота у всьому тілі. На ранок почав турбувати ниючий біль в правому підребер'ї. З готелю, де жив Знаменський він відправився в клініку кафедри інфекційних хвороб Військово-медичної академії, яку тоді очолював полковник медичної служби, професор О. О. Алісов.
Знаменський, незважаючи на тяжкий перебіг хвороби, не дозволяв себе лікувати, допоки не були зроблені усі необхідні дослідження і не були описані усі розгорнуті клінічні ознаки хвороби. Тільки тоді його вмовили розпочати лікування, яке тривало місяць.
Результати своїх досліджень і самозараження Знаменський синтезував у велике наукове дослідження. 17 червня 1968 року на засіданні Вченої ради Військово-медичної академії імені відбувся захист дисертації В. А. Знаменського на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук. Дисертація мала назву: «До питання про етіологію далекосхідної скарлатиноподібної гарячки». Вчена рада академії, з огляду на важливість наукового відкриття і його велику практичну значимість, ухвалила рішення присудити здобувачеві одразу науковий ступінь доктора медичних наук.
Окрім здобутків у вивченні псевдотуберкульозу, за що у складі групи вчених отримав 1989 року Державну премію СРСР у галузі науки і техніки з формулюванням «за впровадження в практику нових методів діагностики, профілактики і лікування псевдотуберкульозу», досяг успіхів в інших напрямках інфектології, мікробіології. Мав декілька патентів, серед яких на спосіб лікування ангіни, опікових ран, гнійних ран, гнійно-септичних захворювань, моделювання холецистопанкреатиту, індивідуальний пристрій для знезараження води, поживне середовище для вивчення чутливості мікроорганізмів до хіміопрепаратів, визначення окислення-ферментації мікроорганізмами вуглеводнів[3]. Зробив великий внесок до розробки двох медичних препаратів — сорбентів імосгенту і ентеросгелю. Зробив значний внесок у впровадження в практику таких мікробних препаратів як лактогель, біфідумгель, біосгель[4].
Автор 176 наукових робіт. Його вважають засновником наукового направлення «Принципи коригування мікрофлори організму».
- Этиология дальневосточной скарлатиноподобной лихорадки, «Журнал микробиологии, эпидемиологии и иммунобиологии», 1967, т. 2, с. 125—30.
- Природно-очаговые болезни Южного Приморья. Москва, 1976
- розділ «Псевдотуберкульоз» у книзі Фролов, А. Ф.; Угрюмов, Б. Л.; Тринус, Е. К. Справочник по дифференциальной диагностике инфекционных болезней. Издательство: Киев: Здоров'я, 1973 (перевидання 1976, 1987). — 288 с.
- Микробиологическая диагностика кишечного и кожного дисбактериозов. ЦОЛИУВ., Москва, 1989. — С. 14 — 20.
- Экспериментальное изучение эффективности энтеросорбентов при сальмонеллезе. //Журн. микробиологии, эпидемиологии и иммунобиологии.- 1994.- № 2.- С. 7-11.
- Применение лечебно-профилактических препаратов, изготовленных на основе кремнийорганических адсорбентов: Метод. рекомендации — К. МОЗ Украины РЦНМИ — 1994. — 16 с.
- Адгезия патогенной микрофлоры на кремний-органических сорбентах // Иммунобиологические препараты нового поколения и методы их контроля. — Москва, 1998. — С. 114—120.
- ↑ Сомов Г. П. Вклад военно-морских врачей Тихоокеанского флота в открытие и изучение дальневосточной скарлатиноподобной лихорадки // Здоровье. Медицинская экология. Наука. 2001; 1(1): 12–4. (рос.)
- ↑ Через місяць після від'їзду з Далекого Сходу, аби не було підозри, що Знаменський міг заразитися ще там. Цит. по Сомов Г. П. Вклад военно-морских врачей Тихоокеанского флота в открытие и изучение дальневосточной скарлатиноподобной лихорадки // Здоровье. Медицинская экология. Наука. 2001; 1(1): 12–4. (рос.)
- ↑ Патенты автора ЗНАМЕНСКИЙ ВЛАДИМИР АЛЕКСЕЕВИЧ [1] [Архівовано 24 липня 2018 у Wayback Machine.](рос.)
- ↑ Секретные разработки служат медицине. Аптека. № 18 (239) 10 мая 2000 г. [2] [Архівовано 16 серпня 2017 у Wayback Machine.] (рос.)
- Офіційний сайт НМАПО імені П. Л. Шупика. — Історична довідка Знаменський Володимир Олексійович [3] [Архівовано 2 січня 2022 у Wayback Machine.]
- Р. І. Гош, М. А. Андрейчин ЗНАМЕНСЬКИЙ Володимир Олексійович Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2024. — ISBN 966-02-2074-X. [4] [Архівовано 4 серпня 2020 у Wayback Machine.]
- Подвиг Врача. Знаменский В. А. [5] [Архівовано 9 серпня 2017 у Wayback Machine.] (рос.)