Очікує на перевірку

Маруся Чурай

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Маруся Чурай (значення).
Маруся Чурай
ПсевдоМаруся Чураївна
Народилася1625[1][2][3]
Полтава
Померла1653[1][2][3]
Полтава, Гетьманщина
Країна Корона Королівства Польського
Місце проживанняРіч Посполита
Діяльністьспівачка, поетеса, письменниця
Знання мовукраїнська
Конфесіяправославна

Мару́ся Чура́й (1625–1653) — легендарна українська народна співачка та поетеса часів Хмельниччини, яка, за переказами, жила в Полтаві. Їй приписують авторство низки відомих у народі пісень: «Ой не ходи, Грицю», «Котилися вози з гори», «Засвистали козаченьки» тощо.

Українські літературознавці показали, що Марусю Чурай вигадав росіянин Олександр Шаховський для повісті «Маруся, малороссийская Сафо» (1839), її біографія — вигадка автора та пізніша літературна містифікація, жодних історичних джерел з її згадками не існує[4][5][6][7][8][9][10][11].

Біографія

За переказами[джерело?] та твором Шаховського, Маруся Чурай народилася в 1625 (за іншими версіями — в 1628 або 1629) році в сім'ї козацького сотника Гордія, одного з провідників антипольського повстання. Після смерті батька, котрий був одним зі старшин під час Повстання Острянина та в 1638 році як бунтівник спалений на багатті у Варшаві[12], залишилася жити з матір'ю в Полтаві. Їхній будинок стояв на березі Ворскли, неподалік Хрестовоздвиженського монастиря, що зберігся досі.

В юності дівчина мала багато залицяльників, серед яких був молодий козак Іван Іскра, але своє серце вона віддала Грицеві Бобренку (за іншими версіями — Гриць Остапенко), сину хорунжого Полтавського полку, з яким згодом таємно заручилася. Зі спалахом Хмельниччини в 1648 році Гриць вирушив на війну, обіцяючи повернутися. Дівчина чекала на нього 4 роки. Проте коли Гриць повернувся до Полтави, він вже не звертав уваги на Марусю, бо покохав іншу, Ганнусю з заможної полтавської сім'ї. Зраджена дівчина не витримала втрати та вирішила отруїти себе зіллям, яке вона таємно взяла в місцевої бабусі-відьми, але яке випадково випив Гриць.

Улітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти, але її амністували універсалом Богдана Хмельницького, який приніс Іван Іскра. Текст універсалу: «В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже, і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити». Для покути дівчина ходила на прощу до Києва, але повернувшись у 1653 році до Полтави, померла у віці 28 років, не перенісши смерті коханого (за іншими даними — в 1652 році в Полтаві від сухот невдовзі після амністії або стала монашкою одного з українських монастирів).

Пісні, які приписуються Марусі Чурай

Пісня «Ой, не ходи, Грицю» Марусі Чурай, народна пісня. З віденського видання 1916 року.
Пісня «Засвистали козаченьки» Марусі Чурай, народна пісня. З віденського видання 1916 року.

Народна пам'ять[що?] та Шаховський приписує поетесі авторство близько двадцяти українських народних пісень, зокрема:

Як вважають, свої пісні Маруся Чурай найчастіше створювала на основі подій із власного життя. Тому життєпис самої авторки складено за її ж творами та на основі легенд, переказів, усних спогадів сучасників, записи яких не збереглися[уточнити].

Дослідження сюжету

У 1839 році в книзі «Сто русских литераторов» надруковано історичну повість Олександра Шаховського «Маруся, малороссийская Сафо», на початку якої автор вказав, що «зміст повісті заснований на історичних фактах». Шаховський не був фольклористом і відомості про героїню одержав від Григорія Квітки-Основ'яненка, що цікавився розповідями про Марусю Чурай і зібрав про неї велику кількість матеріалів, на жаль, загублених разом з архівом письменника[джерело?]. Саме Шаховський вигадав Марусю Чурай, взявши прізвище з «Надгробной песни Чураю», в якій воно з «Історії Русів»[4][5][9][10].

