Користувач:Надія Олуйко
Категоріальне (загальночастиномовне) значення — ознака, на підставі якої усі слова поділяються на частини мови. Катеогоріальне значення об'єднує слова з однотипним лексичним значенням в окрему групу та одночасно відокремлює її від групи слів з іншим лексичним значенням. Катеогріальне значення мають усі частини мови, в тому числі і займенники, прийменники, сполучники, частки, вигуки.[1]
В. Горпинич вважає, що в українському мовознавстві на базі закінчень і суфіксів розрізняють такі типи категоріального значення: категоріальне значення предметності, категоріальне значення ознаки, категоріальне значення дії. Всі слова, яким притаманне категоріальне значення предметності, є іменниками (українець, стілець, завдання), слова з категоріальним значенням ознаки предмета — прикметниками (блакитний, ранковий, капроновий), слова з категоріальним значенням числа і кількості (три, сім) належать до числівників, слова з категоріальним значенням ознаки ознак — до прислівників (читав швидко, ставився серйозно, вивчив учора).
Семантичний принцип з категоріальним значенням в основі не є універсальним, бо за допомогою значень суфіксів і флексій не можуть бути віднесені до певної частини мови:
— невідмінювані слова (іменники, прикметники, прислівники, дієприслівники, модальні слова, які не мають флексій);
— службові слова, які не мають ні суфіксів, ні флексій, не означають ні предметності, ні ознаки, ні дії;
— дієприкметники, які мають категоріальне значення і ознаки предмета, і дії;
— дієприслівники, які мають категоріальне значення дії і ознаки дії;
— кількісні числівники, які за закінченням можна віднести і до категоріального значення предметності, і до категоріального значення ознаки (числівник два відмінюється як прикметник);
— субстантивовані прикметники типу шашлична, булочна, варенична, пельменна, які мають закінчення прикметників і тому співвідносяться з категоріальним значенням ознаки, а лексичне значення «назви конкретних предметів» співвідносить їх із категоріальним значенням предметності;
— запитальні (хто?, що?), заперечні (ніхто, ніщо), неозначені (дехто, дещо, хтось, щось) займенники, які мають закінчення прикметників, а семантику — предметності.
Тому в цих розрядах слів категоріальне значення формується на базі кореневої семантики (категоріальне значення кількості і числа у числівників, категоріальне значення дейксиса у займенниках, категоріальне значення ознаки дії, ознаки ознаки у прислівниках, сполучуваності у сполучниках і т. д.)[1].
Як зазначає І. Ковалик, на природу категоріальних значень частин мови є різні погляди: одні мовознавці вважають, що це лексико-значеннєве поняття, а інші, – що формально граматичне. Сам дослідник вважає категоріальне значення частин мови узагальненням лексичного значення, якому підпорядковуються всі конкретні лексичні значення.[2]
І. Вихованець пропонує ієрархію критеріїв виділення частин мови, що домінує в українському мовознавстві: при поділі лексем на частини мови «...роль базового критерію виконує семантичний критерій, що зумовлює граматичну спеціалізацію слова в реченні або словосполученні; синтаксичний критерій, у свою чергу, є базовим для морфологічного критерію». Логічний та словотвірний визнаються додатковими. Таким чином, основним критерієм під час поділу лексичної основи української мови за частинами мови є лексико-значеннєве поняття категоріального значення частин мови.[3]
- Іменник - предметність (тобто означають предмети або зображують будь-які явища як предмети, і характеризуються певними граматичними ознаками, що оформлюють цю предметність: кімната, хлопець);
- Дієслово - процесуальність (процесуальність, або динамізм, - це становлення чи розгортання ознаки в часовій перспективі; цим дієслово відрізняється від інших частин мови, оскільки не позначає сталих ознак предметів, їхньої кількості, а виражає динамічну ознаку, пов'язану з діяльністю особи або активністю предмета: білий сніг - біліє сніг, своя думка - засвоїти думку );
- Прикметник - атрибутивність (прикметник є тією частиною мови, в якій означальна властивість виявляється найяскравіше: гарний, весела);
- Прислівник - ознаковість (виражає озаку дії, стан предмета або ознаку якості: легко, глибше);
- Займенник - дейктичність (вказівність: я, мій);
- Числівник - квантитативність (це результат пізнання людиною кількісної визначеності реального світу та активної розумової здатності людини до класифікації, що є результатом відображення у свідомості людини об'єктивної кількості, тобто його концептуальним аналогом: п'ять, семеро);
- Прийменник - релятивність (від лат. relatio - "відношення" (дослідниця українських прийменників-новотворів Г. Балабан, спираючись на концепцію І. Вихованця, уводить поняття категорійного граматичного значення - значення семантико-синтаксичного відношення адвербалізованого субстантива до інших компонентів словосполучення або речення, тобто значення релятивності): в, на, при);
- Сполучник - кон'юктивність (єднальність (служить для поєднання слів у синтаксичне ціле): і, але, проте);
- Частка - модальність (частки виражають відношення людини до об'єктивного світу (відношення модальності: ствердження, заперечення, наказовість, умовність тощо): ось, хай, би);
- Вигук - інтер'єктивність (усвідомлений колективом смисловий зміст (елемент думки) разом з емоціями та волевиявленнями формують категоріальне значення вигука: ой, ах, гей).
- ↑ а б Горпинич, Володимир (2004). Морфологія української мови: підручник для студентів вищих навчальних закладів. Київ: ВЦ "Академія". с. 23—289. ISBN 966-580-179-1.
- ↑ Бук, Соломія (2004). Поняття семантизації в сучасній лінгвістиці. Львів: Національний університет «Львівська політехніка»: Вісник: Проблеми української термінології, № 503. с. 63—66.
- ↑ Вихованець, Іван (1988). Частини мови в семантикограматичному аспекті. АН УРСР, Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні: К.: Наукова думка. с. 255 с.