Перейти до вмісту

Меримський Віктор Аркадійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Меримський Віктор Аркадійович
Народження15 лютого 1919(1919-02-15)
Нікополь, Катеринославський повіт, Катеринославська губернія, Махновщина[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Смерть6 травня 2003(2003-05-06) (84 роки)
Москва
ПохованняТроєкуровське кладовище Редагувати інформацію у Вікіданих
ПриналежністьСРСР СРСР
Рід військСухопутні війська СРСР
ОсвітаВійськова академія Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації і Військова академія бронетанкових військ імені Маршала Радянського Союзу Р. Я. Малиновського Редагувати інформацію у Вікіданих
Роки служби1937—1988
Звання Генерал-полковник
Командування8-ма танкова армія (СРСР) Редагувати інформацію у Вікіданих
Війни / битвиРадянсько-фінська війна
Німецько-радянська війна
Вторгнення військ у Чехословаччину
Афганська війна
Нагороди
Орден Леніна Орден Жовтневої Революції Орден Жовтневої Революції Орден Червоного Прапора
Орден Червоного Прапора Орден Червоної Зірки Орден Червоної Зірки Орден Червоної Зірки
Орден Вітчизняної війни I ступеня Орден Вітчизняної війни I ступеня Орден «За службу Батьківщині у Збройних силах СРСР» III ступеня

Меримський Віктор Аркадійович (15 лютого 1919 — 6 травня 2003, Москва[2]) — радянський воєначальник, генерал-полковник. Учасник Радянсько-фінської війни та Німецько-радянської війни. Заступник Головнокомандувача Сухопутних військ із бойової підготовки — Начальник Головного управління бойової підготовки Сухопутних військ (1985—1988).

Біографія

[ред. | ред. код]

За твердженням краєзнавців Нікополь Дніпропетровської області України Віктор Меримський народився в цьому місті в єврейській родині. Його батько за царських часів працював маклером і займався зерновими угодами[3].

На службі у Червоній Армії з 1937 року. Був зарахований курсантом до Горьківського бронетанкового училища імені т. Сталіна (1938 року училище переведено до Харкова і стало іменуватися Харківським бронетанковим училищем). Закінчив училище в 1939 році.

Брав участь у Радянсько-фінській війні 1939—1940 років. Член ВКП(б) із 1940 року.

Брав участь у Німецько-радянській війні з 26 червня 1941 року, командир танкового взводу. У бою 17 липня 1941 був поранений, але залишився в строю.

З червня 1942 року майор Меримський обіймав посади старшого помічника начальника та начальника оперативного відділу штабу 17-го танкового корпусу. Меримський брав участь у розробці операцій, які 17-й ТК (пізніше перетворений на 4-й Гв. ТК) проводив на Донбасі, на Курській дузі, і в Україні[4][5].

У 1944 був старшим помічником начальника оперативного відділу штабу 4-го гвардійського танкового корпусу. Закінчення Німецько-радянської війни підполковник Меримський зустрів на посаді начальника штабу 3-ї гвардійської мотострілецької Ямпільської Червонопрапорної, орденів Суворова, Кутузова бригади 4-го гвардійського танкового Кантемирівського корпусу 5-ї гвардійської армії[6]1-го Українського.

На фронті був нагороджений двома орденами Червоної Зірки (31.12.1942, 20.02.1943), орденом Червоного Прапора (5.05.1944), орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня (18.02.1944).

У повоєнний час закінчив Військову академію бронетанкових військ та Військову академію Генерального штабу ЗС СРСР. На початку 1960-х років служив начальником штабу 5-ї гвардійської танкової армії у Білоруському військовому окрузі. З вересня 1963 року — начальник штабу — перший заступник командувача 5-ї гвардійської танкової армії. З липня 1964 — начальник управління бойової підготовки та військово-навчальних закладів штабу Прикарпатського військового округу.