У XIX столітті постать Марусі — талановитої складачки пісень, що отруїла зрадливого коханого, хвилювала багатьох діячів української культури. Так, тему отруєння невірного коханця обігрують Левко Боровиковський у баладі «Чарівниця» (1834) (де немає прізвища Чурай[9]) та Степан Руданський — балада «Розмай» (1854) (де головну героїню звати Тетяна, а її коханого Гордій[13]). Марусі Чурай присвячено оперету «Ой не ходи, Грицю…» (1876) харківського драматурга Володимира Александрова та драму Михайла Старицького з такою ж назвою. Проте це твори, в основу яких покладено пісню Марусі «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», а тому в них велика частка вигадки. Перша ж спроба показати події з життя Марусі Чурай належить письменникові Григорію Бораковському, який, використавши розповіді старого козака з Полтавщини, створив драму «Маруся Чурай — українська піснетворка». Через вісім років Володимир Самійленко написав віршовану драму «Маруся Чураївна», яка, проте, щедро пересипана авторськими домислами.

Ще один біографічний нарис «Маруся Чурай, малоросійська співачка», друкований упродовж 1877—1879 років петербурзьким журналом «Пчела», належить Олександру Шкляревському. Автор зазначає, що пісні Марусі Чурай найчастіше пов'язані з її особистим життям, і наводить багато зібраних фольклорних матеріалів про неї.

Пісня «Віють вітри, віють буйні» на поштовій листівці початку XX сторіччя

Багато довідкових та наукових праць XIX століття містять матеріали, присвячені Марусі Чурай. Наприклад, у багатотомному виданні «Русский биографический словарь» є стаття В. Гарського[14] «Маруся Чурай», де зазначено: «З пісень, що безумовно належать Марусі, найбільш відомі „Віють вітри“, „Ой не ходи, Грицю“, „Грицю, Грицю, до роботи“, „Сидить голуб на березі“, „Котилися вози з гори“ та ін.» У статті М. Голіцина про Марусю Чурай сказано, що вона була «імпровізаторкою українських пісень і однією з найкращих співачок свого часу». Ще варто згадати статтю професора Київського університету Петра Владимирова «Участь російської жінки в розвитку народної словесності й перші російські письменниці XVIII віку», де він зазначає: «Пісні Марусі Чурай відносяться до першої половини XVII століття. Ми не знаємо, наскільки обґрунтовано приписуються їй відомі малоросійські пісні „Віють вітри, віють буйні“ або „Ой не ходи, Грицю“ та ін., але безперечно, Маруся Чурай була імпровізаторкою деяких малоросійських пісень»[15]. Отже, Петро Владимиров цілком погоджується з думкою, що Маруся Чурай — історична особа.

Михайло Возняк припускав, що «лише на фантазії побудована пісенна творчість Марусі Чураївни, якій поприписувано кілька пісень („Ой не ходи, Грицю“, „Засвіт встали козаченьки“, „Віють вітри, віють буйні“, „Грицю, Грицю, до роботи“ й ін.). Сталося це, правдоподібно, з легкої руки недосвідченого знавця України кн. Шаховського, що в повісті „Маруся, малороссийская Сафо“ підсунув героїні з часів Хмельниччини цілком довільно написання згаданих пісень»[16].

Отже, записи переказів про Марусю Чурай до нас не дійшли й, певно[виправити стиль], загубилися в архівах, але згадані художні, довідкові й наукові праці свідчать про існування такого фольклору, а, відповідно, і про існування Марусі Чурай[нелогічний висновок]. Ще одним підтвердженням цього є такий цікавий факт, поданий у «Післямові» Леоніда Кауфмана: «Український радянський поет Іван Хоменко, збираючи матеріали для своєї драматичної поеми „Марина Чурай“, знайшов у матеріалах козацького законодавства XV—XVII століть текст вироку полтавській піснетворці. Цей цікавий і, поки що, єдиний документ, що доводить історичність особи Марусі Чурай. Зміст вироку, стиль і мовні особливості дають підставу вважати його справжнім історичним документом»[17].

Вшанування

Пам'ятник Марусі Чурай (Полтава)

Образ в культурі

До її образу зверталися також Іван Сенченко («Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці»), Марія Вольвач (п'єса «Охайнулась, та пізно»), В. Черемша (повість «Маруся Чурай», 1969), Юзеф Богдан Залеський, Ольга Чюміна (Михайлова) та інші[18][19].

