Очікує на перевірку

Нікколо Макіавеллі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Макіавеллі Нікколо)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Нікколо Макіавеллі
італ. Niccolò di Bernardo dei Machiavelli
Народження3 травня 1469[1][2][3]
Флоренція, Флорентійська республіка[1][2]
Смерть21 червня 1527[1][3][2] (58 років)
Sant'Andrea in Percussinad, Флорентійська республіка або Флоренція, Флорентійська республіка[1][2]
перитоніт
ПохованняСанта-Кроче і Tomb of Niccolò Machiavellid
Громадянство (підданство) Флорентійська республіка
Знання мов
  • італійська[4] і Тосканська мова
    • Діяльність
  • письменник, політик, історик, політичний теоретик, військовий теоретик, перекладач, поет, дипломат, драматург
    • Alma materФлорентійський університет
    Літературний напрямВисоке Відродження
    Визначний твір
  • Державець і Роздуми про першу декаду Тіта Лівія
    • Конфесіякатолицтво
    БатькоBernardo di Niccolò Machiavellid
    МатиBartolomea di Stefano Nellid[5]
    РодичіNiccolò Machiavelli[d]
    Брати, сестриTotto Machiavellid
    У шлюбі зThomas Fontained
    Діти (6[6])
  • Piero Macchiavellid, Bartolomea Machiavellid, Bernardo Macciavellid, Ludovico peluched і Guido Machiavellid
    • Автограф
    CMNS: Нікколо Макіавеллі у Вікісховищі
    Q:  Висловлювання у Вікіцитатах
    S:  Роботи у  Вікіджерелах

    Нікколо́ ді Берна́рдо дей Макіаве́ллі (також Мак'яве́ллі, італ. Niccolò di Bernardo dei Machiavelli; 3 травня 1469(14690503), Флоренція — 21 червня 1527, Флоренція) — державний секретар Флоренції, політичний діяч, мислитель, гуманіст, поет і драматург епохи Відродження[7][8][9]. Він найбільш відомий своїм політичним трактатом «Державець» (Il Principe), написаним біля 1513 року, але опублікованим лише в 1532 році.[10] Його часто називають батьком сучасної політичної філософії[11][12] та політології[13].

    Протягом багатьох років він обіймав державні посади у Флорентійській республіці, відповідаючи за дипломатичні та військові справи. Писав комедії, карнавальні пісні, вірші. Він працював секретарем Другої канцелярії Флорентійської республіки з 1498 по 1512 рік, коли Медічі були позбавлені влади.

    Після смерті Макіавеллі його ім’я і з'явившийся пізніше термін макіавеллізм часто вживається для характеристики безпринципної політики на зразок тої, що Макіавеллі рекомендував у своїй найвідомішій праці «Державець»[14]. Макіавеллі описав аморальну поведінку: нечесність й вбивство невинних, як нормальну й ефективну в політиці[15]. Він навіть закликав до таких дій у багатьох ситуаціях[16][17]. Сумнозвісна знаменитість книги витікає з твердження, що вона дає «злі поради тиранам, щоб допомогти їм утримати владу»[18][19]. Ця книга посіла позицію під номером 31 у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів за версією журналу «Ньюсвік»[20].

    Хоча термін макіавеллізм асоціюється з політичними махінаціями, підступом і реальною політикою, його твори мали великий вплив на авторів епохи Просвітництва і відродили інтерес до класичного республіканізму. Зокрема, такі мислителі як Барух Спіноза, Жан-Жак Руссо та Дені Дідро, стверджували, що Макіавеллі був радше республіканцем навіть тоді, коли писав «Державця», і його твори дали натхнення демократичній політичній філософії епохи Просвітлення[21][22][23]. Менш відома праця «Міркування про першу декаду Тіта Лівія» (написана біля 1517 року), як вважається, проклала дорогу сучасному республіканізму[24]. Політичний реалізм Макіавеллі продовжував впливати на покоління вчених і політиків, включаючи Ганну Арендт і Отто фон Бісмарка.[25][26]

    Біографія

    [ред. | ред. код]

    Макіавеллі народився у Флоренції у сім'ї Бернардо ді Нікколо Макіавеллі (1426—1500), адвоката, і Бартоломії ді Стефано Нелі (1441—1496). У нього було дві старші сестри — Прімавера (1465), Маргарита (1468), та молодший брат Тотто (1475)[27]. Отримав добру освіту, відмінно знав латинську та італійську класику. Був знайомий з працями Тита Лівія, Йосипа Флавія, Цицерона, Макробія. Макіавеллі не вивчав давньогрецької, але читав латинські переклади Фукідіда, Полібія і Плутарха, з яких черпав натхнення для своїх історичних трактатів[28].