З січня 1967 року — командувач 8-ї танкової армії Прикарпатського військового округу. У 1968 році брав участь в операції «Дунай» щодо введення радянських військ до Чехословаччини на цій посаді. З грудня 1969 року — перший заступник командувача військ Далекосхідного військового округу. З червня 1974 — заступник начальника Головного управління бойової підготовки Сухопутних військ. Із серпня по листопад 1979 року за наказом Міністра оборони СРСР генерал-лейтенант Меримський у складі робочої комісії під керівництвом генерала армії Павловського І. Г. перебував в Афганістані з метою вивчення політичної обстановки та всебічної оцінки стану урядових військ ДРА[7]:

В этой связи очень убедителен генерал-полковник Меримский В. А.. Его как-то незаслуженно подзабыли, а ведь он более 4-х лет являлся одним из руководителей оперативной группы МО СССР. Он и до ввода войск в течение нескольких месяцев 1979 г. в составе группы Главкома Сухопутных войск генерала армии И. Павловского объездил практически все гарнизоны, армейские корпуса, дивизии и части афганских войск и великолепно владел информацией от самых низов до министерства обороны ДРА. Он знал лично и часто встречался с Тараки, Амином, а позже и Кармалем, давая чёткие, с глубоким знанием дела оценки обстановки, а также меткие характеристики всем троим лидерам ДРА.

— Из книги "Мой Афганистан". Олег Брылев

За спільною оцінкою, даною Павловським і Меримським Політбюро ЦК КПРС, введення радянських військ до Афганістану було вказано як недоцільне.

За рішенням керівництва ЗС СРСР Меримський приступає до контролю за розгортанням з'єднань і військових частин, що готуються до введення в Афганістан і приведення їх до бойової готовності[8].

З 1979 по 1984 рік — заступник начальника Оперативної групи Міністерства оборони СРСР ДРА. Несе відповідальність за підготовку та керівництво бойовими діями частин та підрозділів ОКРВА та урядових військ ДРА[9].

Діяльність Меримського щодо планування та керівництва бойовими діями викликала неоднозначне ставлення до нього з боку підлеглих. З одного боку, Меримський безумовно зробив великий внесок у приведення 40-ї армії до бойової готовності. З іншого боку, деякі помилки у плануванні перших бойових дій під час Афганської війни призвели до невиправданих великих втрат радянських військовослужбовців. Подібними подіями, що відбулися в ході бойових дій під управлінням Меримського, були бій біля кишлаку Шигал підрозділів 103 повітряно-десантної дивізії і бій біля кишлаку Хара підрозділів 66-ї окремої мотострілецької бригади. За спогадами Олександра Лебедя, офіцери та солдати ОКСВА охрестили Меримського «сива смерть»[10][11].

З 1985 по 1988 роки — заступник Головнокомандувача Сухопутних військ із бойової підготовки — начальник Головного управління бойової підготовки Сухопутних військ.

1988 року вийшов у відставку. Жив у Москві. Помер 2003 року.

Наукові праці

[ред. | ред. код]

Меримський активно займався питаннями, пов'язаними з оновленням програми навчання військовослужбовців сухопутних військ у зв'язку з вимогами сучасності і досвідом, здобутим в Афганській війні. Для нього стала очевидною необхідність кардинального перегляду усталеного десятиліттями післявоєнного періоду комплексу бойової підготовки сухопутних військ, а також необхідності навчання офіцерів із правильної організації функціонування військових частин поза межами положень, описаних у загальновійськових статутах та службових інструкціях.

У 1987 року за редакцією Меримського видаються такі навчальні посібники:

  • «Тактична підготовка мотострілецьких та танкових підрозділів»[12];
  • «Підготовка снайперів. Навчально-методичний посібник»[13];
  • «Довідник сержанта мотострілецьких (танкових) військ»[14].

У 1988 під редакцією Меримського випускається повноцінний навчальний посібник для командирів військових частин: «Командир полку»[15]. Ця праця увібрала у собі весь досвід військового будівництва та методи раціонального управління військами. У ньому Меримський дав докладні рекомендації командирам частин із багатьох аспектів управління військовою частиною у мирний та воєнний час, таким як:

  • вибудовування взаємовідносин із підлеглими;
  • зміцнення дисципліни та згуртування військового колективу;
  • господарювання військової частини;
  • створення фінансової дисципліни;
  • робота з офіцерським складом;
  • і багато іншого.