Примітки

  1. ↑ а б в Swartz A. Open Library — 2007.
  2. ↑ а б в Faceted Application of Subject Terminology
  3. ↑ а б в MAK
  4. ↑ а б ЧУРАЙ МАРУСЯ. resource.history.org.ua. Процитовано 5 серпня 2024.
  5. ↑ а б Филипович, Павло. Історія одного сюжету («У неділю рано зілля копала» О. Кобилянської). Літературно-критичні статті (збірка). с. 165. Шаховськой ніби передає оповідання якогось «соборного церковника», але це звичайний літературний засіб в дусі Вальтера Скотта. Недаром, задумавши
1830 р. роман, Шаховськой сповіщав С. Т. Аксакова, що «форма его совершенно Вальтер-Скотта, даже до эпиграфов к каждой главе». Саме прізвище Чурай — історичне. В «Історії русов» [прим.: художній переказ історії, з якого постало багато міфів], у Бантиша-Каменського та ін. в згадка, що разом з Павлюком у Варшаві загинув Чурай (чи Шурай).
В «Запорожской старине» Срезневського [прим.: як виявилося, переповнена містифікаціями], а за ним і в Максимовича є пісня «Песнь Чураю». Драгоманов гадав, що це фальсифікація.
  6. ↑ Пономаренко Л. Г. Пісні Марусі Чурай: текстологічний аспект / Л. Г. Пономаренко // Автореф. дис. … канд. філол. н. – К., 2003.
  7. ↑ Російська Берегиня. Як придумали Марусю Чурай — DSnews.ua. www.dsnews.ua (укр.). 11 березня 2018. Процитовано 5 серпня 2024.
  8. ↑ Пономаренко, Л. Г. (2002). Маруся Чурай . . . а чому не Маря Чураївна?. Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика. № 5. с. 142—151. ISSN 2311-2697. Процитовано 5 серпня 2024.
  9. ↑ а б в Назаренко, Михайло (13 квітня 2019). «КРІМ КОБЗАРЯ». ЛЕВКО БОРОВИКОВСЬКИЙ (1808–1889). Kyiv Daily (укр.). Процитовано 5 серпня 2024. Те ж саме з короткою поемою «Чарівніця» (1832): це органічне поєднання народних пісень і авторського голосу; перша варіація на тему Гриця і вечорниць. Без отруйниці Марусі Чурай, бо – вибачайте, Ліно Василівно, – її лише 1839 року вигадав Алєксандр Шаховськой, той самий, в полеміці з яким виникла «Наталка Полтавка». Віднайдений, а потім загублений документ, який нібито підтверджував її існування та злочин, – містифікація вже ХХ століття. Тим дивовижніше, що дівчину в «Чарівниці» звуть таки Марусею. Мабуть, як і в однойменній баладі, Боровиковський просто використав типове українське ім’я. Але ж який збіг!.. [У повній антології "Крім "Кобзаря"..." подано посилання на Филиповича та Пономаренко]
  10. ↑ а б Назаренко, Михайло (4 травня 2019). «КРІМ КОБЗАРЯ». ІЗМАЇЛ СРЕЗНЕВСЬКИЙ (1812–1880). Kyiv Daily (укр.). Процитовано 5 серпня 2024. Несподіваний вплив мав не найвідоміший твір зі збірки – «Надгробная песня Чураю», тому самому сподвижнику гетьмана Остряниці, якого вигадав автор «Історії Русів». Пісню цю передрукував Максимович, Максимовича прочитав Алєксандр Шаховськой, дав Чураєві ім’я Гордій і доньку Марусю (повість «Маруся, малороссийская Сафо», 1839)… а далі ви знаєте.
  11. ↑ Маруся Чурай — Вікіцитати. uk.wikiquote.org (укр.). Процитовано 6 серпня 2024.
  12. ↑ Максимович М. [iarchive: ukrainskiianarod01maksuoft/page/95 Українські народні пісні]. — 1834. — Кн. II : Пісня Чураю. — С. 95.
  13. ↑ Степан Руданський - Розмай. www.myslenedrevo.com.ua. Процитовано 5 серпня 2024.
  14. ↑ Псевдонім Вадима Модзалевського.
  15. ↑ Владимиров П. В. Первые русские писательницы XVIII века и участие русской женщины в развитии народной словесности и древнерусской письменности: Критико-исторический очерк.- Киев, 1892.- 38 с.
  16. ↑ Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн. — Львів: Світ, 1994. — Кн. 2. — 560с.
  17. ↑ Дівчина з легенди. Маруся Чурай: Пісні / Л. С. Кауфман (упоряд., підгот. текстів та післямова) М.Стельмах (передм.). — К. : Просвіта, 2005. — 120с.
  18. ↑ Вороніна Д., Вакулик І. І. Літературне життя балади про Марусю Чурай // НУБіП України [1] [Архівовано 30 травня 2015 у Wayback Machine.]
  19. ↑ Маруся Чурай [2] [Архівовано 4 жовтня 2012 у Wayback Machine.]

Джерела

Посилання

Вікіцитати містять висловлювання від або про: Маруся Чурай
У Вікіджерелах є
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Маруся_Чурай&oldid=43391842