    Після 1494 року за республіканського режиму не міг обиратись на політичні посади, роботу на оплачуваній посаді в канцелярії отримав завдяки своєму досвідові, на основі якого створив свій славетний новий політичний метод.

    Життя Макіавеллі можна розділити на три основні періоди:

    Портрет Джуліо де Медичі, папи римського Климента VII
    • 1498–1512 роки: активна політична діяльність на чолі другої канцелярії, а після 1502 року — зближення з новим постійним главою держави П'єтро Содерині; упродовж цього періоду Макіавеллі також був секретарем військового магістрату Десятьох, секретарем нового органу ополчення Дев'ятьох, до створення якого 1506 року він доклав великих зусиль, а також урядовим посланником — він брав участь у близько 35 дипломатичних місіях, включаючи 4 місії до Франції (1500–1511) та Сієни (1501–1510), дві до Чезаре Борджіа (1502), до папського двору (1503 та 1506), а також одну до німецького імператора (1507–1508);
    • 1512–1527 роки: втрата посади й нетривале ув'язнення після відновлення правління Медічі, початок літературної кар'єри; «…оскільки доля вирішила, що я не здатний говорити ні про шовк, ані про вовну, ні про прибутки, ані про втрати, я мушу говорити про політику (lo stato)». У 1503—1506 роках був відповідальним за флорентійську міліцію, включаючи захист міста. Він не довіряв найманцям (позиція, роз'яснена детально в «Міркуваннях про першу декаду Тіта Лівія» і в трактаті «Державець») і віддавав перевагу ополченню, сформованому з громадян. У серпні 1512 після низки заплутаних битв, угод і союзів Медічі за допомогою Папи римського Юлія II відновили свою владу у Флоренції і республіка була скасована. Макіавеллі, що грав істотну роль в уряді республіки, потрапив у опалу, 1513 його звинуватили у змові й арештували. Незважаючи ні на що, він відкидав свою причетність і був врешті-решт звільнений. Він віддалився в свій маєток в Сант'Андреа в Перкуссіні[en] біля Флоренції й почав писати трактати, які забезпечили йому місце в історії політичної філософії. Макіавеллі помер 1527 в Сан-Кашано, за кілька кілометрів від Флоренції. Розташування його могили невідоме; проте кенотаф на його честь перебуває в Церкві Санта-Кроче у Флоренції.

    За допомогою трактату «Державець» Макіавеллі досяг прихильності Медічі. 1520 року кардинал Джуліо де Медичі замовив йому написати історію Флоренції, а також «Роздуми» — проект промови уряду Флоренції з нагоди смерті Лоренцо, герцога Урбіно.

    Після виконання низки незначних доручень за межами Флоренції у травні 1526 року, за рік до падіння режиму Медічі у Флоренції, його призначили керівником наглядачів за укріпленнями.

    Макіавеллі помер 21 червня 1527 року, через 11 діб після невдалої спроби повернутись на свою стару посаду в канцелярії після відновлення республіканського правління.

    Кенотаф (порожня почесна могила) Макіавеллі в церкві Санта Кроче, Флоренція

    Сім'я та нащадки

    [ред. | ред. код]

    У шлюбі Макіавеллі мав багато дітей. Зараз в Італії живуть його прямі нащадки, серед них — актриса Ніколетта Макіавеллі, а також її сестра, модель Лудовіка Раньйоні Макіавеллі, відома тим, що її викрали у 1985 р., але відпустили після суспільного розголосу.

    Ідейна спадщина

    [ред. | ред. код]

    Макіавеллі відомий двома своїми трактатами: написаною 1513 року працею «Державець» з посвятою Лоренцо де Медічі в 1515–1516 роках й опублікованою 1531 року, а також працею «Роздуми з приводу перших 10 книг Тита Лівія», створеною приблизно в 1513–1517 роках з посвятою двом республіканцям — Занобі Буондельмонті та Козимо Ручеллаі — вона була опублікована в 1531 році.

