Лівий комунізм

Лівий комунізм — це позиція лівого крила комунізму, яка критикує політичні ідеї та практики, що підтримуються марксистами-леніністами та соціал-демократами.^[1] Ліві комуністи відстоюють погляди, які вони вважають істинно марксистськими, на противагу позиціям марксизму-ленінізму, підтримуваних Комуністичним Інтернаціоналом після його більшовизації Йосипом Сталіним і під час його другого конгресу.^[2]^[3]^[4]

Загалом існують дві течії лівого комунізму, а саме італійська та голландсько-німецька. Комуністична лівиця в Італії була сформована під час Першої світової війни у таких організаціях, як Італійська соціалістична партія та Комуністична партія Італії. Італійські ліві вважають себе леніністами за своєю природою, але засуджують марксизм-ленінізм як форму буржуазного опортунізму, що матеріалізувалась у Радянському Союзі за Сталіна. Італійські ліві зараз представлені в таких організаціях, як Інтернаціоналістична комуністична партія та Міжнародна комуністична партія. Голландсько-німецькі ліві відокремилися від Володимира Леніна ще до початку правління Сталіна і твердо підтримують комуністичну та лібертарну марксистську точку зору, на відміну від італійських лівих, які наголошували на необхідності міжнародної революційної партії.^[5]

Лівий комунізм відрізняється від більшості інших форм марксизму переконанням, що комуністи не повинні брати участь у буржуазних парламентах, а деякі виступають проти участі у консервативних профспілках. Однак багато лівих комуністів розділилися з приводу своєї критики більшовиків. Ретекомуністи критикували більшовиків за елітарні партійні функції та наголошували на більш автономній організації робітничого класу без політичних партій.

Хоча Роза Люксембурґ була вбита в 1919 році до того, як лівий комунізм став окремою тенденцією, вона сильно вплинула на більшість лівих комуністів, як політично, так і теоретично. Серед прихильників лівого комунізму були Герман Ґортер, Антон Паннекук, Отто Рюле, Карл Корш, Амадео Бордіґа та Пауль Маттік. Конкретні течії, які можна назвати частиною лівого комунізму, включають бордиґізм і люксембурґіанство.^[6]

Примітки

↑ The Communist Left in the Third International. www.marxists.org. Процитовано 3 жовтня 2023.
↑ Gorter, Hermann; Pannekoek, Antonie; Pankhurst, Sylvia; Rühle, Otto (2007). Non-Leninist Marxism: Writings on the Workers Councils. St. Petersburg, Florida: Red and Black Publishers. ISBN 978-0-9791813-6-8.
↑ Kowalski, Ronald I. (1991). The Bolshevik Party in Conflict: The Left Communist Opposition of 1918. Basingstoke, England: Palgrave MacMillan. p. 2. doi:10.1007/978-1-349-10367-6. ISBN 978-1-349-10369-0.
↑ Dialogue with Stalin by Bordiga 1952. www.marxists.org. Процитовано 3 жовтня 2023.
↑ The Bordigist Current (1919-1999) - Philippe Bourrinet. web.archive.org. 20 січня 2022. Архів оригіналу за 20 січня 2022. Процитовано 3 жовтня 2023.
↑ Piccone, Paul (1983). Italian Marxism. University of California Press. p. 134. ISBN 978-0-520-04798-3.

[1] The Communist Left in the Third International. www.marxists.org. Процитовано 3 жовтня 2023.

[2] Gorter, Hermann; Pannekoek, Antonie; Pankhurst, Sylvia; Rühle, Otto (2007). Non-Leninist Marxism: Writings on the Workers Councils. St. Petersburg, Florida: Red and Black Publishers. ISBN 978-0-9791813-6-8.

[3] Kowalski, Ronald I. (1991). The Bolshevik Party in Conflict: The Left Communist Opposition of 1918. Basingstoke, England: Palgrave MacMillan. p. 2. doi:10.1007/978-1-349-10367-6. ISBN 978-1-349-10369-0.

[4] Dialogue with Stalin by Bordiga 1952. www.marxists.org. Процитовано 3 жовтня 2023.

[5] The Bordigist Current (1919-1999) - Philippe Bourrinet. web.archive.org. 20 січня 2022. Архів оригіналу за 20 січня 2022. Процитовано 3 жовтня 2023.

[6] Piccone, Paul (1983). Italian Marxism. University of California Press. p. 134. ISBN 978-0-520-04798-3.

[1]

[2]

[3]

[4]

[5]

[6]