У тому ж 1988 під керівництвом Меримського виходить навчальний посібник для військовослужбовців сухопутних військ: «Прийоми і способи дій солдата в бою»[16]. У цьому творі були узагальнені тактичні прийоми з досвіду, здобутого при веденні бойових дій в Афганістані, та детально розписані рекомендації, які раніше не входили до програми тактичної підготовки військовослужбовців сухопутних військ ЗС СРСР. Наприклад:

  • дії військовослужбовців щодо виявлення та знешкодження мін-пасток;
  • тактичні прийоми бою в міських умовах;
  • тактичні прийоми під час штурму будівель;
  • тактичні прийоми в бою в гірській місцевості та подолання перешкод у горах.

Також Меримським були написані мемуари, присвячені подіям Афганської війни:

Військові звання

[ред. | ред. код]

Нагороди

[ред. | ред. код]

Література

[ред. | ред. код]
  • Калашніков К. А., Додонов І. Ю. Вищий командний склад Збройних сил СРСР у післявоєнний період. Довідкові матеріали (1945—1975 рр.). Том 1. Усть-Каменогорськ: «Медіа-Альянс», 2013. — ISBN 978-601-7378-16-5. — С.170-171.
  • Окороков А. Секретні війни СРСР. Найповніша енциклопедія. — Москва: «Яуза», «Ексмо», 2015. — ISBN 978-5-699-67679-8 . — С.699.

Посилання

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ https://gubp100.mil.ru/command_gubp/
  2. ↑ База ГИБДД
  3. ↑ Фатеев Э. Анцышкин И. (26 липня 2017). 13 генералов Никопольщины. www.bizslovo.org. Архів оригіналу за 15 лютого 2022. Процитовано 23 червня 2021.
  4. ↑ К 100-летию со дня рождения Героя Советского Союза маршала бронетанковых войск П. П. Полубоярова. Архів оригіналу за 15 лютого 2022. Процитовано 15 лютого 2022.
  5. ↑ Перспективы жизни генерала Нагайбакова. Архів оригіналу за 22 квітня 2016. Процитовано 15 травня 2019.
  6. ↑ 3-я гвардейская мотострелковая Ямпольская Краснознаменная, орденов Суворова, Кутузова бригада. Архів оригіналу за 18 січня 2021. Процитовано 15 лютого 2022.
  7. ↑ «Мой Афганистан». Олег Брылев. Архів оригіналу за 21 травня 2017. Процитовано 15 лютого 2022.
  8. ↑ Вхождение в войну. Воспоминания командира 5-й гвардейской мотострелковой дивизии. Архів оригіналу за 15 лютого 2022. Процитовано 15 лютого 2022.
  9. ↑ Говорят участники региональных боевых действий. Чернышёв Евгений Владимирович. Архів оригіналу за 16 січня 2020. Процитовано 15 лютого 2022.
  10. ↑ Опыт, оплаченный кровью: Первый Кунар. Битва трех батальонов. Архів оригіналу за 22 липня 2015. Процитовано 1 липня 2015.
  11. ↑ «За державу обидно…» Глава: «Разорванное кольцо». Мемуары Александра Лебедя. Москва. 1995 год. Редакция газеты «Московская правда». 464 стр. ISBN 5-7482-0006-6. Архів оригіналу за 7 квітня 2018. Процитовано 15 лютого 2022.
  12. ↑ «Тактическая подготовка мотострелковых и танковых подразделений». Военное Издательство. Москва 1984 год. 320 стр. Меримский В. А. Архів оригіналу за 1 липня 2015. Процитовано 15 лютого 2022.
  13. ↑ А. «Подготовка снайперов. Учебно-методическое пособие». Военное Издательство. Москва 1987 год. 168 стр. Меримский В. А. Архів оригіналу за 20 лютого 2020. Процитовано 29 червня 2022.
  14. ↑ «Справочник сержанта мотострелковых (танковых) войск». Военное Издательство. Москва 1987 год. 367 стр. Меримский В. А. Архів оригіналу за 1 липня 2015. Процитовано 1 липня 2015.
  15. ↑ «Командир полка». Военное Издательство. Москва 1988 год. 320 стр. Меримский В. А. ISBN 5-203-00521-4
  16. ↑ «Приемы и способы действий солдата в бою». Военное Издательство. Москва 1988 год. 273 стр. Меримский В. А. Архів оригіналу за 28 вересня 2020. Процитовано 15 лютого 2022.
  17. ↑ Впоследствии книга многократно переиздавалась.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Меримський_Віктор_Аркадійович&oldid=44450842