    До політичної спадщини Макіавеллі також належить створена приблизно 1520 року й опублікована 1521 року праця «Arte della guerra» («Мистецтво війни») і різноманітні твори на політичні теми, включаючи «Роздуми» («Discursus», 1520), звіти про виконання дипломатичних місій, листи, «Флорентійські хроніки» («Istorie Fiorentine») тощо.

    Усі твори Макіавеллі перебували у папському каталозі з 1557 по 1850 рік[джерело?].

    Макіавеллі зажив слави політичного теоретика насамперед завдяки новому «науковому методу», про який Девід Юм писав у своєму начерку: «Цю політику можна звести до науки» як «одну з тих вічних політичних істин, що їх не змінюють ні час, ні випадок»[джерело?]; по-друге, завдяки доктрині моральної стійкості та цілеспрямованості, що спричинилася до появи дієслова «макіавеллізувати», що означає «практикувати макіавеллізм, або ж здійснювати хитру витончену політику»[джерело?]; по-третє, завдяки теорії політичного республіканізму, яка справила значний вплив на англійську й американську політичну думку XVII та XVIII століть[джерело?]

    У середині XX століття з'явилося понад 20 основних концепцій політичної творчості Макіавеллі, а бібліографія налічує понад 3000 праць[джерело?].

    Хоча Макіавеллі й був обмежений гуманістичною вірою в циклічність історії, він розгорнув складніший економічний та соціальний аналіз проблеми конфлікту в своїй праці пізнього періоду «Istorie Fiorentine». Нарівні з цим аналізом і природним детермінізмом Макіавеллі стоїть його теорія держави як органічної системи, що керується власними законами розвитку і задовольняється самовиправданням з огляду на свій розквіт. Це спонукало німецького ліберального історика ідей Фрідріха Майнеке в 1924 році назвати його «першою людиною, яка відкрила справжній raison d'etat (державний інтерес)». Як послідовно доводив Гайнц Пост, концепції суспільної необхідності та ratio publicae utilitatis (суспільної корисності) були добре відомі в пізньому Середньовіччі, але на відміну від свого сучасника Гвічардіні (1483–1540) Макіавеллі не вживав вислову ragione de stato (державний інтерес) і не стверджував, що мета виправдовує засоби; скоріше він твердив, що успіх правителя підтверджується вердиктом народу, і йому пробачать ужиття певних заходів, якщо це призведе до успіху, бо в політиці, «де не існує морального суду, судять за результатами». У всякому разі, якщо й не настільки своєрідне, як про це твердив Майнеке, проте часте вживання Макіавеллі слова stato (держава) та наголос на необхідності розмежування успішної політичної діяльності і традиційної моралі свідчать про його завбачливість в усвідомленні проблем, що виникали під тиском зростання влади світської держави…

    Потреба в гнучкості заважала Макіавеллі дати однозначний розв'язок проблеми державного устрою. Самодержці потрібні для заснування й реформування держави, республіканський уряд краще підходить для підтримання встановленого порядку («Роздуми», І, 58). Однак попри труднощі, що привертали стільки уваги, з узгодженням прореспубліканських «Роздумів» із «Державцем», учення Макіавеллі, як показали Покок і Скіннер, є послідовно республіканським як на практичному, так і на ідеологічному рівнях. Республіки не тільки здатні краще пристосовуватись до швидкозмінних обставин завдяки своєму різнорідному громадянству, а й надають людським істотам можливість брати участь у політичних справах і військових кампаніях, що краще забезпечує повноту їх самореалізації («Роздуми», II, 2; про міське ополчення, важливу тему політичної теорії Макіавеллі, див. «Державець», гл. 12, «Роздуми», І, 4 та «Arte della guerra»)…

    Моделлю для Макіавеллі слугувала Римська республіка, і хоч у ті часи та згодом його звинувачували в некритичному захопленні Римом і бракові реалізму, створене ним 1506 року міське ополчення та його проект державного устрою Флоренції 1520 року показали практичну значущість його ідей. У руках Макіавеллі і його сучасників класичний республіканізм також слугував засобом виправдання зростання державної могутності; 1520 року Макіавеллі написав у «Роздумах»: «Я переконаний в тому, що найвищий подвиг, який можна звершити і який є наймилішим для Бога, — це те, що ти зробив для власної країни». Нещодавно Галлюїнґ доводив, що республіканець Макіавеллі пропонує жорстку теорію силової політики, яка цілковито збігається з політичною аргументацією, висунутою в «Державці». Важливу роль у сучасних дослідженнях відіграє концептуальний аналіз, за допомогою якого Скіннеру нещодавно вдалося розв'язати проблему республіканізму Макіавеллі: «Державець» і «Роздуми…» потребують різного підходу як складові двох різних літературних традицій з відмінними призначеннями. Аналіз способів уживання Макіавеллі таких понять, як gloria, virtu, fortuna (слава, чеснота, доля) тощо, допоміг прояснити його політичний лексикон, тоді як з огляду на соціальний і «гендерний» підходи його політичну думку намагаються інтерпретувати в ширшому контексті.

    Основні твори

    [ред. | ред. код]

    Переклади українською

    [ред. | ред. код]

    Вперше українською «Державця» переклав Михайло Островерха, який переклав назву книги як «Володар». Цей переклад з'явився друком у 1934 році у книгозбірні львівського часопису «Літературно-науковий вісник» з ініціативи тодішнього редактора — Дмитра Донцова. Ось як про це згадує сам Михайло Островерха:

    «Було це під весну 1934. На Академічній, у Львові, припадково, стрінув я д-ра Дмитра Донцова, редактора „Вістника“. Привіталися. Він поспитав — як довго зупинюся я у Львові, коли вертаюся до Риму й зараз же поставив справу: чи не схотів би я перекласти на українське „Іль Прінчіпе“ Макіавеллія, а він це видасть. Припускаю, що, на це предложення, очі в мене блиснули радістю: знову Донцов сягає глибше й дальше поза наше ґетто? Очевидно, я вхітно погодився на це».

    Виправлений та доповнений переклад Островерхи знову вийшов у 1976 року в нью-йоркському видавництві G.A Press з обкладинкою роботи Едварда Козака.

    Вдруге твір Макіавелі переклав з італійської Анатолій Перепадя, який переклав назву книги як «Державець». Цей переклад з'явився друком у 1998 році в київському видавництві «Основи». У 2007 та 2013 роках харківське видавництво «Фоліо» перевидало переклад Перепаді.[29]

    Втретє твір Макіавелі переклала з італійської Валентина Балог, яка переклала назву книги як «Державотворець». Цей переклад з'явився друком у 2015 році в київському видавництві «Арій».

    Список видань

    [ред. | ред. код]
    У Вікіджерелах є
    • Микола Макявель. Володар. Переклад з італійської: Михайло Островерх. Львів: Книгозбірня Вістника, 1934. 117 стор.
      • WS: (передрук) Ніккольо Макіявеллі. Володар. Переклад з італійської: Михайло Островерх. Нью-Йорк: G. A. Press, 1976. 162 стор.
    • Нікколо Макіавеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя. Київ: Основи, 1998. 492 стор. — ISBN 966-500-101-9
      • (передрук) Нікколо Макіавеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя; передмова: Ада Бичко. Харків: Фоліо, 2007. 511 стор. — ISBN 978-966-03-3847-0
      • (передрук) Нікколо Макіавеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя; передмова: Ада Бичко. Харків: Фоліо, 2013. 511 стор. — ISBN 978-966-03-3849-4
      • (передрук) Нікколо Макіавеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя. Харків: Будинок друку, 2013. 470 стор. — ISBN 978-966-97238-5-7
    • Нікколо Макіавеллі. Державотворець. Переклад з італійської: Валентина Балог. Київ: Арій, 2015. 223 стор. (Антологія мудрості) — ISBN 978-966-498-396-6

    Див. також

    [ред. | ред. код]

    Примітки

    [ред. | ред. код]
    1. ↑ а б в г Mansfield H. Encyclopædia Britannica
    2. ↑ а б в г Inglese G. Dizionario Biografico degli Italiani — 2006. — Vol. 67.
    3. ↑ а б в г BeWeB
    4. ↑ CONOR.Sl
    5. ↑ Pas L. v. Genealogics — 2003.
    6. ↑ https://www.notablebiographies.com/Lo-Ma/Machiavelli-Niccol.html
    7. ↑ Niccolo Machiavelli - Italian statesman and writer. Архів оригіналу за 29 червня 2016. Процитовано 11 серпня 2019.
    8. ↑ Niccolò Machiavelli. Архів оригіналу за 24 вересня 2018. Процитовано 11 серпня 2019.
    9. ↑ Niccolò Machiavelli. Internet Encyclopedia of Philosophy. Архів оригіналу за 1 травня 2021. Процитовано 1 листопада 2018.
    10. ↑ Niccolo Machiavelli | Beliefs, Books, The Prince, Philosophy, Accomplishments, & Facts | Britannica. www.britannica.com (англ.). Процитовано 13 березня 2023.
    11. ↑ Smith, Gregory B. (2008). Between Eternities: On the Tradition of Political Philosophy, Past, Present, and Future (англ.). Lexington Books. с. 65. ISBN 9780739120774.
    12. ↑ Whelan, Frederick G. (2004). Hume and Machiavelli: Political Realism and Liberal Thought (англ.). Lexington Books. с. 29. ISBN 9780739106310.
    13. ↑ Strauss is most notable for this description. (15 жовтня 1988). What is Political Philosophy? And Other Studies (англ.). University of Chicago Press. с. 41. ISBN 9780226777139.
    14. ↑ Niccolo Machiavelli | Biography, Books, Philosophy, & Facts. Encyclopedia Britannica (англ.). Архів оригіналу за 29 червня 2016. Процитовано 8 серпня 2019.
    15. ↑ Cassirer, Ernst (1946). The Myth of the State (англ.). Yale University Press. с. 141—145. ISBN 9780300000368.
    16. ↑ Strauss, Leo; Cropsey, Joseph (15 червня 2012). History of Political Philosophy (англ.). University of Chicago Press. с. 297. ISBN 9780226924717.
    17. ↑ Mansfield, Harvey C. (25 лютого 1998). Machiavelli's Virtue (англ.). University of Chicago Press. с. 178. ISBN 9780226503721. Архів оригіналу за 13 липня 2021. Процитовано 20 березня 2022.
    18. ↑ Giovanni Giorgini, «Five Hundred Years of Italian Scholarship on Machiavelli's Prince», Review of Politics (2013) 75#4 pp. 625–40.
    19. ↑ Giorgini, Giovanni (2013). Five Hundred Years of Italian Scholarship on Machiavelli's Prince. Review of Politics. 75 (4): 625—40. doi:10.1017/S0034670513000624. ISSN 0034-6705.
    20. ↑ Inside NEWSWEEK's Top 100 Books: The Meta-List [Архівовано 25 серпня 2019 у Wayback Machine.] // «Newsweek», 28.06.2009 (англ.)
    21. ↑ B. Spinoza, Tractatus theologico-politicus, V, 7
    22. ↑ Diderot, Denis (1778). Machivellianism. Encyclopedie.
    23. ↑ J.-J. Rousseau, Contrat sociale, III, 6
    24. ↑ Harvey Mansfield and Nathan Tarcov, «Introduction to the Discourses». In their translation of the Discourses on Livy
    25. ↑ Pflanze, Otto (1958). Bismarck's "Realpolitik". The Review of Politics. Т. 20, № 4. с. 492—514. ISSN 0034-6705. Процитовано 13 березня 2023.
    26. ↑ Arendt, Hannah (1988). The Human Condition (English) . Chicago: Chicago University Press. с. 77.
    27. ↑ Dal Villani, nella sua Cronica
    28. ↑ La sua trascrizione del De rerum natura è nel manoscritto Vaticano Rossiano 884
    29. ↑ Нікколо Макіавеллі. Флорентійські хроніки. Державець. [Архівовано 7 березня 2017 у Wayback Machine.] Переклад з італійської: Анатоль Перепадя; передмова: Ада Бичко. Харків: Фоліо, 2007. 511 стор. ISBN 978-966-03-3847-0

    Джерела

    [ред. | ред. код]

    Література

    [ред. | ред. код]

    Посилання

    [ред. | ред. код]
    Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Нікколо_Макіавеллі&oldid=43771144